Постанова № 52800118, 20.10.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" жовтня 2015 р. Справа№ 911/2171/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Суліма В.В.

Гаврилюка О.М.

при секретарі судового засідання Куценко К.Л.,

за участю представників:

від позивача: Шиян О.А. - довіреність б/н від 21.09.2015;

Глинківський О.В. - довіреність б/н 17.06.2014;

від відповідача: Рева І.І. - представник за довіреністю № 5/139 від 26.12.2014;

від третьої особи: не з'явились;

розглянувши апеляційні скарги Приватного підприємства "ПроНет" та Публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго"

на рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015

у справі № 911/2171/15 (головуючий суддя - Бабкіна В.М., судді - Заєць Д.Г., Кошик А.Ю.)

за позовом Приватного підприємства "ПроНет"

до Публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго"

за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України

про визнання частини договору недійсною та стягнення 4 011 725,32 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство "ПроНет" (далі - ПП "ПроНет", позивач) звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго" (далі - ПАТ "Укргідроенерго", відповідач) про визнання частини договору недійсною та стягнення (з урахуванням заяви про збільшення суми позовних вимог № 380/1, поданої 07.08.2015) 4 011 725,32 грн., з яких: 3015318,59 грн. - основного боргу, 551263,82 грн. - інфляційних втрат, 445142,91 грн. - пені. Також позивач просив покласти на відповідача судові витрати, в тому числі витрати на послуги адвоката в сумі 48120,00 грн. та 15000,00 грн. витрат на підготовку наукового висновку, яким сторона обґрунтовує частину позовних вимог.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що між ПП "ПроНет" та ПАТ "Укргідроенерго" було укладено договір № 211212 на поставку обладнання, здійснення монтажних і пусконалагоджувальних робіт від 19.04.2013, відповідно до якого позивачем були виконані зобов'язання за договором, які відповідачем не були оплачені належним чином. У зв'язку з наведеним було заявлено позов про стягнення вищезазначених сум, в якому сторона також просила визнати п. 11.1 договору № 211212 недійсним в частині умови щодо сплати прострочених платежів виконавцю без врахування індексу інфляції, викладеної в останньому реченні п. 11.1 договору: "Прострочені платежі сплачуються виконавцю без врахування індексу інфляції", оскільки, на переконання позивача, даний пункт договору в цій частині суперечить ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 06.07.2015 було залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство палива та енергетики України (далі - третя особа).

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.08.2015 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 3015318,59 грн. - основного боргу, 444131,68 грн. - пені, 69189,01 грн. - судового збору. У решті позовних вимог відмовлено. Також відмовлено в стягненні з відповідача витрат на послуги адвоката та витрат на підготовку наукового висновку.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ПП "ПроНет" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у даній справі, зокрема, визнати п. 11.1 договору між ПП "ПроНет" та ПАТ "Укргідроенерго" № 211212 на поставку обладнання, здійснення монтажних і пусконалагоджувальних робіт по проекту: "Автоматизована система фізичного захисту "Дніпровської ГЕС" ПАТ "Укргідроенерго" недійсним в частині сплати прострочених платежів виконавцю без врахування індексу інфляції (виражено словами у останньому реченні п. 11.1 договору: "Прострочені платежі сплачуються виконавцю без врахування індексу інфляції"), а також змінити рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у даній справі в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та стягнути з ПАТ "Укргідроенерго" на користь ПП "ПроНет" 551 263,82 грн. інфляційних втрат. Крім того, позивач просив перерозподілити судові витрати, зокрема, покласти на відповідача 48120,00 грн. витрат на послуги адвоката та 15000,00 грн. витрат на підготовку наукового висновку, яким сторона обґрунтовує частину позовних вимог.

