Ухвала суду № 52108254, 05.10.2012, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/14987/13-ц 05.10.2015 05.10.2012 05.10.2012

Провадження №22-ц/784/1751/15

Справа №490/14987/13-ц

Провадження №22-ц/784/1751/15 Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Категорія 47 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Ухвала

Іменем України

05 жовтня 2015 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Харитоновою І.В.,

за участі:

позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5 ОСОБА_6,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 червня 2015 року, ухвалене по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог, щодо предмета спору: Миколаївська міська рада, ОСОБА_7, Миколаївське міське управління земельних ресурсів, про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю, -

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2012 року ОСОБА_5 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

У грудні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору - Миколаївська міська рада, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом відновлення меж земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди землі від 20 грудня 2007 року.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 25 листопада 2013 року позовні вимоги ОСОБА_5В та позовні вимоги ОСОБА_3 були розєднані в самостійні провадження.

В даній справі розглядається позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначав, що йому на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 16 листопада 2004 року належить земельна ділянка площею 667 кв.м., яка розташована по вулиці Леніна №12 - А в місті Миколаєві.

Власником земельної ділянки площею 1 206 кв.м. за адресою вулиця Леніна №14 в місті Миколаєві є ОСОБА_5 на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 26 березня 1993 року. Також у користуванні останньої знаходиться земельна ділянка площею 50 кв.м., яка була передана їй в оренду на підставі договору оренди землі від 20 грудня 2007 року.

Посилаючись на те, що під час укладення договору оренди землі з ним не була узгоджена межа земельної ділянки, що передана в оренду відповідачці, а також на те, що частина зазначеної земельної ділянки фактично розташована у межах земельної ділянки, що належить йому на праві власності, ОСОБА_3 просив позов задовольнити, усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою вулиця Леніна, №12 - А в місті Миколаєві шляхом відновлення межі згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 16 листопада 2004 року, а також визнати недійсним договір оренди землі від 20 грудня 2007 року (а.с.4-5).

В подальшому, позивач уточнив позовні вимоги та посилаючись на те, що відповідач отримала державний акт на право приватної власності на землю без присвоєння кадастрового номеру земельної ділянки, приватизація земельної ділянки проведена без оформлення технічної документації та без погодження меж, на підставі неправильних розмірів і площі цієї ділянки, які були встановлені неякісною інвентаризацією, остаточно просив суд першої інстанції визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 26 березня 1993 року, виданий на імя ОСОБА_5 та договір оренди землі, що укладений 20 грудня 2007 року між Миколаївською міською радою та ОСОБА_5 (а.с.27).

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 29 квітня 2015 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено ОСОБА_7. Наступною ухвалою того ж суду від 14 травня 2015 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено Миколаївське міське управління земельних ресурсів (а.с.219,224).

04 червня 2015 року місцевим судом постановлена ухвала, відповідно до якої позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю та позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди землі розєднанні в самостійні провадження (а.с.238-239).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 червня 2015 року ОСОБА_3 відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю.

Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_3 подав на вказане рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог. Апеляційну скаргу обґрунтовував невідповідністю рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 червня 2015 року нормам ЦПК України щодо постановлення судом ухвали про розєднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження та розгляд справи за відсутності представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення місцевого суду залишити без змін, виходячи із наступних підстав.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено в оскаржуваному рішенні, місцевий суд прийшов до висновку, що права ОСОБА_3 на момент видачі відповідачці державного акту на земельну ділянку (березень 1993 року) не порушені, оскільки позивач не був користувачем земельної ділянки по вулиці Леніна 12-А в місті Миколаєві на вказаний момент, а за такого, у спосіб, обраний останнім, його позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується, з огляду на таке.

ОСОБА_8 до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ОСОБА_8 до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Так, земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За ст.13 Конституції України земля є обєктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст.14 Конституції України).

ОСОБА_8 до ст.ст.142-144 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування належить, зокрема, земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Виходячи з наведеного, розпорядження землями від імені Українського народу здійснюють органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття відповідних рішень.

ОСОБА_8 до ст.17 ЗК України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин видачі оскаржуваного державного акту), передача у власність земельної ділянки, проводиться відповідними ОСОБА_8 народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Тобто, підставою набуття права на землю в таких випадках є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, з подальшим оформленням відповідних правовстановлюючих документів. При цьому, обовязок по перевірці дотримання вимог діючого законодавства при прийнятті відповідного рішення та подальшої видачі правовстановлюючого документа покладається безпосередньо на органи місцевого самоврядування, які є відповідальними за свою діяльність перед державою, юридичними та фізичними особами (ст.74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Порядок та підстави безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, визначений ст.17 ЗК України (чинного на час видачі оскаржуваного державного акту), відповідно до якої громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ОСОБА_8 народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сімї.

ОСОБА_8 народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) ОСОБА_8 народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) ОСОБА_8 народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Слід також зазначити, що право на приватизацію та порядок передачі земельних ділянок у власність у період з 1992 року передбачались Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» та Порядком передачі земельних ділянок у власність громадянам України, затвердженим Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №10 від 15 лютого 1993 року (далі - Порядок), який був чинним до 2003 року .

