Рішення № 52634953, 19.10.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 341/680/13-ц

Провадження № 22-ц/779/1314/2015

Категорія 48

Головуючий у 1 інстанції Гаполяк Т. В.

Суддя-доповідач Матківський Р.Й.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Матківського Р.Й..

суддів: Максюти І.О., Фединяка В.Д.

секретаря Капущак С.В.

з участю: апелянта ОСОБА_2, позивача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третіх осіб: публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль», державного нотаріуса Галицької районної державної нотаріальної контори - Кіщук Людмили Іванівни про визнання недійсним договору купівлі-продажу та поділ спільно майна подружжя, з апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду від 22 липня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 та з урахуванням уточнень позовних вимог просив провести поділ спільного майна подружжя, виділивши йому як співвласнику нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 більшу частину з врахуванням суми сплачених кредитних коштів та визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину продтовари, загальною площею 30,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 13 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4

Заявлені вимоги позивач обґрунтував тим, що 15 листопада 1995 року зареєстрував шлюб з відповідачем ОСОБА_2 У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, який на даний час фактично проживає з ним. У березні 2009 року рішенням Галицького районного суду шлюб між обома розірвано. На підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року ними набуто у власність нежитлове приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_1 площею 325 кв.м.

У 2007 році проведено реконструкцію зазначеного нежитлового приміщення, здійснено добудову, в результаті чого площа приміщення збільшилась. У 2008 році реконструйоване приміщення введено в експлуатацію та 23 липня 2008 року рішенням Галицької міської ради визнано право власності на зазначене приміщення.

Після розірвання шлюбу між ним та відповідачем досягнуто домовленості щодо користування спірним приміщенням, а саме: йому належало на першому поверсі приміщення площею близько 170 кв.м для здійснення підприємницької діяльності, пов'язаної з торгівлею будівельними матеріалами, а відповідачу - другий поверх для здійснення підприємницької діяльності, де знаходиться кафе та добудова до першого поверху.

Наприкінці 2012 року йому стало відомо, що ще 13 серпня 2012 року відповідачем відчужено частину спірного приміщення площею 30,3 кв.м без його згоди, тому вважає, що цей договір купівлі-продажу необхідно визнати недійсним. У січні 2013 року дізнався, що відповідач на приміщення першого поверху уклала договір оренди, що унеможливило користування майном.

02 жовтня 2007 року в інтересах подружжя ним укладено із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» Генеральну кредитну угоду та за двома кредитними договорами отримав 46100 Євро та 674 000 гривень. Дані кредитні кошти використано на придбання для дружини автомобіля «Mercedes-Benz» SLK 230 та здійснено реконструкцію (добудову) спірного нежитлового приміщення. Для забезпечення виконання кредитного договору між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку передано нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 334,8 кв.м., право власності на яке було оформлено за відповідачем.

Після розірвання шлюбу з липня 2010 року самостійно погашав кредит, тому вважає, що при поділі майна, зокрема, спірного нежитлового приміщення, його частку необхідно збільшити з врахуванням сплачених сум.

Рішенням Галицького районного суду від 22 липня 2014 року позов задоволено частково.

Виділено ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність 4/5 ідеальних частки нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7», загальною площею 349,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_3 в порядку спільного майна подружжя у приватну власність автомобіль Мерседес Бенц 230 Е, д.н.з НОМЕР_2.

Виділено ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність 1/5 ідеальну частину нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7», загальною площею 349,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_2 в порядку спільного майна подружжя у приватну власність автомобіль Мерседес Бенц 320, д.н.з НОМЕР_3.