Апеляційна скарга позивача мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, в неповному обсязі з'ясував обставини справи, зокрема, дійшов помилкового висновку про те, що приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України в частині визначення сплати простроченого боргу з урахуванням індексу інфляції є не імперативними а також, що сторони в договорі можуть відмовитись від застосування даного виду відповідальності. Крім того, на думку апелянта, суд першої інстанції неправомірно зазначив про те, що витрати на послуги адвоката не підлягають стягненню з відповідача, лише через те, що в судових засіданнях адвокат особисто не представляв інтереси позивача.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ПАТ "Укргідроенерго" також звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у даній справі в частині задоволених позовних вимог про стягнення з ПАТ "Укргідроенерго" пені та прийняти нове рішення, про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, в неповному обсязі з'ясував обставини справи, зокрема, не дослідив специфіки діяльності підприємств у статутному капіталі яких більша частка акцій належить державі, не врахував особливості діяльності товариств, які функціонують на оптовому ринку електричної енергії в Україні, не звернув увагу на те, що прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, у зв'язку з чим безпідставно стягнув штрафні санкції з відповідача.

Двома різними ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2015 апеляційні скарги позивача та відповідача прийняті та об'єднані в одне апеляційне провадження, а також призначені до розгляду на 06.10.2015.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 розгляд справи було відкладено на 20.10.2015 в порядку ст. 77 ГПК України.

У судовому засіданні 20.10.2015 представник позивача підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити. Проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечував з підстав, викладених у поданому відзиві на скаргу. Зазначив, що вважає неправомірним посилання відповідача на відсутність затвердженого КМУ фінансового плану на 2015, як на підставу невиконання грошових зобов'язань.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.10.2015 підтримав власну апеляційну скаргу, просив її задовольнити. Проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечував з підстав, викладених у поданому відзиві на скаргу ПП "ПроНет". Просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін в частині відмови в задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особи у судове засідання 20.10.2015 не з'явився, про час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином, направленням на адресу третьої особи копії ухвали від 06.10.2015. Отримання третьою особою процесуального документа 09.10.2015 підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення №0411613131825.

В свою чергу, частиною 3 пункту 3.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 визначено, що неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Сторони не заперечували проти розгляду апеляційних скарг за відсутності представника третьої особи.

Враховуючи те, що явка учасників апеляційного провадження судом апеляційної інстанції обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статтею 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань та заяв про відкладення розгляду справи (або щодо неможливості подання доказів з причин, що не залежать від третьої особи, тощо) Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність здійснення перевірки рішення Господарського суду Київської області в апеляційному порядку за відсутності представника третьої особи, яка була належним чином повідомлена про час та місце судового засідання.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційних скарг, заперечень та доповнень на неї, заслухавши представників сторін, оглянувши оригінали документів, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 19.04.2013 р. між ПП "ПроНет" (виконавець) та ПАТ "Укргідроенерго" (замовник) було укладено договір № 211212 на поставку обладнання, здійснення монтажних і пусконалагоджувальних робіт по проекту "Автоматизована система фізичного захисту Дніпровської ГЕС" для філії "Дніпровська ГЕС" ПАТ "Укргідроенерго" (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого замовник доручає, а виконавець зобов'язується відповідно до проектно-кошторисної документації і умов договору власними і залученими силами поставити відповідно до специфікації обладнання Автоматизованої системи фізичного захисту (товар) для філії "Дніпровська ГЕС" ПАТ "Укргідроенерго"; виконати згідно з проектом: "Автоматизована система фізичного захисту Дніпровської ГЕС" монтажні та пусконалагоджувальні роботи поставленого товару, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити поставлений товар, виконані монтажні та пусконалагоджувальні роботи за ціною та на умовах, передбачених цим договором.

Номенклатура, кількість, ціна товару зазначаються у специфікації, яка є невід'ємною частиною даного договору (п. 1.4 договору).

Пунктом 1.6 договору передбачено, що календарний графік виконання робіт викладений в додатку № 4.

Відповідно до п. 4.2 договору (з урахуванням додаткової угоди № 3 до договору № 211212) загальна ціна договору складає 6652062,98 грн. без ПДВ, ПДВ - 1317253,66 грн.