Приватизації підлягали земельні ділянки, що були раніше надані громадянам, провадилися відповідними ОСОБА_8 народних депутатів за місцем розташування цих ділянок. Зазначені земельні ділянки передаються безплатно у приватну власність на підставі матеріалів, що підтверджують їх розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо), і заяв громадян (п.3 Порядку, додаток №1). ОСОБА_8 мали перевірити обґрунтованість заяв громадян та матеріалів та своїм рішенням посвідчити право приватної власності про що зробити запис у земельно-обліковому документі Книзі реєстрації громадян, яким безплатно передано земельні ділянки у приватну власність (п.4 Порядку). Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) виконували землевпорядні органи за замовленням ОСОБА_8 народних депутатів (п.5 Порядку), і лише після встановлення меж земельних ділянок громадянин мав одержати Державний акт на право приватної власності на землю, який видавався і реєструвався відповідною ОСОБА_8 народних депутатів. Якщ о при встановленні меж земельних ділянок будуть виявлені розбіжності в даних про розміри земельних ділянок, переданих у власність, з фактичними розмірами, то остаточний розмір площі таких ділянок визначається ОСОБА_8 народних депутатів (п.6 Порядку).

ОСОБА_8 до вимог ст.22 ЗК України (чинного на час видачі оскаржуваного державного акта), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

У ст.23 ЗК України (чинного на час видачі оскаржуваного державного акта) наведено виключний перелік документів, які посвідчують право на земельну ділянку, до них належать: державний акт на право власності на земельну ділянку.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

У спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав в судовому порядку.

ОСОБА_8 до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року за №7 (із змінами і доповненнями внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року №2), судам підсудні справи за заявами, зокрема, щодо визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки.

ОСОБА_8 до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном.

Згідно зі ст.152 ЗК України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не повязані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій. що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

г) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

ОСОБА_8 ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За правилами ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Разом з наведеним, слід мати на увазі, що вирішуючи спори даної категорії, слід беззастережно дотримуватися положень цивільно-процесуального законодавства.

Так, судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу ст.ст.10,59,60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України за №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ (ст.159 ЦПК України), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог ст.ст.58 59, ч.3 ст.61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із ст.60 ЦПК України, обовязок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Оскаржене судове рішення ухвалено у повній відповідності з виписаним.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Матвіївської селищної ради народних депутатів за №65 від 26 лютого 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність», громадянці ОСОБА_5 було передано в приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0.1206 га за адресою: місто Миколаїв, вулиця Леніна, №14 (а.с.108).

На підставі вищевказаного рішення, 26 березня 1993 року відповідач отримала державний акт на право приватної власності на землю, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №143 (а.с.44-45).

16 листопада 2004 року ОСОБА_3 отримав правовстановлюючий документ - державний акт на право власності на земельну ділянку, серія МК №077760, відповідно до якого йому на праві власності належить земельна ділянка площею 667 кв.м. з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, що розташована в місті Миколаєві по вулиці Леніна, 12-А, (кадастровий номер земельної ділянки 4810137200:12:002:0029) (а.с.8).

Зі змісту позову слідує, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, посилаючись на те, що передача у власність відповідача ОСОБА_5 вказаної земельної ділянки проведена з порушенням земельного законодавства, оскільки розробка проекту відведення земельної ділянки не здійснювалась та ніяких погоджень не виконувалось, а державний акт не відповідає вимогам чинного законодавства.

Питання про законність рішення про передачу ОСОБА_5 земельної ділянки у власність, яке відповідно до вищевказаних правових норм приймається після погодження розробленого землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки з сільською (селищною) ОСОБА_8 народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядними, природоохоронними і санітарними органами, органом архітектури та на підставі якого видано вказаний державний акт, - позивач не порушував, оскільки вважав його правомірним.

Разом з тим, державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий.

Окрім того, висновок про те, що держаний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13), від 23 жовтня 2013 року (справи № 6-93цс13 та № 6-83цс13), від 25 червня 2014 року (справа № 6-67цс14).

Отже, вирішення питання про дійсність спірного державного акту неможливе без встановлення, чи ґрунтується на законі рішення Матвіївської селищної ради народних депутатів за №65 від 26 лютого 1993 року «Про передачу земельних ділянок у власність» в частині передачі земельної ділянки у власність відповідача, що вірно констатував і суд першої інстанції.

До того ж, в порушення ст.60 ЦПК України позивач не надав доказів, які б підтверджували порушення меж земельної ділянки, яку він вважає своєю власністю, хоча за правилами вищевказаної статті, це є його обовязком.

Також, позивачем не доведено, що видачею оспорюваного державного акту було порушено його права на користування земельною ділянкою, переданою йому у власність у встановленому законом порядку лише у 2004 році.

Таким чином, установивши вищевказані обставини справи, місцевий суд, урахувавши вищезазначені положення закону, дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відмову у визнанні недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Такий висновок також узгоджуються з матеріалами справи та відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи, зазначені позивачем в судовому засіданні апеляційної інстанції, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції по їх оцінці та особистого тлумачення обставин справи щодо порушеного права, з якими колегія суддів погодитись не може за вищезазначених підстав.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом першої інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мали місце, носили формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 червня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Судді: