Рішення № 53245989, 29.10.2015, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №295/5096/15-ц Головуючий у 1-й інст. Корицька В. О.

Категорія 19 Доповідач Талько О. Б.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючої - судді Талько О.Б.,

суддів: Заполовського В.Й., Шевчук А.М.,

при секретарі Гарбузюк Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 24 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, про визнання договорів недійсними,-

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом, в якому зазначила, що вона разом із своєю повнолітньою дочкою ОСОБА_5 зареєстровані та проживають у АДРЕСА_1, наймачем якої був ОСОБА_3

Тривалий час між нею та ОСОБА_3 існують спірні правовідносини щодо користування даною квартирою, які неодноразово вирішувались в судовому порядку.

Так, рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 3 квітня 2014 року її разом з дочкою вселено у спірну квартиру та з липня 2014 року вони проживають за вказаною адресою.

24 березня 2015 року позивачці стало відомо, що рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 жовтня 2014 року за ОСОБА_3 визнано право власності на вказану квартиру за набувальною давністю.

В подальшому, 28 листопада 2014 року, ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_1 договір позики. В забезпечення виконання умов даного договору він передав в іпотеку останній спірну квартиру.

28 лютого 2015 року між ними був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_1

Позивачка вказує, що зазначені договори суперечать нормам законодавства та порушують її права і права доньки, оскільки обмежують їхнє право на користування даним житлом та позбавляють їх можливості безкоштовно приватизувати квартиру.

З огляду на вищезазначене, ОСОБА_4 просила визнати недійсними договір іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 24 вересня 2015 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсними договір іпотеки, укладений 28 листопада 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений між ними 28 лютого 2015 року.

Стягнуто із ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь позивачки судовий збір в сумі 243 грн.60 коп. з кожного.

В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Зокрема, ОСОБА_1 зазначає, що права позивачки не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст. 215 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що під час розгляду справи не було встановлено порушення прав позивачки та третьої особи, адже суд взагалі не досліджував питання щодо наявності у них права на приватизацію спірної квартири.

Окрім того, при вирішенні даного спору суд вийшов за межі позовних вимог, зазначивши у рішенні про те, що позивачка та третя особа мають право на користування вказаною квартирою та укладенням спірних угод порушене їхнє право на безоплатну приватизацію частини цього житлового приміщення.

В судовому засіданні ОСОБА_3 та його представник підтримали апеляційну скаргу, зазначивши, що позивачка разом з дочкою ОСОБА_5 й надалі матимуть можливість користуватись спірним житом, оскільки передача квартири в іпотеку та задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок даного нерухомо майна, не свідчить про припинення їхнього права на проживання за вказаною адресою. Питання про їх виселення в судовому порядку не ставилось, а та обставина, що позивачка має намір в майбутньому приватизувати частину зазначеної квартири, не свідчить про обгрунтованість позовних вимог.

На думку представника ОСОБА_1, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про задоволення позову, оскільки в судовому засіданні не спростовано добросовісність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, отже, це майно не може бути витребувано у останньої, як таке, що передано за правочинами, визнаними недійсними.

При вирішенні спору суд не врахував ту обставину, що на угоду, укладену з порушеням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину ( двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Розглядаючи позовні вимоги, суд не врахував практику Верховного Суду України, а також роз'яснення, які містяться у листі ВСУ від 1 квітня 2014 року.

ОСОБА_4, а також представник позивачки та третьої особи вважають апеляційні скарги безпідставними, оскільки ОСОБА_3, протиправно набувши право власності на вказану квартиру, уклав спірні договори, чим порушив права позивачки та її дочки.

Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 неправомірно набув право власності на дане житло, а договір іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя порушують права позивачки та третьої особи, які, будучи колишніми членами сім'ї наймача, мають право на безоплатну приватизацію частини спірної квартири.

Колегія суддів погоджується з таким висновком.

За правилами ч.ч.1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 ЦК України, зокрема, передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства.

Відповідно до приписів ч.1 ст.5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності.

У ч. ст. 64 ЖК України також закріплена норма, відповідно до якої особи, які перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати у займаному жилому приміщенні, мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

Згідно зі ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

В судовому засіданні встановлено, ОСОБА_3 був наймачем квартири АДРЕСА_1. Зміст наявної в матеріалах довідки, виданої КП ВЖРЕП №14, містить інформацію про те, що у даній квартирі з 29 травня 1998 року зареєстрована колишня невістка наймача - ОСОБА_4 , а також його онука - ОСОБА_5 ( а.с.12).

Матеріали справи свідчать, що між сторонами тривалий час існує спір щодо права позивачки та третьої особи користуватись зазначеною квартирою.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 3 квітня 2014 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання їх такими, що втратили право користування вказаним житлом, відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням задоволено. Вселено ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 жовтня 2014 року за ОСОБА_3 визнано право власності на дане житлове приміщення за набувальною давністю.

28 листопада 2014 року між відповідачами укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого з метою виконання зобов'язань за договором позики ОСОБА_3 передав у іпотеку ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н.Є. 28 листопада 2014 року та зареєстрований в реєстрі за №3946.

13 лютого 2015 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_1 договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого остання набула право власності на спірну квартиру. Дана угода посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н.Є. 13 лютого 2015 року та зареєстрована в реєстрі за №453.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 18 травня 2015 року скасовано рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 жовтня 2014 року, яким за ОСОБА_3 визнано паво власності на вказане житло за набувальною давністю.

Отже, неправомірно набувши право власності на спірну квартиру, ОСОБА_3 передав вказане нерухоме майно у іпотеку, що не узгоджується з вимогами ст. 5 Закону України «Про іпотеку».

Позивачка та третя особа, проживаючи у даному житловому приміщенні на законних підставах, мають право на отримання у власність відповідних часток цієї квартири шляхом приватизації.

За таких обставин, договір іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя порушують права останніх, що, в свою чергу, є підставою для задоволення позовних вимог.

Посилання представників апелянтів на ту обставину, що суд не врахував практику Верховного Суду України, яка міститься у рішенні від 14 листопада 2007 року та в ухвалі від 20 травня 2009 року, є безпідставним, оскільки позови у зазначених справах пред'явлені на захист прав власників.

Стаття 388 ЦК України, на необхідність врахування положень якої наголошували апелянти та їх представники, передбачає право власника на витребування майна від добросовісного набувача.

Так, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом пред'явлення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст.215,216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову в разі, якщо існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Проте, в даному випадку позов пред'явлено ОСОБА_4, яка не є власником спірної квартири, а має лише право користуватись нею.

За таких обставин, при розгляді спору суд першої інстанції вірно виходив з того, що предметом дослідження у даній справі є відповідність вказаних угод вимогам законодавства без з'ясування виду набуття ОСОБА_1 права власності на вказану квартиру ( добросовісне чи недобросовісне).

Разом з тим, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд безпідставно стягнув судовий збір із ОСОБА_3 та ОСОБА_1, які відповідно до положень п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнені від сплати судового збору.

Таким чином, рішення в частині відшкодування судових витрат підлягає скасуванню.

В решті рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 209,303,307,309,313,314,316,319 ЦПК України, колегія суддів,-

ВИРІШИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 24 вересня 2015 року в частині стягнення із ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судового збору,- скасувати.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуюча Судді