Згідно п. 4.5 договору розрахунки за виконані монтажні та пусконалагоджувальні роботи здійснюються замовником протягом 30 банківських днів з дати підписання сторонами акту приймання виконаних будівельних робіт за формою № КБ-2в і довідки про вартість виконаних будівельних робіт за формою КБ-3 про кінцевий результат робіт.

Згідно з п. 4.7 договору сторони погодили, що розрахунки за цим договором здійснюються замовником в межах коштів, передбачених діючою інвестиційною програмою на 2013 рік, та залежно від реального фінансування видатків замовника.

Відповідно до п. 11.1 договору у випадку несвоєчасного або неповного виконання замовником грошових зобов'язань, передбачених цим договором, замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі 0,1 %, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період нарахування, за кожний день прострочення, від суми простроченого платежу. Відсотки/річні на суму простроченого платежу не нараховуються. Прострочені платежі сплачуються виконавцю без врахування індексу інфляції.

Згідно з додатком № 4 до договору - календарним графіком виконання робіт по створенню автоматизованої системи фізичного захисту філії "Дніпровська ГЕС" ПАТ "Укргідроенерго", ПП "ПроНет" зобов'язалося виконати роботи та поставити обладнання в наступні строки: коригування робочого проекту - І квартал, березень 2013 року; постачання обладнання - І-ІІІ квартал, березень-серпень 2013 року; виконання робіт по створенню системи електроживлення - II квартал, квітень 2013 року; виконання робіт по створенню системи заземлення - II квартал, травень 2013 року; виконання робіт по створенню системи контролю доступу - II квартал, червень 2013 року; виконання робіт по створенню системи охоронної сигналізації - ІІ-ІІІ квартали, червень - липень 2013 року; виконання робіт по створенню системи відео нагляду - III квартал, липень- серпень 2013 року; пусконалагоджувальні роботи - ІІ-ІV квартал, травень-жовтень 2013 року; розробка експлуатаційної документації - IV квартал, жовтень 2013 року.

Відповідачем не заперечується, що у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором в частині своєчасної оплати поставленого товару останній має заборгованість перед позивачем за поставлений товар у сумі 2813073,13 грн., що також підтверджується наступними видатковими накладними: № РНк-000260 від 16.12.2014 р. на суму 147704,26 грн., № РНк-000162 від 16.12.2014 р. на суму 841179,17 грн., № РНк-000248 від 16.12.2014 р. на суму 694738,98 грн., № РНк-000262 від 17.12.2014 р. на суму 240707,34 грн., № РНк-000302 від 19.12.2014 р. на суму 65794,66 грн., № РНк-000281 від 23.12.2014 р. на суму 822948,72 грн.

Окрім поставленого товару, позивач згідно з умовами договору здійснив монтажні та пусконалагоджувальні роботи, в підтвердження чого 19.12.2014 р. на виконання п. 4.5 договору сторонами було підписано акт приймання виконаних будівельних робіт за формою № КБ-2в і довідку про вартість виконаних будівельних робіт за формою КБ-3 про кінцевий результат робіт на суму 202245,46 грн., які не були оплачені відповідачем у встановлений договором термін (що також не заперечується ПАТ "Укргідроенерго").

Таким чином суд першої інстанції правомірно встановив, що загальна сума заборгованості відповідача перед позивачем за договором становить 3015318,59 грн., за стягненням якої, серед іншого, позивач і звернувся з даним позовом до суду.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду в частині того, що позовна вимога про стягнення сума основної заборгованості у розмірі 3015318,59 грн. підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Згідно приписів статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.

Так, у відповідності до ч. 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Приписами статті 530 ЦК України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як встановлено судом сторонами було укладено змішаний договір, який об'єднує поставку та виконання робіт.

Згідно ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник) зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У відповідності до ч. 1 ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

З огляду на викладене, вимога позивача про стягнення з відповідача загальної заборгованості за договором у сумі 3015318,59 грн., є обґрунтованою та правомірно була задоволена судом першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що після ухвалення рішення по справі (а саме 21.08.2015) відповідачем було здійснено погашення основної заборгованості, що підтверджується довідкою ПАТ «Банк «Національні інвестиції» № 3531/14-1 від 23.09.2015. Разом з цим, здійснення розрахунків після прийняття рішення у даній справі виключає можливість врахувати погашення спірної заборгованості з огляду на положення ст. 101 ГПК України, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає залишенню без змін.

Також позивач просив суд стягнути з відповідача 445142,91 грн. пені, зокрема, за період з 17.03.2015 р. до 10.08.2015 р. на суму 1683622,41 грн. в сумі 247492,49 грн., з 18.03.2015 р. до 10.08.2015 р. на суму 240707,34 грн. в сумі 35143,27 грн., з 20.03.2015 р. до 10.08.2015 р. на суму 65794,66 грн. в сумі 9474,43 грн., з 24.03.2015 р. до 10.08.2015 р. на суму 822948,72 грн. в сумі 115212,82 грн., з 05.02.2015 р. до 10.08.2015 р. на суму 202245,46 грн. в сумі 37819,90 грн.

Відповідно до п. 11.1 договору у випадку несвоєчасного або неповного виконання замовником грошових зобов'язань, передбачених цим договором, замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі 0,1 %, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період нарахування, за кожний день прострочення, від суми простроченого платежу.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Частиною 1 ст. 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно ч. 6 ст. 232 цього ж кодексу нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Суд апеляційної інстанції перевірив розрахунок штрафних санкцій, наданий позивачем та дійшов висновку про правомірність задоволення судом першої інстанції заявленої вимоги частково, на суму 444131,68 грн., оскільки такий розмір пені є арифметично вірним та обґрунтованим за заявлені позивачем періоди.

Поряд з цим, судом першої інстанції правомірно були відхилені посилання відповідача на те, що прострочення виконання зобов'язання виконавцем за договором спричинило неможливість здійснення вчасної оплати замовником товарів та робіт, оскільки до матеріалів справи долучено додаткові угоди до договору, за якими замовник погоджував зміну строків виконання зобов'язань ПП "ПроНет".

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідач не заперечував проти правильності розрахунку ціни позову, проте не погодився саме з застосуванням судом першої інстанції відповідальності у вигляді стягнення пені.

На думку апелянта, обставинами, які мають враховуватись судом при відмові в задоволенні позовної вимоги про стягнення пені є те, що відповідач належить до державного сектору економіки, а господарську діяльність здійснює відповідно до фінансового плану, який щорічно затверджує КМУ.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право, зокрема, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання. Тобто, застосування вказаної норми є правом суду.

Частиною 1 статті 233 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України також визначено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

В частині 1 статті 233 ГК України вказано, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Відповідно до частини 2 вказаної статті, якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно пунктом 3.17.4. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 26 грудня 2011 року № 18 вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Судом апеляційної інстанції враховано, що відповідно до ст. 617 ЦК України відсутність коштів у боржника не вважається випадком, який звільняє останнього від відповідальності за порушення ним зобов'язання.

Таким чином, вищенаведеними нормами передбачено право господарського суду за наявності обставин, які мають істотне значення, зменшити розмір заявлених до стягнення санкцій (в тому числі пені). При цьому наявність таких обставин повинна бути документально підтверджена (ст. ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду про те, що доказів наявності обставин необхідних для зменшення розміру пені або для відмови в її застосуванні (які є винятковими в розумінні пункту 3 статті 83 ГПК України) відповідачем надано не було. Крім того, посилання відповідача на особливості бюджетного фінансування підприємства - не є винятковою обставиною в розумінні пункту 3 ст. 83 ГПК України (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 06.06.2013 року по справі № 5023/4891/12).

В апеляційній скарзі позивач погоджується з рішенням місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог, проте просить скасувати рішення про відмову в задоволені вимог щодо визнання п. 11.1 договору недійсним в частині визначення того, що прострочені платежі сплачуються виконавцю без врахування індексу інфляції, а також вимогу про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 551263,82 грн.

Позивач посилається на те, що наведена норма частини 2 ст. 625 ЦК України є імперативною і сторони, укладаючи договір, не можуть відступити від її приписів.

В обґрунтування своєї позиції позивач надав суду науковий висновок Науково-дослідного сектору Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого від 15.07.2015 р., відповідно до якого було визначено, що норма, передбачена в ч. 2 ст. 625 ЦК України, стосовно сплати боргу боржником кредитору з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення є імперативною, а також, що сторони при укладенні договору не можуть відступити від положень ч. 2 ст. 625 ЦК України та відмовитись від урахування індексу інфляції на суму боргу, і що положення договору, в якому сторони відмовились від урахування індексу інфляції на суму боргу у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання, суперечить ч. 2 ст. 625 ЦК України. Суд апеляційної інстанції зазначає про необгрунтованість вказаного висновку, з огляду на наступне.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині зазначених вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що сторони скористались передбаченим чинним законодавством принципом свободи договору та у п. 11.1 договору, зокрема, визначили, що прострочені платежі сплачуються виконавцю без врахування індексу інфляції, що не суперечить вимогам чинного законодавства та не порушує прав позивача.

Так, статтею 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені ними актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) шкоди.

Приписами ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положеннями ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами відповідача в частині того, що деталізований в ст. 627 ЦК принцип свободи договору включає в себе можливості укладення договору на вільний розсуд сторін; вільного вибору контрагента; вільного визначення сторонами умов договору з урахуванням вимог цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 3 ЦК України). При цьому принцип диспозитивності (який є основним принципом цивільного права) в тому числі виражається в тому, що особа, чиє право порушено, самостійно вирішує чи застосовувати певні міри відповідальності до боржника та вправі відмовитися від вимог до порушника прав тощо. Крім цього диспозитивінсть передбачає юридичну свободу саме на стадії виникнення будь-яких цивільних відносин, адже самі контрагенти укладають на власний розсуд правочин, самостійно обирають вид договору, його об'єкт, форму, умови тощо.

Так, згідно зі ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що ст. 92 Конституції України передбачає, що виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності. Тобто законами України, у тому числі ЦК України, визначаються лише засади цивільно-правової відповідальності, що не виключає договірного визначення правових наслідків порушення договору, у тому числі у вигляді мір цивільно-правової відповідальності. Власне, вже в ст. 16 ЦК України, в якій визначаються способи захисту цивільних прав, серед яких передбачені й міри відповідальності у виді відшкодування майнової та моральної шкоди, міститься пряме застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Отже, відповідно до зазначеної статті сторони мають право обирати на власний розсуд способи захисту прав у разі їх порушення. Ці способи можуть бути і не передбачені законом.

Суд першої інстанції правомірно зазначив про те, що у постанові Верховного Суду України від 28.01.2015 р. у справі № 6-230цс14 вказується, що принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами (згідно зі ст. 111-28 ГПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права).

З приводу доводів позивача стосовно неможливості відмовитися у договорі від застосування відповідальності, суд апеляційної інстанції зазначає, що чинне цивільне законодавство за загальним правилом заборони щодо такої відмови не містить, за винятком норми ч. 3 ст. 614 ЦК, за якою правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (тоді як за результатами перегляду рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку колегією суддів не встановлено обставин, з якими законодавець пов'язує подібні наслідки).

Так, сторони у договорі передбачили відповідальність за порушення грошового зобов'язання у вигляді нарахування пені згідно п. 11.1. спірного правочину. Тоді як інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті (п. 3.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14).

Позивачем не заперечується, що пряма заборона у ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо можливості відступати від її положень відсутня. При цьому, як на час укладення договору, так і на момент вирішення спору в суді першої інстанції законодавство не містило жодних обмежень стосовно права кредитора відмовитися від нарахування інфляційних втрат саме на момент укладення договору. Також із суті відносин між сторонами не випливає недопустимості відступити від положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Таким чином, ч. 2 ст. 625 ЦК України фактично надає право кредитору на нарахування інфляційних втрат, яке останній може реалізувати у випадку прострочення грошового зобов'язання, або відмовитися від такого нарахування. В той же час вказана норма жодним чином не забороняє відмовитися від права на нарахування інфляційних втрат ще при підписанні договору (зокрема, скориставшись правом на укладення правочину який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства).