В задоволенні позову ОСОБА_3 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину продтовари, загальною площею 30,3 кв.м. - відмовлено та проведено розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2014 року рішення Галицького районного суду від 22 липня 2014 року в частині поділу спільного майна подружжя скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 51,5% ідеальної частки нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7», загальною площею 349,3 кв.м., вартістю 615941,54 гривень, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. За ОСОБА_2 визнано 48,5% ідеальної частки нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7», загальною площею 349,3 кв.м., вартістю 580061,46 гривень, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_3 автомобіль марки «Ауді-6», 1996 року випуску д.н.з. НОМЕР_4 вартістю 80623грн. та автомобіль марки «Мерседес-Бенц» 230-Е «Універсал», 1991 року випуску д.н.з. НОМЕР_5 вартістю 39855грн. ОСОБА_2 виділено автомобіль марки «Тойота Селіка» 1994 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 вартістю 58350 гривень. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 23749,50 гривень різниці у вартості виділеного їм майна, а на користь держави 3195,20 гривень недосплаченого судового збору. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2015 року рішення апеляційного суду від 03 жовтня 2014 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд суду апеляційної інстанції.

У апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апелянт у скарзі зазначає, що суд першої інстанції при постановленні рішення грубо порушив норм матеріального та процесуального права.

Не враховано, що рішенням суду від 30 березня 2009 року шлюб між обома розірвано, тому відповідно до ст.72 СК України та ст. 257 ЦК України позивач звернувшись з даним позовом про поділ майна подружжя 15 березня 2013 року пропустивши трирічний строк позовної давності без поважних причин. Суд повинен був відповідно до ст. 267 ЦК України за наявності заяви про застосування строку позовної давності відмовити у задоволенні позову.

Згідно договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року нею придбано комерційне приміщення «ІНФОРМАЦІЯ_2» по АДРЕСА_2 за власні кошти для зайняття підприємницькою діяльністю. Згідно п. 23 постанови Пленуму Верховного суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Відповідно до п. 29 цієї ж постанови, а також згідно положень ст.ст. 57,61 СК України, ст. 52 ЦК України, майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Так, згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно, право на майно зареєстроване в 2012 році, після розірвання шлюбу, а тому воно не є спільною власністю подружжя. Суд не взяв до уваги, що господарське приміщення і надалі використовує для підприємницької діяльності.

При поділі майна суд не врахував, що відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, однак позивачу з нежитлового приміщення виділено 4/5 частини, а їй тільки 1/5 частину.

Суд при вирішенні справи не ставив перед експертом питання щодо реального поділу майна.

Право власності на новостворене приміщення площею 30,3 кв.м за нею виникло після державної реєстрації у 2012 році, тобто після розірвання шлюбу у 2009 році. Тому дане майно є її особистою власністю і не може бути предметом поділу.

Крім того, суд вийшов за межі позовних вимог заявлених позивачем протягом часу розгляду справи та на власний розсуд визначив його частку.

Позивачем не доведено, що отриманий ним 02 жовтня 2007 року кредит був витрачений на потреби сім'ї. Також судом не дано належної оцінки поясненням свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які підтвердили, що нежитлове приміщення купувалось за кошти її батька та неправильно вирішено питання судового збору.

Вислухавши доповідача, пояснення апелянта, яка вимоги скарги підтримала, позивача, який скаргу заперечив, перевіривши і матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про поділ спільного майна подружжя та з урахуванням вартості відчуженого приміщення і сплаченого кредиту виділив позивачу 4/5 ідеальних частки нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7», загальною площею 349,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 1/5 ідеальну частину цього приміщення та стягнення позивачу 17988, 16 гривень компенсації за перевищення частки.

Однак, постановляючи таке рішення, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, його висновки не відповідають обставинам справи та неправильно застосовано норми матеріального права, тому є підстави для його скасування та ухвалення нового.

Судом встановлено, що сторони 15 листопада 1995 року зареєстрували шлюб, у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, який на даний час фактично проживає з позивачем. 18 березня 2009 року рішенням Галицького районного суду шлюб між обома розірвано.

За час шлюбу подружжям ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року набуто у власність нежитлове приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_1 площею 325 кв.м. Покупцем даного приміщення значиться відповідач ОСОБА_2

На підставі рішення виконавчого комітету від 29 серпня 2000 року а.с. 48 т. 3 ОСОБА_2 дано дозвіл на реконструкцію цього будинку.

У 2007 році проведено реконструкцію зазначеного нежитлового приміщення, здійснено добудову, в результаті чого площа приміщення збільшилась. У 2008 році реконструйоване приміщення введено в експлуатацію та 23 липня 2008 року рішенням Галицької міської ради визнано право власності на зазначене приміщення.

