Ухвала суду № 52154922, 09.10.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/2452/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І.М. Провадження № 22-ц/773/1305/15 Категорія: 21 Доповідач: Антонюк К. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2015 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого-судді - Антонюк К.І.,

суддів - Веремчук Л.М., Овсієнка А.А.,

при секретарі - Черняк О.В.,

з участю: представника позивача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Хомич Віра Степанівна, ОСОБА_12, про визнання договору дарування удаваним правочином, що приховує договір купівлі-продажу, за апеляційною скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_7 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2014 року,

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, приватний нотаріус Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Хомич В.С., ОСОБА_12, про визнання договору дарування удаваним правочином, що приховує договір купівлі-продажу відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, покликаючись на незаконність оскаржуваного рішення, просить скасувати рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2014 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повністю.

Позивач ОСОБА_3, відповідач ОСОБА_4, треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_13, ОСОБА_10, Хомич В.С., ОСОБА_12 в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду даної справи.

Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_2, дослідивши письмові докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання договору дарування, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_14, удаваним правочином немає.

Висновки суду першої інстанції відповідають встановленим в судовому засіданні обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Судом встановлено, що згідно договору дарування квартири від 01 грудня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Хомич В.С. і зареєстрованого в реєстрі за № 4316, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_14 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом ЖКГ Ковельського міськвиконкому 03 листопада 2000 року (а.с. 334, 335).

Згідно п. 5 договору дарування від 01 грудня 2000 року сторони договору ствердили, що цей договір укладався не про людське око, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (а.с. 335).

24 січня 2001 року за ОСОБА_14 зареєстровано право власності на вказане нерухоме майно, що підтверджується реєстраційним посвідченням, виданим Волинським обласним бюро технічної інвентаризації, яке міститься в матеріалах інвентаризаційної справи.

За договором купівлі-продажу квартири від 23 грудня 2009 року, посвідченим нотаріусом, ОСОБА_14 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_12, яка згідно договору купівлі-продажу від 04 липня 2014 року вищевказану квартиру передала у власність ОСОБА_1

Також з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 та ОСОБА_14 перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 вересня 1990 року по 10 вересня 2007 року (а.с. 157-163). Під час спільного проживання у них народився син ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

З 31 жовтня 2008 року ОСОБА_14 перебував у шлюбі з ОСОБА_15 Від даного шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_6

Після смерті ОСОБА_14 ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори звернулися дружина спадкодавця ОСОБА_5 та його син ОСОБА_7 (а.с. 142, 143), що підтверджується спадковою справою.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування квартири від 01.12.2000 року удаваним правочином, вчиненим для приховання договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_4 відчужила квартиру ОСОБА_14, ОСОБА_3 за 2000 доларів США, ОСОБА_10, ОСОБА_9 за 2850 доларів США, позивач вимоги обґрунтовувала тим, що за домовленістю з чоловіком ОСОБА_14 був оформлений договір дарування квартири, а не договір купівлі-продажу.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.243 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно із ст.ст.244,224 ЦК України (в редакції 1963 року) договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідченим та зареєстрований у встановленому законом порядку.

Частиною 2 статті 58 ЦК України (в редакції 1963 року) визначено, що недійсною є угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

В силу приписів ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести факт укладення правочину, що на його думку є удаваним, спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Отже, позивачу необхідно надати докази того, що обидві сторони діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.

Однак, під час розгляду даної справи належних та допустимих доказів щодо інших намірів сторін не здобуто.

Відповідно до ч.3 ст.10, ч.2 ст.59, ч.ч.1,4 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч.2 ст.59 ЦПК України).

Згідно з вимогами ст.44 ЦК України (в редакції 1963 року) договір купівлі-продажу, який позивач вважає був фактично укладений 01.12.2000 року, повинен бути вчиненим у письмовій формі.

Статтею 46 цього ж Кодексу передбачалось, що недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (ст.44 ЦК України) позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч.2 ст.48 цього Кодексу.

Посилання в апеляційній скарзі на показання свідків в силу вимог ст.59 ЦПК України є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми. У зв'язку з цим, відповідно до положень ст.46 ЦК України 1963 року, також положень ч.1 ст.218 ЦК України 2003 року обставини щодо удаваності договору дарування, який вчинено сторонами правочину для приховання іншого правочину - договору купівлі-продажу квартири не можуть бути підтверджені показаннями свідків і в таких випадках рішення суду не може грунтуватись на свідченнях свідків.

В справі відсутні будь-які письмові докази, які б підтверджували отримання ОСОБА_4 коштів за продаж квартири, також інші істотні умови договору купівлі-продажу, який як вважає позивач був укладений.

За таких обставин колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення позову немає, а тому суд першої інстанції ухвалив законне і обгрунтоване рішення.

Підстав для зміни чи скасування рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_7 відхилити.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2014 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: