Постанова № 52619401, 16.10.2015, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 жовтня 2015 року Справа № 813/1145/15

Львівський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого суддіКузана Р.І.,

суддіГавдика З.В.,

суддіГулика А.Г.,

з участю:

секретаря судового засідання Перчак С.В.,

представників:

позивачаОСОБА_1,

відповідача 1ОСОБА_2,

відповідача 2ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення і зобовязання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_4 звернулась до Львівського окружного адміністративного суду в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 ОСОБА_6 з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 31.01.15р. №04-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати дії Головного управління Державної Міграційної служби України у Львівській області незаконними в частині порушення встановленого Законом порядку повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобовязати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 ОСОБА_6 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що рішенням Держаної міграційної служби України 31.01.15р. №04-15 неправомірно відмовлено ОСОБА_5 ОСОБА_6 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відсутні. Вважає, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є таким, що прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявника та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади. Відповідачем при прийнятті спірного рішення не враховано вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю, а у повідомленні про відмову у визнанні біженцем не викладено конкретної причини такої відмови.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових поясненнях.

Представник відповідача ДМС України ОСОБА_2 щодо задоволення адміністративного позову заперечив з підстав викладених у письмових запереченнях. Зазначив, що позивачем не надано органу міграційної служби документів та матеріалів, що можуть бути доказом його особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, тобто, позивачем не обґрунтовано наявності умов, визначених у п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Наведені в заяві та протоколах співбесід позивачем відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду. У звязку з цим, відповідач вважає рішення Державної міграційної служби України від 31.01.15р. №03-15 про відмову у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.

Представник Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області ОСОБА_3 щодо задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень надав пояснення аналогічні тим, які було надано представником Державної міграційної служби України.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне:

ОСОБА_5 ОСОБА_6, 25.12.98р.н., народився у м.Мазарі-Шариф, ОСОБА_7, є громадянином ОСОБА_7, за національністю таджик, віросповіданням мусульманин, ІНФОРМАЦІЯ_1, за сімейним станом - неодружений. Рідна мова дарі.

Дані про особу заявника встановлені з його слів. Документи, які посвідчують особу заявника - відсутні.

ОСОБА_5 ОСОБА_6 покинув ОСОБА_7 в квітні 2014 року на законних підставах. Літаком вибув в Російську Федерацію до Москви, на що мав візу терміном на 3 місяці. Після трьох місяців перебування в Москві, з допомогою людей, які займаються незаконним транспортуванням людей до країн Європи продовжив свій шлях через Україну до Німеччини.

14.08.14р. був виявлений працівниками Державної прикордонної служби України поблизу українсько-польського кордону та в подальшому направлений до Червоноградської загальноосвітньої школи-інтернату 1-111 ступенів.

30.09.14р. громадянин ОСОБА_8 Республіки ОСОБА_7 ОСОБА_5 ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 звернувся через свого законного представника ОСОБА_9 до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві про надання притулку в Україні позивач стверджує, що він не може повернутися до країни свого походження ОСОБА_7, тому що боїться за своє життя. Невідомі люди вночі, підкинули листа його батькові, в якому вимагали гроші (яку саме суму він не знає) та погрожували, що в разі відмови заплатити гроші його сина викрадуть. Окрім того зазначив, що повертаючись зі школи біля його будинку невідомі люди показували йому погрожуючі знаки на пальцях, що в його місцевості означає погрози бути вбитим. Зазначив, що його батько не звертався в поліцію за захистом, бо в листі їх попереджено, що у разі звернення до відповідних органів його сина вб`ють.

Заявник стверджує, що саме тоді батько заявника прийняв рішення відправити його законним шляхом до Європи. Це йому гарантували якісь невідомі для них особи.

30.09.14р. ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Позивачу видано довідку ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №003800 від 30.09.14р.

За результатами розгляду особової справи заявника, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_5 ОСОБА_6 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено Висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.12.14р.

У висновку провідний спеціаліст сектору по роботі з біженцями та соціальної інтеграції ГУ ДМС України у Львівській області вказав наступні причини, за яких заява позивача про надання відповідного захисту в Україні не підлягає до задоволення:

- небажання заявника повертатися до країни походження через нібито існуючу загрозу його життю, шляхом його викрадання невідомими особами в разі, якщо його батько не заплатить їм гроші - не підтверджується жодними аргументами та документами;

- заявник в протоколі співбесіди від 22.10.14р. вказує, що виїхав з країни походження законно та мав при собі паспорт з російською візою на 3 місяці, що свідчить про те, що він безперешкодно пройшов паспортний контроль на території ОСОБА_7. Це в свою чергу дає право вважати, що у афганських правоохоронних органів не було жодного застереження щодо виїзду даного громадянина (протокол співбесіди №1, стор.2). Також заявник жодним чином не повідомляє та не наводить фактів погроз чи переслідувань з боку державних агентів;