13 червня 2012 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на торговий магазин площею 379,6 кв.м, у яку увійшло і новозбудоване приміщення площею 30,3 кв.м на підставі того ж рішення виконавчого комітету міської ради від 23 липня 2008 року (т.1, а.с.11).

У 2012 році на підставі рішення виконавчого комітету міської ради від 28 березня 2012 року ОСОБА_2 06 серпня 2012 року видано свідоцтво про право власності на приміщення магазину продтовари площею 30,3 кв.м та друге приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7» площею 349,3 кв.м (т.2 а.с. 162-218), тобто ОСОБА_2 приміщення площею 379,6 кв.м. розділила на два приміщення площею 30,3 кв.м та 13 серпня 2012 року відчужила за договором купівлі- продажу ОСОБА_4

Відповідно до ст. 22 КпШС України (який був чинним на час придбання комерційного магазину) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Позивачем та поданими до справи доказами беззаперечно доведено, що нежитлове приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_1 площею 325 кв.м. на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року на ОСОБА_2 придбано сторонами у шлюбі. Протягом спільного проживання сторонами проведено його реконструкцію та добудову і його площа до припинення спільного проживання становила 379,6 кв.м. Дане приміщення належить бувшому подружжю і повинно ділитись між ними порівну.

Доводи апелянта ОСОБА_2 про те, що приміщення площею 325 кв.м. на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року фактично придбане за кошти її батьків, придбане комерційне приміщення використовується нею для ведення підприємницької діяльності тому не може бути об'єктом спільної сумісної власності, прибудова приміщення площею 30,3 кв.м, яке 13 серпня 2012 року відчужила за договором купівлі- продажу ОСОБА_4 зведено нею особисто після припинення із ОСОБА_3 шлюбних відносин у 2006 році, і крім цього з часу розірвання шлюбу до звернення з даним позовом до суду пропущено трирічний строк позовної давності не знайшли жодного підтвердження під час з'ясування фактичних обставин справи.

Приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_2» придбаного сторонами під час перебування їх у шлюбі з 15 листопада 1995 року. Позивачем ОСОБА_3 доведено, що воно не тільки придбано за час шлюбу, але і за спільні кошти. Зокрема є доведеним і відповідач цього не заперечила, що позивач до придбання приміщення працював у Польщі, тобто заробляв кошти для придбання майна подружжям. Згідно свідоцтва про народження під час перебування на роботі у Польщі у сторін народився син ОСОБА_7.

У даному випадку за наявності доказів поданих позивачем тільки через те, що квитанції про оплату за комерційне приміщення та договір купівлі-продажу оформлені на ОСОБА_2 та допомога батька в оформленні і придбанні не може бути правовою підставою для визнання цього майна особистою власністю відповідача.

Не може бути доказом належності ОСОБА_2 приміщення спірного магазину і у зв'язку із поданням нею у засіданні апеляційного суду договору оренди від 01 червня 2011 року між нею та позивачем, за змістом якого між нею як продавцем та ОСОБА_3 орендарем укладено договір оренди приміщення господарського магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7». Тобто відповідач ОСОБА_2 наголошує на тому, що позивач знав і не заперечував, що вона є власником і орендодавцем спірного приміщення.

Позивач обґрунтував написання такого договору тільки тому, що цього вимагала електропостачальна організація для укладення договору на постачання електричної енергії. Тому у зв'язку з тим, що між позивачем та енергопостачальною організацією, що підтверджується матеріалами справи дійсно мали місце договірні відносини з приводу постачання електричної енергії, зважаючи на зміст цього письмового документу колегія суддів вважає обґрунтованими пояснення позивача щодо суті та природи такого договору оренди.

Крім цього, укладення навіть такого змісту договору доводить, що спірним приміщенням користувався і продовжував користуватись позивач.