Суд апеляційної інстанції приймає доводи відповідача про те, що відмовившись від нарахування інфляційних втрат у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання, позивач фактично забезпечив сприятливі умови для створення договірних відносин між цими контрагентами, зокрема через те, що відповідач обрав в якості виконавця робіт та постачальника саме ПП «Пронет», оскільки останній погодився на більш лояльні умови виконання грошового зобов'язання, що було необхідним, з врахуванням особливості частково державного фінансування відповідача та з огляду на окремий порядок затвердження його щорічного фінансового плану.

В свою чергу, порушення ч. 3 ст. 614 ЦК України не відбулося, оскільки прострочення виконання зобов'язання замовником мало наслідком застосування відповідальності у вигляді нарахування пені, передбачену умовами договору, яка заявлена до стягнення (та частково задоволена) в межах даного спору.

В силу приписів ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недотримання зазначеної вимоги, за змістом ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що з боку позивача та відповідача договір було підписано уповноваженими особами, крім того, сторонами фактично виконувалися умови договору, а відтак вчинялися дії, які свідчать про схвалення правочину в розумінні ст. 241 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції правомірно та обґрунтовано відмовив в задоволенні позову про визнання частково недійсним п. 11.1. договору, оскільки позивачем у супереч положенням статей 33, 34 ГПК України не доведено належними та допустимими доказами, що спірний пункт правочину суперечить нормам чинного законодавства або порушують права однієї із сторін, а відтак (беручи до уваги вільність сторін при укладанні контракту та наступне схвалення правочину сторонами його безпосереднім виконанням) у суду відсутні підстави для повного або часткового визнання договору недійсним.

Як було вищезазначено, в апеляційній скарзі, а також безпосередньо у судовому засіданні позивач наполягав на тому, що судом першої інстанції неправомірно було відмовлено в стягненні з відповідача витрат на правову допомогу та просив в цій частині скасувати рішення місцевого господарського суду.

З приводу наведених доводів позивача суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно зі ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина 1 ст. 44 ГПК України).

В контексті цієї норми, судові витрати за послуги адвоката пов'язані з розглядом справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавалися та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Згідно зі ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Відповідно до п. 6.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК України. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій (при цьому, зазначені положення Постанови Пленуму Вищого господарського суду України застосовуються судом апеляційної інстанції з урахуванням останніх змін від 09.07.2015, що не суперечить останній редакції Закону (14.10.2014).

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги (ч. 1 ст. 26 Закону).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону, договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Отже, зазначена норма пов'язує надання правової допомоги не лише із представництвом сторони безпосередньо в судовому засіданні. А тому суд першої інстанції помилково відмовив у стягненні з відповідача судових витрат на правову допомогу.

Факт наявності правовідносини між позивачем та Адвокатським об'єднанням "Юридична фірма "Ілляшев та Партнери" підтверджується договором № 0720-665 від 25.05.2015 р., відповідно до якого юридична фірма зобов'язувалась за завданням замовника надавати юридичні послуги стосовно справи господарського суду Київської області № 911/2171/15 на умовах, визначених цим договором.

Сплата позивачем вартості наданих адвокатських послуг підтверджується актом № 15067 від 17.06.2015 р. здачі-прийняття виконаних робіт та платіжним дорученням № 14738 від 26.06.2015 р., які наявні в матеріалах справи. Крім того, позивачем надано суду копію Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1297 від 30.03.1999 р., виданого Ілляшеву Михайлу Ігоровичу, а також довідку АО "Юридична фірма "Ілляшев та Партнери" № 29597 від 13.07.2015 р. на підтвердження надання юридичних послуг ПП "ПроНет" стосовно справи № 911/2171/15 саме адвокатом Ілляшевим М.І.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що в акті здачі-прийняття виконаних робіт від 17.06.2015 ПП «Пронет» та юридична фірма підтвердили якісне та повне надання послуг на суму 48120,00 грн. Перелік конкретних послуг в акті не наведений, при цьому з матеріалів справи вбачається, що особисто адвокат не представляв інтереси позивач в судових засіданнях у даній справі, проте таке представництво і не було обумовлено умовами договору.

