Ухвала суду № 53160210, 27.10.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 жовтня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/2330/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:

Судді доповідача - Потапчука В.О.

суддів - Домусчі С.Д.

- Шеметенко Л.П.

при секретарі - Алексєєвої Н.М

за участю представника апелянта ДМС України - Кучіна Ю.В.

за участю позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_5

розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

21 квітня 2015 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 228-15 від 25.03.2015 року, яким йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що 26 жовтня 2012 року він звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або надання додаткового захисту в Україні. 16.04.2015 року позивач отримав повідомлення від Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області від 03.04.2015 року №228 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України №228-15 від 25.03.2015 року. Позивач вважає вищевказане рішення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, з формальних підстав, внаслідок чого порушені його права.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2015 року № 228-15 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції відповідачем подано апеляційну скаргу у якій зазначено, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права у зв'язку з чим апелянт просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог позивачів.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити з наступних підстав.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач є громадянином Сирії, уродженцем м. Алеппо, район Кафар Далі (60 км від м. Алеппо). За національністю курд, за віросповіданням мусульманин (суніт). Рідна мова арабська, розуміє англійську, російську та українську мови. За сімейним станом - неодружений, має вищу освіту. Повну середню освіту позивач здобув на Батьківщині протягом 1989 - 2004 років. З 2004 по 2005 роки навчався в Єреванському медичному університеті «Айбусак» (м. Єреван, Вірменія). В Україні навчався з 2005 по 2011 роки в Івано-Франківському національному медичному університеті в м. Івано-Франківськ, потім, в період з 2011 по 2012 роки в інституті очних хвороб і тканинної терапії у м. Одеса. Ординатуру не закінчив через брак коштів, у зв'язку з чим його було відраховано. Військовозобов'язаний, військову службу в Сирії не проходив через навчання за кордоном. На даний час підробляє на проминку « 7 кілометр».

На території Сирії залишились проживати: батько, мати, сестра та брат.

Востаннє позивач в'їхав в Україну 24.01.2009 року авіарейсом Дамаск - Київ, легально, на підставі національного паспорту та студентської реєстрації. Строк легального перебування позивача в Україні закінчився в липні 2012 року.

26 жовтня 2012 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області з заявою № 407 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України.

13 листопада 2012 року наказом №87 перший заступник начальника Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області у відповідності до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту позивача, особова справа № ODS 12/461.

12 січня 2015 року за результатами розгляду особової справи № ODS 12/461 позивача Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" склало висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25 березня 2015 року рішенням Державної міграційної служби України №228-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні. У висновку, зокрема, зазначено, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

16 квітня 2015 року позивач отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області за № 228 від 03 квітня 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС №228-15 від 03 березня 2015 року.

При вирішенні питання суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог позивача.

Колегія суддів вважає правильним такий висновок суду першої інстанції виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон).

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Також з матеріалів справи колегія суддів вбачає, що ОСОБА_3 звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю повернення на батьківщину через громадянську війну в Сирії. При цьому, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що він є військовозобов'язаним, проте воювати проти свого народу позивач не бажає.

У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

На теперішній момент в країні громадянського походження позивача та зокрема у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже ситуації в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.

Відповідно до пункту 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що відповідачем взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та формуваннями "шаббиха" та беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в Сирії, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.

Також колегія суддів вважає правильною позицію суду першої інстанції, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_3 у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління.

Так, відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про необхідність зобов'язання відповідача вирішити питання щодо надання позивачу додаткової форми захисту, з урахуванням ретельного дослідження інформації по країні походження позивача, обставин переслідування його родичів та реальності загрози для його життя і основних свобод, в разі повернення до Сирії.

Згідно ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті оскаржуваної додаткової постанови суд першої інстанції дійшов вірних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 200,206 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2015 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,- без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст ухвали виготовлено 27 жовтня 2015 року.

Суддя-доповідач: Потапчук В.О.

Судді: Домусчі С.Д.

Шеметенко Л.П.