У зв'язку з доведеністю факту придбання майна, його реконструкції і добудови за спільні кошти ще задовго до зайняття обома сторонами підприємницькою діяльністю, майно не може вважатись особистим для підприємця, а є спільною сумісною власністю, тому необхідно виходити із презумпції рівності часток, як передбачено ст. 71 СК України, а не шляхом збільшення частки позивача за рахунок іншого майна подружжя, як визначив суд першої інстанції.

Жодним доказом відповідач ОСОБА_2 не довела, що фактично припинила з позивачем сімейні відносини з 2006 року, а не з часу розлучення у 2009 році. Про фактичне припинення сімейних відносин жодна із сторін не посилалась під час розгляду справи судом про розірвання шлюбу у 2009 році, і у засіданні апеляційного суду відповідач підтвердила, що крім особистих пояснень доказів про фактичне припинення шлюбу з 2006 року немає.

Позивачем у засіданні доведено, що крім реконструкції магазину для ведення підприємницької діяльності до 2008 року проведено також добудову приміщення площею 30,3 кв.м за спільні кошти подружжя, на яке на підставі рішення Галицької міської ради від 23 липня 2008 року за ОСОБА_2 визнано право власності.

Під час з'ясування обставин справи позивач апеляційному суду пояснив, що позов пред'явив для визначення ідеальних часток, вимог про поділ автомобілів не заявляв за відсутністю спору і фактично не заперечив у присудженні йому половини вартості за продане відповідачем приміщення магазину площею 30,3 кв.м, збільшивши на цю суму вартість присудженого нежитлового приміщення магазину площею 349,3 кв.м.

Колегія суддів вважає, що приміщення магазину за договором купівлі-продажу площею 30.3 кв.м від 13 серпня 2012 року відповідачем відчужено після розірвання шлюбу між сторонами у 2009 році, тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним, а позивачу у зв'язку з тим, що це приміщення набуте у шлюбі і за спільні кошти необхідно присудити половину його вартості від встановленої ціни 88143 гривень. Протягом усього часу розгляду справи позивач зазначену ціну продажу спільного об'єкта не оспорював.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У матеріалах справи відсутні позовні вимоги про поділ між подружжям автомобілів, позивач у засіданні апеляційного суду підтвердив, що з такими вимогами не звертався і обидві сторони підтвердили, що між ними відсутній спір за таке майно.

Тому колегія суддів вважає, що поділ автомобілів із зарахуванням їх вартості у рахунок нерухомого майна проведено з порушення процесуального законодавства.

Колегія суддів вважає, що не підлягають до задоволення заявлені вимоги позивача про збільшення частки нерухомого майна з врахуванням суми сплачених кредитних коштів.

02 жовтня 2007 року між позивачем ОСОБА_3 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено Генеральну кредитну угоду та за двома кредитними договорами він отримав 46100 Євро та 674 000 гривень. Згідно позовних вимог ОСОБА_3 просить поділити між обома сплачені ним з липня 2010 року кредитні кошти та на цю частину збільшити також його частку у приміщенні магазину.

Однак колегія суддів вважає, що позивач не довів, що усю суму кредиту він використав у інтересах сім'ї. Вимоги позивач обґрунтував тим, що кредитні кошти використано на придбання для дружини автомобіля «Mercedes-Benz» SLK 230 та здійснено реконструкцію (добудову) спірного нежитлового приміщення. Однак позивачем надано тільки докази про вкладення кредитних коштів у реконструкцію та прибудову приміщення магазину на яке відповідач ОСОБА_2 на підставі рішенням Галицької міської ради від 23 липня 2008 року отримала право власності площею 379,6 кв.м. Тому, у зв'язку з тим, що частина кредитних коштів позивачем вкладена у майно, право на яке і визнається за ним, відсутні підстави для додаткового стягувати цих коштів на його користь.

Використання кредитних коштів на придбання для дружини автомобіля «Mercedes-Benz» SLK 230 не може братись до уваги, оскільки згідно довідки УДАІ УМВС в Івано-Франківській області за ОСОБА_2 зареєстрований автомобіль «Mercedes-Benz» з 22 червня 2010 року, тобто фактично вже після розірвання шлюбу.