- в протоколі співбесіди від 31.10.14р. заявник стверджує, що виїжджаючи з ОСОБА_7, його кінцевою метою була Німеччина м.Гамбург, де проживає його дядько Шуайб ОСОБА_5 (протокол співбесіди №2, стор.3); за статусом біженця в Москві та великих містах України заявник не звертався тому, що у нього була інша мета (протокол співбесіди №2, стор.3); не має жодних підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно немає підстав для набуття ним статусу біженця у відповідності до умов передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

- неповнолітній ОСОБА_5М.С. законно покинув країну громадянської приналежності (ОСОБА_7) та не мав жодних проблем при виїзді з її території, що свідчить про необґрунтованість побоювань заявника щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

-у разі повернення заявника до ОСОБА_7, йому не буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене п.13, ч.1, ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», а тому в нього відсутні підстави для надання йому додаткового захисту, відповідно до цього Закону.

31.01.15р. Державною міграційною службою України прийнято рішення №03-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_7 ОСОБА_5 ОСОБА_6. На підставі вказаного рішення, 23.02.15р. ГУ ДМС України у Львівській області скеровано позивачу повідомлення №43 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При вирішенні спору суд керувався наступними положеннями законодавства.

Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом пяти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною 2 ст. 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобовязана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Аналізуючи умови, передбачені п. 1 ст. 1 Закону №3671, беручи до уваги розяснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму ВАС України від 26.06.11р. №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути повязане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із субєктивної та обєктивної сторін.

Субєктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї субєктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому зясування субєктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Субєктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Обєктивна сторона повязана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що субєктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються обєктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є субєктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після відїзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після відїзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його відїзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим, п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статт.

Пунктом 13 ст. 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Обєднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до вимог ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.1 та 5 ст.10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною другою вказаної статті центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надано право вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, з наведених норм слідує, що міграційний орган зобовязаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та, у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

З висновку про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту від 26.12.14р. №2014 LV0044 на підставі якого винесено спірне рішення слідує, що підставою для відмови у наданні статусу біженця чи особи яка потребує додаткового захисту ОСОБА_5 ОСОБА_10 стало те, що заявником не підтверджується жодним аргументованим документом існування небезпеки у разі повернення до країн походження .

Разом з цим, слід зауважити, що відповідно до Позиції УВКБ ООН Про обовязки та стандарти доказування у заявах біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обовязок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Крім того, Директива Ради ЄС "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.04р. № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Такими чином, з урахуваннями специфіки даної категорії справ доказами, щодо наявності загроз для життя чи здоров`я заявника можуть бути усні пояснення особи, які не підтвердженні відповідними документами. Заявник в даному випадку повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень в незалежності від того є в нього на підтвердження вказаних обставин письмові докази чи такі відсутні. З урахуванням викладеного судом критично оцінюються посилання відповідача, щодо того, що заявником не доведено наявність небезпеки оскільки таким не надано письмових доказів.

Судом враховано, що надані ОСОБА_5 ОСОБА_6 пояснення в судовому засіданні та в протоколах співбесід складених відповідачем під час розгляду питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є тотожними, судом не встановлено розбіжностей щодо наданих пояснень. Вказане свідчить про правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника.

При цьому суд зазначає, що ОСОБА_5 ОСОБА_6 є неповнолітнім, сумніву щодо його віку у сторін немає, тому позивач відноситься до соціальної групи ризику - діти.

Центральним документом щодо забезпечення прав неповнолітніх є Конвенція ООН про права дитини 1989 р. Згідно з цією Конвенцією, дітьми вважаються всі особи, які не досягли 18 років.

Стаття 37 Конвенції про права дитини встановлює, що «жодна дитина не повинна піддаватися катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання».

Стаття 19 Конвенції визнає зобовязання держав-учасниць захищати дітей від «усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання».

Згідно з ст.3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобовязуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Зі змісту коментаря №6 Комітету з питань прав дитини слідує, що можливість повернення дитини в країну походження здійснюється тоді коли таке повернення необхідне в інтересах дитини.

Аналогічні висновки викладені в Рекомендації УВКБ ООН щодо формального визначення дотримання інтересів дитини. Попередня редакція за 2006 рік. (http://www.unhcr.org/cgi-bin/texis/vtx/refworld/rwmain/opendocpdf.pdf?reldoc=y&docid=489c10ed2).

Відповідно до п. 215, 218, 219 Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця. Тематичні рекомендації по міжнародному захисту» (http://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain/opendocpdf.pdf?reldoc=y&docid=53844fb44) «якщо неповнолітня особа є підлітком, слід діяти так як і у випадку з дорослими біженцями при визначенні його статусу, хоча це залежить від ступеня його зрілості. Якщо відсутні докази протилежного, то можна припустити, що особа, якій шістнадцять чи більше років є достатньо зрілою для того, щоб мати цілком обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань.

