Постанова № 53241607, 15.09.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15 вересня 2015 року 13 год. 15 хв. № 826/8664/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Данилишина В.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом приватного підприємства «Флексосервіс» до державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві про скасування рішень.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов приватного підприємства «Флексосервіс» (далі - позивач) до державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві (далі - відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень відповідача від 11 травня 2012 року №0001302250 та від 18 липня 2012 року №0002312250 (далі - оскаржувані рішення).

Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі, яку призначено до розгляду у судовому засіданні.

У ході судового розгляду справи представник позивача підтримав позов та просив задовольнити його повністю, а представник відповідача не визнав позов та просив відмовити у його задоволенні повністю.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, суд -

ВСТАНОВИВ:

Відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства з ПДВ при взаємовідносинах з ПП «Вірінея 2007» за період із 01.01.2011 року по 28.02.2011 року, за результатами якої 19.04.2012 року складено акт №120/22-50/32211174 (далі - акт перевірки).

Актом перевірки встановлено: 1) реальність здійснення та відображення бухгалтерського та податкового обліку результатів господарський відносин з контрагентом ПП «Вірінея 2007» за січень 2011 року, а саме підтверджено первинними документами отримання товарів на суму податкового кредиту, по яких включено в реєстри отриманих податкових накладних та додатки «Розшифровки податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів» до податкових декларацій з ПДВ за січень 2011 рік; 2) відповідно до ст.ст. 213, 215, 216, 228, 236 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), здійснені між позивачем та ПП «Вірінея 2007» за лютий 2011 року правочини на загальну суму 5550538,00 грн., у т.ч. ПДВ - 925089,67 грн., є нікчемними та, як наслідок, недійсними з моменту їх вчинення; 3) порушення п.п. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14, п. 198.2 ст. 198, п. 198.3 ст. 198, п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), оскільки позивачем при взаємовідносинах з ПП «Вірінея 2007» завищено суму податкового кредиту з ПДВ на загальну суму 925089,67 грн., у тому числі за лютий 2011 року на - 761089,67 грн., за березень 2011 року на - 164000,00 грн., в результаті чого занижено податкове зобов’язання по ПДВ на загальну суму 925089,67 грн., у тому числі за лютий 2011 року - на 761089,67 грн., за березень 2011 року - на 164 000,00 грн.

На підставі ату перевірки, 11.05.2012 року відповідачем прийнято оскаржуване рішення №0001302250, яким позивачу збільшено суму грошового зобов’язання з ПДВ у розмірі 925089,67 грн. за основним платежем та у розмірі 01,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

За результатами адміністративного (досудового) оскарження вказане рішення залишено без змін.

03.07.2012 року відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 01.07.2010 року по 31.03.2012 року, за результатами якої 03.07.20123 року складено акт №208/22-50/32211174 (далі - акт перевірки), згідно з яким, встановлено порушення позивачем: 1) п. 1.32 ст. 1, п. 4.1 ст. 4, п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2, абз. 4 п.п. 5.3.9, п. 5.3 ст. 5, п.п. 11.3.1 п. 11.3 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п. 1 ст. 9 р. ІІІ, п. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України», що призвело до заниження податку на прибуток в сумі 1314363,00 грн. 2) п. 167.1 ст. 167, п. п. 168.1.1, п. 168.1.2 п. 168.1 ст. 168, п.п. «а» п. 171.2 ст. 171, п.п. «а» п. 176.2 ст. 176, п.п. 177.8 ст. 177 ПК України, що призвело до заниження позивачем зобов’язань по податку з доходів фізичних осіб у сумі 44737,48 євро.

На підставі акту перевірки, 18.07.2012 року відповідачем прийнято оскаржуване рішення №0002312250, яким позивачу збільшено грошове зобов’язання у розмірі 1314363,00 грн. за основним платежем та у розмірі 36239,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

В контексті викладеного суд зазначає наступне.

Як встановлено судом та не спростовано відповідачем у ході перевірочних заходів, відповідачем зроблено висновок про нікчемність та, як наслідок, недійсність правочинів з моменту вчинення їх між позивачем та ПП «Вірінея 2007».

