Рішення № 52953946, 20.10.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.10.2015Справа №910/23422/15

за позовом: Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Славкіної Марини Анатоліївни

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті Інвест Компані"

про стягнення заборгованості в сумі 428 186,30 грн.

Суддя О.С. Комарова

Представники сторін: не з'явились.

В судовому засіданні 20 жовтня 2015 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський Акціонерний Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Славкіної Марини Анатоліївни, 03 вересня 2015 року звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою № 12/1-27542 від 29.08.2015 року до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті Інвест Компані", про стягнення заборгованості в сумі 428 186,30 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Трініті інвест компані" умов кредитного договору № 89 від 15.10.2008 р. в частині повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом у строки, які визначені умовами укладеного між сторонами правочину, внаслідок чого позивачем була нарахована пеня, що і стало підставою для звернення до суду із відповідним позовом.

Ухвалою суду від 07.09.2015 року порушено провадження у справі № 910/23422/15 та призначено розгляд справи на 06.10.2015 року.

Через відділ діловодства суду 02.10.2015 року від позивача надійшла заява про прийняття до розгляду та залучення до матеріалів справи доказів та письмових пояснень, яка була долучена судом до матеріалів справи.

В судовому засіданні 06.10.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав та дав пояснення по суті спору.

Представник відповідача у судове засідання 06.10.2015 року не з'явився, вимог ухвали суду про порушення провадження у справі не виконав, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.10.2015 року розгляд справи відкладено, у зв'язку з неявкою представника відповідача, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, до 20.10.2015 року.

Через відділ діловодства суду 20.10.2015 року від позивача надійшла заява, в якій представник позивача зазначив, що підтримує позовні вимоги та просив розглядати справу за відсутності представника позивача, яка була долучена судом до матеріалів справи.

Представники сторін в судове засідання 20.10.2015 року не з'явились, вимог ухвали не виконали, причин не явки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи, були належним чином повідомлені, правами, передбаченими ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористалися.

Пунктом 11 "Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. (02.04.2009р.)" передбачено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

У відповідності до підпункту 3.6 пункту 3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно із абз. 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

У відповідності до п. 3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та об'єктивного вирішення справи, розгляд справи відбувався з урахуванням положень ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, суд,-

ВСТАНОВИВ:

15 жовтня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Всеукраїнський акціонерний банк" (найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський акціонерний банк") (далі - кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Трініті інвест компані" (далі - позичальник) було укладено кредитний договір № 89(належним чином засвідчена копія договору міститься в матеріалах справи, по тексту - Договір або Договір банківського рахунку), відповідно до п.1.1 якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими угодами до нього, що складають невід'ємну частину цього договору.

Кредит надається в сумі 2 040 811,08 доларів США (п.1.1.1 договору № 89 від 15.10.2008р.).

За умовами п.1.1.3 договору процента ставка за користування кредитом становить 16% річних.

Пунктом 1.3 договору передбачено, що в якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором та договором акредитиву виступає застава майнових прав.

Пунктом 7.4 договору встановлено, що договір набирає чинності з дати його укладання та діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань.

18 січня 2010 року сторонами укладено додаткову угоду №3 до договору № 89 від 15.10.2008р., у відповідності до якої погоджено, що кредит надається у формі непоновлювальної мультивалютної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 16 331 386,59 грн.

За умовами п. 1.1.5 спірного правочину (в редакції додаткової угоди №3 від 18.01.2010р.) надання кредиту може здійснюватись в гривні та/або доларах США в повному обсязі або окремими частинами (траншами).

У відповідності до п. 2.5 укладеного між сторонами договору, надання кожного траншу оформлюється відповідною додатковою угодою до договору, в якій встановлюється сума траншу та термін користування траншем.

Додатковою угодою № 1 від 16.07.2009р. сторонами було погоджено надання кредитного траншу в сумі 356 135,53 доларів США строком до 21.07.2009р. зі платою 16% річних.

У додатковій угоді № 2 від 15.01.2010р. контрагенти досягли згоди щодо надання траншу в сумі 349 705,31 доларів США до 14.03.2012р. зі сплатою 16% річних.

18 січня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду №4 до спірного правочину, відповідно до якої банк видає транш в сумі 2 868 000,00 грн. строком до 14.03.2012р. зі сплатою 16% річних.

Додатковою угодою № 6 від 16.07.2010р. сторонами було погоджено надання кредитного траншу в сумі 2 764 000,00 грн. строком до 14.03.2012р. зі платою 16% річних.

За умовами п.2.3.1 спірного правочину кожен транш повинен бути повернутий позичальником не пізніше тридцятого календарного дня з дати його надання, але в будь-якому випадку не пізніше, ніж термін зазначений в п.1.1.2 цього договору.

Пунктом 2.6 договору передбачено, що моментом (днем) повернення кредиту вважається день зарахування на відповідний рахунок кредитора: суми кредиту, процентів, комісій та можливих штрафних санкцій.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору № 89 від 15.10.2008р. кредитором було надано позичальнику кредит в розмірі 705 840,84 доларів США та 5 632 000,00 грн., що в повному обсязі відповідає розмірам траншів, які були погоджені контрагентами у додаткових угодах до спірного правочину, проте відповідачем отриманий кредит повернуто не було.

