Ухвала суду № 52190719, 08.10.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/869/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Катаєва Е. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Турецької І.О.

суддів - Стас Л.В., Косцової І.П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення № 645-14 від 21 листопада 2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що в Ісламській Республіці Афганістан, громадянином якої він є, зберігається загроза його життю та безпеці, а тому спірне рішення прийнято без урахування ситуації в країні походження і причин, за яких він не бажає повертатись на батьківщину.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2015 року у задоволенні адміністративного позову - відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права ставить питання про скасування постанови суду першої інстанції та просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження у відповідності до положень п.2 ч.1 ст.197 КАС України, у зв'язку із неявкою сторін, належним чином сповіщених про день, час та місце розгляду справи.

З'ясувавши обставини справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, на наступних підставах.

Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що громадянин Ісламської Республіки Афганістан, якої являється позивач, на підставі національного паспорту та туристичної візи, вибув з Афганістану до м. Душанбе (Таджикистан).

Із пояснень позивача слідує, що до України він потрапив нелегально поза пунктом пропуску.

19 липня 2013 року позивач прибув до м. Львів, звідки намагався потрапити до Республіки Польща. Під час перетину кордону його було затримано прикордонною службою та депортовано до України в м. Львів, де 26 липня 2013 року він звернувся за захистом до ГУ ДМС у Львівській області.

29 липня 2013 року на підставі наказу №104 розгляд вказаної заяви було зупинено за клопотанням позивача, у зв'язку з чим, із цієї дати він перебуває на території України нелегально.

22 листопада 2013 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Як вбачається з протоколу співбесіди від 13 грудня 2013 року на питання чому позивач не залишився в м. Львів він відповів, що там нікого не знає і там немає роботи, а в м. Одесі всі афганці друг другу допомагають та допомогли знайти йому роботу (а.с.53-60).

В якості підстави надання відповідного статусу вказав, що в країні походження мешкав разом з батьками, які мали земельну ділянку біля траси Баграм - Кабул (Афганістан). Місцевий ватажок почав вимагати від батька продажу цієї земельної ділянки, але батько відмовився, після чого йому почали погрожувати фізичною розправою. За деякий час батька було знайдено вбитим із слідами насильницької смерті. Після даної події позивача викрали невідомі люди та утримували в неволі кілька днів із застосуванням фізичної сили за відмову підписувати невідомі документи.

Завдяки випадку, позивачу вдалося втекти, після чого він направився до Кабулу, де побоюючись за своє життя був змушений втікати з країни походження в пошуках захисту.

Рішенням відповідача № 645-14 від 21 листопада 2014 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.21).

Вказане рішення було прийнято на підставі висновку про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.114-125).

Спеціалістами вказано, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань, загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження, а тому відсутні умови, які передбачають надання відповідного статусу, передбачені абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що виїзд позивача з країни громадянського походження був обумовлений загальним станом в країні в цілому, економічними проблемами, бажання потрапити до економічно стабільної країни, бажання покращити умови життя, а тому історія позивача вважається надуманою.

Суд першої інстанції вважав, що при розгляді заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу.

Згідно із вимогами ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що правова позиція суду першої інстанції, яка викладена у судовому рішенні є законною та обґрунтованою, виходячи з наступного.

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання».

Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» надає тлумачення терміну «побоювання».

Так, «побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї.

Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо.

Судом першої інстанції аналізувалася ситуація по країні походження позивача та було зазначено, що згідно доповідей міжнародних організацій та Методичних рекомендацій УВКБ ООН по країні Афганістан, антиурядові угрупування здійснюють напади на цивільне населення, яке працює в міжнародних або афганських гуманітарних організаціях. Афганський уряд не в змозі стримати ситуацію та продовжує втрачати суспільну легітимність, оскільки не здатен покращити рівень життя населення, відсутність прогресу у встановленні верховенства права та широке розповсюдження корупції.

На підставі цього аналізу, суд обґрунтовано дійшов висновку, що вся вище перелічена інформація свідчить лише про порушення прав людини в країні Афганістан, погіршенням криміногенної ситуації та економічного спаду в країні, однак, вказане не може бути виключною підставою для оформлення документів про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Наявність збройного конфлікту, на який посилається позивач, у країні громадянської належності також не може бути підставою для оформлення відповідних документів, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року ст. 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Окрім того, підстав вважати, що у країні походження позивача існують переслідування осіб, що є представниками етнічних меншин, які мають земельні наділи у суду також немає.

Тому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що твердження позивача про загрозу його життю і здоров'ю у разі повернення на батьківщину не доведено в суді.

Встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься, а, отже, підстав для визнання його біженцем не існує.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч.2 ст.71 КАС України).

Колегія суддів вважає, що відповідач, як орган владних повноважень, довів правомірність прийняття спірного рішення та правомірно відмовив позивачу у наданні статусу біженця.

В свою чергу, позивач не довів належними доказами факти особистого переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності громадянства (підданства), належності до соціальної групи, а також політичних переконань - відсутні.

Таким чином, наявні матеріали справи свідчать про відсутність умов для надання позивачу статусу біженця.

За таких обставин справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції, є законним, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, в ньому повно відображено обставини, що мають значення для справи, висновки суду щодо встановлених обставин та правові наслідки є правильними, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

Відповідно до вимог ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які брали участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Доповідач - суддя І.О.Турецька

суддя Л.В. Стас

суддя І.П. Косцова