Необхідно також враховувати статус батьків та інших членів сімї неповнолітнього в країні походження. Якщо є підстави вважати, що батьки бажають щоб їх дитина перебувала поза межами країни походження у звязку з цілком обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань, то можна припустити, що дитина розділяє їх побоювання.

Якщо бажання батьків не можуть бути зясовані, викликають сумніви або протилежні волі дитини, то перевіряючий за участю експертів повинен прийняти рішення щодо обґрунтованості побоювань неповнолітнього, з урахуванням всіх відомих обставин, які, можливо, вимагатимуть більш ліберального застосування принципу тлумачення сумнівів в користь заявника».

З аналізу наданої сторонами інформації про країну походження та інформації отриманої з мережі інтернет судом встановлено, що в ОСОБА_7 існує практика викрадення фінансово забезпечених осіб та членів іх сімей з метою подальшого їх викупу зі сторони злочинних груп.

Вказана інформація викладена УВКБ ООН по справах біженців у Керівництві по оцінці необхідності міжнародного захисту осіб, які шукають притулку з ОСОБА_7, 06.08.13р. (http://www.refworld.org.ru/docid/526787a84.html)

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

ОСОБА_5 ОСОБА_6 в судовому засіданні зазначив, що йому відомо про випадки викрадення з метою викупу осіб в його регіоні, такі випадки траплялись в місцевості де він проживав в ОСОБА_7, саме тому з урахуванням наявності такої небезпеки його батьком вирішено переправити його з країни походження в більш безпечне місце. Окрім того, неповнолітній заявник зазначив, що погрози надходили не лише у формі листа, невідомі особи слідкували за ним та погрожували йому.

Вказане свідчить про те, що твердження заявника щодо загрози його життю і здоровю потребує детального дослідження, з урахуванням інформації по ОСОБА_7 щодо фактів насильства по відношенню до дітей чи їх викрадення з метою отримання викупу. При цьому, з урахуванням положень Конвенції про права дитини, необхідно врахувати те, що повернення заявника до країни громадянської належності є безпечним для заявника та буде відповідати його інтересам як неповнолітнього.

У висновку № 2014 LV 0044 від 26.12.14р. ГУ ДМС України у Львівській області, на підставі якого, зокрема, прийнято оскаржуване рішення, не проведено аналізу та не надано оцінки інформації по ОСОБА_7, зокрема по регіону де проживав заявник, щодо наявності чи відсутності фактів викрадення дітей з метою отримання в подальшому викупу від їх рідних.

Щодо твердження відповідача, що ОСОБА_5 ОСОБА_6 покинув країну громадянської належності (ОСОБА_7) та не мав жодних проблем при виїзді з її території, що свідчить про необґрунтованість побоювань заявника щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, суд зазначає, що зі слів заявника, небезпека його життю і здоров`ю виникла не зі сторони держави ОСОБА_7, та відповідно владних угрупувань, а зі сторони злочинних груп, які утворені в межах його місця проживання. Такі угрупування порушують права людини в межах внутрішнього конфлікту громадян. А тому твердження в даному випадку не має значення до обставин, що загрожують заявнику.

Зазначені вище обставини свідчать про неповноту вивчення ГУ ДМС України у Львівській області фактів та документів при розгляді заяви ОСОБА_5 ОСОБА_6 та не дотримання відповідачами вимог Закону №3671, відтак позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.01.15р. № 03-15 про відмову у визнанні ОСОБА_5 ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та щодо зобовязання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 ОСОБА_6 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають до задоволення.

Щодо позовних вимог про визнання дії Головного управління Державної Міграційної служби України у Львівській області незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то такі є безпідставними і задоволенню не підлягають з огляду на таке.

Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється Законом №3671-VI та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими Наказом МВС України від 07.09.11р. № 649 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.11р. за № 1146/19884 (далі - Правила).

Частиною 13 ст. 10 Закону №3671-VI визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Вказана норма кореспондується із п.п. "а" п. 6.9. Правил, відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 29), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.

Судом не встановлено порушень Закону №3671-VI та Правил при оформленні та врученні ГУ ДМС України у Львівській області повідомлення про відмову у визнанні ОСОБА_5 ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребуює додаткового захисту, яке відповідає формі, встановленій додатком 29 Правил.

З огляду на наведене, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог позивача про визнання незаконними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні ОСОБА_5 ОСОБА_6 біженцем або особаю, які потребуює додаткового захисту слід відмовити, у звязку з їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Відповідно до положень п.14 ст. 5 Закону України Про судовий збір позивачі звільнені від сплати судового збору за подання позову у порядку, визначеному ст. 12 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, тому підстав для відшкодування таких відповідно до положень ст. 94 КАС України немає.

Керуючись ст.ст. 7-14, 69-71, 86, 94, 159, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

п о с т а н о в и в :

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 31.01.15р. № 03-15 про відмову у визнанні ОСОБА_5 ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобовязати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 ОСОБА_6 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, виготовленої в повному обсязі. Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддяКузан Р.І.

Суддя Гавдик З.В.

СуддяГулик А.Г.