Підставою для вказаних висновків став акт ДПІ у Приморському районі м. Одеса від 21.04.2011 року №1396/23-513/35357365 «Про неможливість проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ПП «Вірінея 2007» щодо підтвердження господарських відносин з контрагентами за лютий 2011 року», яким встановлено, що угоди ПП «Вірінея 2007», укладені з контрагентами у лютому 2011 року, мають ознаки нікчемності відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 2013, п. 1, 2 ст. 215, ст. 228 ЦК України.

Ще однією з підстав винесення оскаржуваних рішень стала податкова інформація від ДПІ у Приморському районі м. Одеси, що на думку податкового органу є підтвердженням нікчемності правочинів, укладених ПП «Вірінея 2007» у лютому 2011 року.

За результатами аналізу вказаного акту та податкової інформації, відповідач прийшов до висновку, що діяльність ПП «Вірінея 2007» здійснюється поза межами правового поля, що, у свою чергу, свідчить про нікчемність укладених ним угод, як із постачальниками, так і з покупцями, та відсутність об'єктів оподаткування при придбанні та продажу товарів (послуг). Відтак, надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не взято до уваги, що у свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договорами, та що призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем податкового кредиту по податку на додану вартість.

В той же час, позивач зазначив, що висновки відповідача про порушення вимог податкового законодавства є необґрунтованими, оскільки суб’єктом господарювання у відповідності до вимог чинного законодавства та на підставі належним чином оформлених первинно-бухгалтерських документів і податкових накладних сформовано податковий кредит. Проте, як стверджує позивач, податковим органом зроблено помилковий висновок про нікчемність укладених між позивачем та його контрагентом угод і неправомірно нараховано грошове зобов'язання по податку на додану вартість.

Судом також встановлено, що податкові зобов'язання визначено позивачу у зв'язку з формуванням податкового кредиту з ПДВ за рахунок сум податку, сплачених контрагентам у складі ціни поставлених товарів. Оскільки, на думку відповідача, товари фактично не поставлялися, а учасниками правочинів переслідувалася мета мінімізації податкових зобов'язань, такі угоди є нікчемними, тому формування податкового кредиту з ПДВ позивачем незаконно.

Відтак, вирішення справи залежить від доведеності тверджень відповідача про безтоварність господарських операцій, які покладено в основу висновків про нікчемність правочинів та прийняття оскаржуваних рішень.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Для здійснення своєї господарської діяльності юридичні особи укладають договори, що за змістом є домовленістю, внаслідок якої виникають взаємні права і обов'язки. Укладення договорів купівлі-продажу, поставки товарів, надання послуг в даному випадку вже само по собі є ознакою господарської діяльності.

Згідно з ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

В той же час, ст. 215 ЦК України визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Так, ч. 1 ст. 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно зі ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Крім того, поняття правочину, що порушує публічний порядок, розкрито у постанові Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Пункт 18 даної постанови передбачає перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Тобто, нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або законне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

З аналізу вище викладених норм вбачається, що, відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлена судом.

Відповідачем не надано суду доказів визнання правочинів, укладених між позивачем та його контрагентом ПП «Вірінея 2007», недійсними у судовому порядку, як і не обґрунтовано свою позицію, у чому саме полягає порушення публічного порядку сторонами у ході укладення та виконання спірних правочинів.

Судом встановлено, що висновки про відсутність об'єктів оподаткування у підприємств по операціях з придбання товарів (послуг) у підприємств-постачальників, а також по операціях з продажу цих товарів (послуг) підприємствам-покупцям та про нікчемність усіх укладених між ними правочинів ґрунтуються виключно на використанні під час аналізу господарських правовідносин контрагентів актів інших податкових органів та матеріалів податкової звітності та інформації з наявних у податковій інспекції баз.

Тобто, висновки відповідача про нікчемність укладених між позивачем та ПП «Вірінея 2007», правочинів ґрунтуються виключно на матеріалах перевірки контрагентів по ланцюгу постачання. Проте, суд критично ставиться до даних тверджень відповідача з тих підстав, що відповідачем не надано суду будь-яких обґрунтованих та логічних пояснень з цього приводу.