В цій частині судом апеляційної інстанції приймаються, як обґрунтовані, доводи позивача про те, що представництво сторони безпосередньо в судовому засіданні безпосередньо адвокатом жодним чином не позбавляє сторону права на відшкодування витрат, понесених на правову допомогу; в тому числі враховуючи той факт, що надання правової допомоги не обмежується виключно представництвом клієнта в судовому засіданні, а також передбачає здійснення інших необхідних дій (зокрема, підготовку позовної заяви, розрахунок позовних вимог, моніторинг законодавства, аналіз документації, надання консультацій, тощо).

Як було вищезазначено, п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що представництво інтересів клієнта може здійснювати адвокатське об'єднання або адвокатська фірма. Так, в даному випадку саме з адвокатським об'єднанням було укладено позивачем договір про надання правової допомоги. В свою чергу, оплата позивачем фактично наданих послуг підтверджується платіжним дорученням № 14738 від 26.06.2015.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивач має право на відшкодування відповідачем витрат, понесених на правову допомогу.

Разом з цим, колегія суддів враховує на той факт, що позовні вимоги були задоволені лише частково.

За таких обставин, виходячи з норми права щодо того, що при визнанні розміру гонорару слід виходити з принципів розумності (ч. 3 ст. 30 Закону), Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення клопотання позивача та відшкодування за рахунок відповідача суми судових витрат на правову допомогу в розмірі 40 000,00 грн., яка, на думку суду, відповідає принципам розумності та справедливості, а також є співрозмірною з фактично наданими послугами з урахуванням часткового задоволення позову. Правової позиції щодо вирішення питання розподілу судових витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, з застосування критерію розумності також дотримується Вищий господарський суд України (постанова від 31.07.2012 р. справа № 10/577).

Клопотання позивача про покладення на відповідача 15000,00 грн. витрат на підготовку наукового висновку, яким сторона обґрунтовувала позовні вимоги про визнання недійсним частини п. 11.1 договору, задоволенню не підлягає, оскільки, як було встановлено у даній постанові, вказаний висновок не є належним та допустимим доказом у розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43 ГПК України.

Враховуючи викладене, рішення Господарського суду Київської області у даній справі підлягає скасуванню в частині відмови в стягненні з відповідача на користь позивача 40 000,00 грн. витрат на правову допомогу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 104 ГПК України.

Судові витрати за подання апеляційних скарг покладаються на апелянтів в порядку ст. 49 ГПК України, враховуючи той факт, що в задоволенні апеляційної скарги відповідача було відмовлено повністю, тоді як в частині оскаржуваних позовних вимог апеляційна скарга позивача також залишена без задоволення, а перегляд рішення місцевого господарського суду щодо перерозподілу судових витрат не потребує сплати судового збору згідно положень Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на момент подання апеляційних скарг сторонами.

Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго" на рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у справі № 911/2171/15 залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "ПроНет" на рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у справі № 911/2171/15 задовольнити частково.

3. Рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у справі № 911/2171/15 скасувати в частині відмови в стягненні з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 40 000,00 грн., з прийняттям нового рішення в цій частині.

4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укргідроенерго" (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, код 20588716) на користь Приватного підприємства "ПроНет" (01014, м. Київ, Печерський р-н, вул. Струтинського, 6, код 21680973) 40 000 (сорок тисяч гривень) 00 коп. витрат на правову допомогу.

5. В іншій частині рішення Господарського суду Київської області від 10.08.2015 у справі № 911/2171/15 залишити без змін; апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

6. Видачу наказу доручити Господарському суду Київської області.

7. Матеріали справи № 911/2171/15 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді В.В. Сулім

О.М. Гаврилюк