Під час з'ясування доводів використання кредитних коштів у інтересах сім'ї позивач під час дачі пояснень у засіданні апеляційного суду пояснив, що кредитні кошти у сумі 15000 Євро використав для будівництва приміщення площею 30,3 кв.м, за 27000доларів США придбали для відповідача автомобіль «СУБАРУ» на підставі генеральної довіреності, якої немає, частину коштів витратив для ведення підприємницької діяльності, тобто реалізації будівельних товарів до 2013 року, а за решту віддавав борги, які утворились раніше, але докази про це у нього також відсутні. Враховуючи, що відповідач заперечує факт використання кредитних коштів в інтересах сім'ї, позивач жодним доказом не підтвердив наявність спільних боргових зобов'язань сім'ї, за які повертав кредитними коштами, такі докази не можуть вважатись обґрунтуванням позовних вимог. Відповідач ОСОБА_2 не заперечила, що за час спільного проживання мало місце придбання автомобіля «Субару», однак ще до отримання кредиту цей автомобіль був відчужений.

У засіданні апеляційного суду позивач неодноразово підтверджував, що у спірному приміщенні на першому поверсі займався підприємницькою діяльністю, тобто реалізовував будівельні матеріали, подав свідоцтво що мав право з 24 листопада 2000 року на зайняття підприємницької діяльності аж до її припинення згідно повідомлення державного реєстратора у травні 2014 року. Тому колегія суддів вважає, що вкладення кредитних коштів у особистий бізнес, яким продовжував займатись після розірвання шлюбу не тягне за собою обов'язку для відповідача погашення половину сплаченого після розлучення кредиту, і позивач не довів належними і допустимими доказами, що усі кредитні кошти використав у інтересах сім'ї.

Сама наявність забезпечення виконання кредитних договорів укладенням договору іпотеки із ОСОБА_2 не підтверджують безпосередньо про використання кредитних коштів у інтересах сім'ї. Зазначений договір іпотеки є забезпеченням виконання зобов'язання із встановленими правами і обов'язками для кожної із сторін.

Відповідач ОСОБА_2 у своїх письмових поясненнях правильно зазначає, що відповідно до законодавством встановлено трирічний строк позовної давності для захисту порушеного майнового права, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Однак відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідач категорично заперечує, що із позивачем була домовленість про розподіл майна добровільно, однак вона жодним чином не спростувала доводи позивача, що після розлучення у 2009 році він продовжував використовувати перший поверх магазину для ведення підприємницької діяльності. Позивач як підтвердження такої діяльності подав копію трудової угоди із братом ОСОБА_11 від 23 листопада 2010 року про виконання роботи продавця-консультанта (а.с. 228, т.1). Позивач укладав договори на постачання електроенергії до приміщення магазину, оплачував за використану електроенергію, що підтверджується квитанціями з 2011 по 2013 роки (а.с. 225-239, т.1). Позивач не був учасником договору купівлі-продажу приміщення магазину площею 30,3 кв.м, тому дізнався про продаж частини спільного майна та його здачу у оренду у кінці 2012 року, у зв'язку з цим його звернення до суду 15 березня 2013 року не можна вважати пропуском строку позовної давності.

Встановлено, що позивачу згідно експертного висновку належить половина нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7» площею 349,3 кв.м., загальною вартістю 1 196 003 гривень (а.с. 136, т. 3). З урахуванням половини вартості відчуженого відповідачем приміщення магазину площею 30,3 кв.м позивачу належить присудити майна на 642 073 гривень. Ним оплачено у суді першої інстанції тільки 413,40 гривень , тому з відповідача на користь держави підлягає стягненню 3240,60 гривень судового збору.

Керуючись ст.ст. 218, 307, 309, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду від 22 липня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/2 ідеальної частки нежитлового приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_7» загальною площею 349,3 кв.м., загальною вартістю 1 196 003 гривень, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 06 серпня 2012 року.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 44071,50 гривень за ? частину проданого приміщення магазину «продтовари» загальною площею 30, 3 кв.м. у будинку АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 13 серпня 2012 року.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 3240,6 гривень недоплаченого судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Р.Й. Матківський

Судді: І.О. Максюта

В.Д. Фединяк