Суд зауважує, що оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

А отже, оскільки належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятих ним рішення, не довів обґрунтованості висновків актів перевірок, суд дійшов висновку, що правочини, укладені позивачем з ПП «Вірінея 2007» відповідають нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача із вказаним підприємством, що підтверджується первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Також суд зазначає наступне.

Згідно з п. 44.1 ст. 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом 1 цього пункту.

Поняття платників податку на додану вартість, об'єктів, бази та ставки оподаткування, переліку неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування, внесення та відшкодування податку на додану вартість регламентується розділом V Податкового кодексу України .

Відповідно до п. 185.1 ст. 185 ПК України, об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 цього Кодексу.

Порядок формування податкового кредиту з податку на додану вартість визначено ст. 198 ПК України, згідно якої право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/ послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 ПК України на час вчинення спірних операцій та видачі податкової накладної).

Згідно з п. 198.3. ст. 198 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу положень п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону (п. 198.6 ст. 198 ПК України).

Податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг (п. 201.4 ст. 201 ПК України).

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (п. 201.6 ст. 201 ПК України).

Відповідно до п. 201.10 ст. 201 ПК України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно зі ст.ст. 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, податковий облік формують не самі по собі цивільні правочини, а саме господарські операції, тобто фактичний рух активів та/або зміни власного капіталу чи зобов'язань платника податку. Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення (проведення) їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення та дослідження первинних документів платника податків, наявність та законність складення яких, як фактично, так і юридично, буде підтвердженням здійснення таких операцій.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, у перевіреному відповідачем періоді позивачем, в межах своєї господарської діяльності, було укладено правочини зі своїм контрагентом.

У матеріалах справи в повному об'ємі наявні первинні документи бухгалтерського та податкового обліку, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та контрагентом.

Перевіривши усі документи, які були подані позивачем на підтвердження реальності та товарності господарських операцій, суд встановив, що вони дійсно складені за результатами проведених операцій та з дотриманням вимог ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за №168/704) та містять у собі відомості щодо змісту та обсягу проведених операцій, які узгоджуються між собою.

Так, відповідно до податкових накладних, позивачем включено відповідні суми до складу податкового кредиту та податкових зобов'язань за відповідні періоди та відображено у податкових деклараціях з податку на додану вартість.

Суду відповідачем не надано доказів того, що на момент складання податкових накладних контрагент позивача не був зареєстрований як платник податку на додану вартість, а тому не мав права видавати податкові накладні на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

В свою чергу податкові накладні, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, копії яких знаходяться у матеріалах справи, відповідають вимогам, встановленим ст. 201 ПК України.

Із аналізу відповідних норм ПК України вбачається висновок, що право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникає у платника податків за наявності сукупності таких елементів: наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності (особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник ПДВ); фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій постачальником на користь покупця; наявності причинно-наслідкового зв'язку між операцією з придбання товарів чи послуг та потребою використання в господарській діяльності; документального підтвердження факту здійснення господарської операції сукупністю належним чином складених (оформлених) первинних та інших документів (у т.ч. платіжних), які зазвичай супроводжують операції певного виду та підтверджують їх фактичне виконання; наявності у покупця належним чином складеної податкової накладної (має усі обов'язкові реквізити).

Тобто, господарські операції між позивачем та його контрагентом мали реальний характер, діяльність позивача була спрямована на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності.

Судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів та доказів у їх сукупності встановлено, що факт отримання позивачем товарів документально підтверджено.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу вище викладених норм та з’ясованих обставин, суд прийшов до висновку про те, що оскаржувані рішення відповідачем прийнято безпідставно, тому вони підлягають скасуванню.

Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з’ясованих судом обставин вбачається, що позов приватного підприємства «Флексосервіс» до державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві про скасування рішень є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві від 11 травня 2012 року №0001302250.

3. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві від 18 липня 2012 року №0002312250.

4. Присудити на користь приватного підприємства «Флексосервіс» (код ЄДРПОУ 32211174) здійснений ним судовий збір у розмірі 4872,00 грн. (чотири тисячі вісімсот сімдесят дві гривні 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління ДФС у місті Києві (код ЄДРПОУ 39513550).

Копії постанови направити (вручити) сторонам (їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.

Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя В.М. Данилишин