Оцінивши наявні в матеріалах справи документи та докази, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

За приписами ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

При цьому суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 9 липня 2002 року у справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 509 Цивільного Кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до приписів ст. 526 Цивільного кодексу України, які кореспондуються з відповідними приписами ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

За приписами ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Нормами статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад судочинства визначено свободу договору.

Відповідно до приписів ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір є кредитним договором, який підпадає під правове регулювання норм статей 1054-10571 Цивільного кодексу України, а в частині, що не суперечить вказаним нормам та умовам договору, регулюється ст.1046-1053 Цивільного кодексу України.

У відповідності до ч.2 ст.1069 Цивільного кодексу України права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 10561 Цивільного кодексу України передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 ст. 345 Господарського кодексу України встановлено, що у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

До того ж немає значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 постанови №18 від 26.12.2011року Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

При цьому, Пленум Вищого господарського суду України в зазначеній постанові звертає увагу на те, що преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. у справі № 910/11595/13.

Як встановлено судом, в провадженні Господарського суд м. Києва перебувала справа № 910/18586/15 за позовом Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Славкіної Марини Анатоліївни до Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті Інвест Компані" про стягнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.08.2015 року у справі № 910/18586/15 позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті інвест компані" (04053, м. Київ, Шевченківський район, вул. Артема, буд.49, ЄДРПОУ 23150908) на користь Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (04119, м. Київ, Шевченківський район, вул. Дегтярівська, буд.27Т, ЄДРПОУ 19017842) заборгованість за кредитом в сумі 5 632 000 грн., проценти за користування кредитними коштами в розмірі 2 643 268,93 грн., пеню за порушення строків внесення процентів в розмірі 510 105,17 грн., 3% річних за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 536 599,46 грн., 3% річних за порушення строків сплати процентів за користування кредитом в розмірі 195 743,29 грн., інфляційні втрати на тіло кредиту в сумі 3 283 817,98 грн. та інфляційні втрати на проценти за користування кредитом в розмірі 1 357 488,24 грн. Рішення не було оскаржено в установленому законом порядку та набрало законної сили, на підставі чого були видані накази від 15.09.2015 року.

Відповідно до вищенаведених правових норм, а також наявності рішення, за яким судом було установлено факт заборгованості відповідача перед позивачем за несвоєчасне повернення наданого банком кредиту, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог банку в частині стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання відповідачем.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку стосовно часткового задоволення вимог позивача про стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 428 186,30 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

У ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України зазначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За приписами ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 вказаного вище Закону України, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань").

За умовами п. 4.3 договору у разі несвоєчасного погашення кредиту, сплати процентів та комісій, визначених правочином, позичальник сплачує пеню в розмірі подвійної процентної ставки, визначеної п.1.1.3 (16%) за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" визначено, що з огляду на вимоги частини першої статті 4-7 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" за порушення відповідачем строків повернення кредиту, судом здійснено розрахунок пені за період з 15.03.2012р. по 12.09.2012р., за яким нараховано пеню на загальну суму 420 707,32 грн., відповідно до норм чинного законодавства України.

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір облікової ставки НБУРозмір подвійної облікової ставки НБУ в деньСума пені за період прострочення5632000.0015.03.2012 - 22.03.201287.7500 %0.042 %*19081.095632000.0023.03.2012 - 12.09.20121747.5000 %0.041 %*401626.23

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що за прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, в межах заявленого періоду нарахування стягненню з боржника на користь банку підлягає 420 707,32 грн. пені.

Нормами ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як встановлено судом, відповідач не скористався наданими йому ст. 22 Господарського процесуального кодексу України правами, не з'явився у судові засідання, про дату і місце проведення яких був повідомлений належним чином, доказів на спростування доводів позивача, або доказів, які б свідчили про відсутність у нього обов'язку сплатити заявлені до стягнення кошти, суду не надав.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в розмірі 420 707,32 грн.

У відповідності до п.4.5 Постанови №7 від 21.02.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" у випадках коли позивач звільнений від сплати судового збору у разі задоволення позову повністю або частково судовий збір стягується з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам) в доход Державного бюджету України, якщо відповідач не звільнений від сплати цього збору.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, на підставі Постанови №188 від 19.03.2015р. правління Національного банку України "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення №63 від 20.03.2015р. "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" та призначення уповноваженої особи фонду на ліквідацію банку".

Отже, враховуючи, що позов було подано уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яка у відповідності до ст.5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору, з огляду на часткове задоволення позовних вимог в розмірі 420 707,32 грн., суд дійшов висновку, що судовий збір в сумі 8 414,15 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 4-3, 33, 34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті інвест компані" (04053, м. Київ, Шевченківський район, вул. Артема, буд.49, ЄДРЮОФОП 23150908) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, на користь Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (04119, м. Київ, Шевченківський район, вул. Дегтярівська, буд.27Т, ЄДРЮОФОП 19017842) на будь-який рахунок, виявлений державним виконавцем під час виконання рішення суду, пеню в розмірі 420 707,32 грн. (чотириста двадцять тисяч сімсот сім гривень 32 копійки),

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трініті інвест компані" (04053, м. Київ, Шевченківський район, вул. Артема, буд.49, ЄДРЮОФОП 23150908) з будьякого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 8 414,15 грн. (вісім тисяч чотириста чотирнадцять гривень 15 копійок).

4. Копію даного рішення направити сторонам у справі 910/23422/15.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та в строки, передбачені нормами ст.ст. 91, 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 26.10.2015 року.

Суддя О.С. Комарова