Постанова № 51854832, 14.09.2015, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/3299/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2015 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Глуханчука О.В.,

судді - Кравченко М.М.

судді - Левчук О.А.

секретар судового засідання - Мураховська А.І.

за участю: позивача - ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 (за орденом та угодою про надання правової допомоги)

представника відповідача - ОСОБА_3 (за довіреністю)

перекладача - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 27 квітня 2015 року №365-15, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 27 квітня 2015 року №365-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином Сирії, де з 2011 року триває внутрішній збройний конфлікт. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії. Жертвами військового конфлікту в Сирії, як правило, стає цивільне населення країни, а позивач не бажає приймати участь у бойових діях проти власного народу. На підтвердження вказаних обставин позивач посилався на Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 22.10.2013 року, резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 67/262 від 15.05.2013 року, № 68/182 від 18.12.2013 року, № 67/183 від 20.12.2012 року, № 66/253/В від 03.08.2012 року.

Однак, у 2015 позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на зазначене, позивач, посилаючись на те, що його заява про надання захисту в Україні відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та на протиправність рішення ДМС України від 27 квітня 2015 року №365-15, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, надав письмові заперечення відповідно до яких зазначив, що за результатами аналізу відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» співробітниками міграційної служби встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту.

З огляду на зазначене, управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено обґрунтований висновок від 17.03.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який підтримано Рішенням Державної міграційної служби України від 27 квітня 2015 року №365-15 щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку із чим, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.

Вислухавши сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та факти.

Так, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт.

13 грудня 2007 року позивач вибув з Сирії до України, авіарейсом м. Дамаск (Сирія) - м. Київ (Україна). Державний кордон України позивач перетинав легально 14 грудня 2007 року на підставі національного паспорту №003094418 та одноразової візи типу Т № Y 03765042. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи заявника.

20 листопада 2013 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця.

В обґрунтування свого звернення позивач зазначив, що в Сирії він був членом політичної партії, яка виступала проти режиму діючої влади та була заборонена та території держави, тому через переслідування з боку правоохоронних структур та служби безпеки виїхав на територію України. На теперішній час позивач не може повернутися до Сирії через небезпечну ситуацію в країні, де триває громадянська війна. Близьких родичів в Сирії у позивача не залишилось, матір знаходиться на території Лівану, сестри та брат у Німеччині.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні та проведених співбесід, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено Висновок від 17.03.2015 року, справа №201OD0331 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 76-83).

Відмова мотивована тим, що позивач виїхав до України легально та з особистих причин. Внутрішній конфлікт в країні походження не розглядається в якості основної причини звернення за захистом, оскільки виїзд іноземця до України в 2007 році не пов'язаний з наявним на теперішній час конфліктом на території Сирії; інформація про ускладнення ситуації в районі Аль-Ярмук м. Дамаск (адреса останнього постійного проживання позивача на Батьківщині) підтверджується, в той же час, більшість центральних районів м. Дамаск залишаються безпечними для життя. Таким чином, згідно висновку відповідача, аналізом особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду заявника з Сирії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, позивач не зазнавав та не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім того, не знайшли свого підтвердження умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянської належності (а.с. 76-83).

Рішенням Державної міграційної служби України від 27 квітня 2015 року №365-15 підтримано вищезазначений висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області. Відмовлено громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1-13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні (а.с. 16).

04 червня 2015 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 301 від 22 травня 2015 року (а.с. 8), з огляду на що звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи питання щодо правомірності рішення Державної міграційної служби України від 27 квітня 2015 року №365-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.

Як вбачається з особової справи ОСОБА_1, в основу спірного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту покладено висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області від 17.03.2015 року, справа №201OD0331 щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що посадові особи міграційної служби дійшли висновку про те, що зазначені заявником у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в Сирії, як конвенційний біженець, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни свого громадянського походження заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками. Інформація щодо політичної діяльності позивача на Батьківщині не знайшла свого підтвердження та скоріш за все була вигадана задля обґрунтування причин звернення за захистом, отже особа не причетна до подій, через які б мала обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, нелюдського поводження чи дискримінації. Ситуація військового конфлікту в Сирії та масові порушення прав людини підтверджені міжнародною спільнотою, однак за аналізом наданих матеріалів, разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника, співробітники міграційної служби дійшли висновку про можливість підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Загострення ситуації в Сирії не розглядалось міграційною службою в якості підстави для отримання міжнародного захисту, оскільки заявник виїхав до України задовго до початку виникнення збройного конфлікту в Сирії, в якості причин звернення надав неправдоподібні відомості, які не зміг обґрунтувати під час повторного звернення за захистом. Заявник не надав жодних пояснень щодо неможливості повернення до безпечних регіонів країни або виїзду до матері в Ліван, який приймає сирійських біженців за безпечним шляхом між столицями Сирії (м. Дамаск) та Лівану (м. Бейрут).

У зв'язку із наведеним, на підставі абз. 4 ч. 1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» посадовими особами Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено Висновок від 17.03.2015 року про доцільність відмови ОСОБА_1 в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

В свою чергу відповідач - Державна міграційна служба України вказаний Висновок підтримала та рішенням від 27 квітня 2015 року №365-15 відмовила ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, суд не погоджується з таким висновком та рішенням міграційної служби, з огляду на наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

В свою чергу, особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 12 ч. 1 ст. 1 Закону).

Положеннями статті 6 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на Батьківщину через громадянську війну, а також побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.

Також з матеріалів справи судом встановлено, що позивач Державний кордон України перетинав легально (14 грудня 2007 року вилетів авіарейсом м. Дамаск (Сирія) - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорту №003094418 та одноразової візи типу Т № Y 03765042. З 2007 року до країни громадянського походження не повертався.

У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

На теперішній момент в країні громадянського походження позивача та зокрема у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже ситуації в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.

Враховуючи викладене, суд критично оцінює позицію відповідача у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно того, що внутрішній конфлікт в країні походження позивача не розглядається в якості основної причини звернення за захистом, оскільки його виїзд до України в 2007 році не був пов'язаний з конфліктом у Сирії та інформація про ускладнення ситуації в районі Аль-Ярмук м. Дамаск (адреса останнього постійного проживання позивача на Батьківщині) підтверджується, проте більшість центральних районів м. Дамаск залишаються безпечними для життя.

Відповідно до пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Отже відповідачем не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та формуваннями "шаббиха", відтак беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в Сирії, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач в ході співбесід із співробітниками міграційної служби зазначив, що він є військовозобов'язаним та протягом 2, 5 років проходив службу в армії (1996-1998 рр. в м. Латакія), з огляду на що має цілком обґрунтовані побоювання повертатись до Сирії та бути мобілізованим до лав армії. При цьому, позивач пояснив, що не бажає приймати участь у бойових діях під час громадянської війни та виступати проти власного народу. Однак під час прийняття оскаржуваного рішення, відповідачем зазначеним обставинам оцінка не надавалась.

Таке формальне ставлення відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Порушення хоча б одного з цих критеріїв дає підстави для задоволення позову.

Вирішуючи спір, судом встановлено, що відповідач при прийнятті спірного рішення не діяв обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для справи, чим порушив вимоги ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України.

На підставі викладено, суд вважає, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом скасування рішення Державної міграційної служби України від 27 квітня 2015 року №365-15 та зобов'язання визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, що узгоджується з позицією Вищого адміністративного суду України у постанові Пленуму від 25 червня 2009 року № 1.

Так, згідно п. 25 вказаної постанови Пленуму, суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З урахуванням встановлених обставин, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог та необхідність їх часткового задоволення.

Керуючись ст. ст. 2, 6-9, 24, 69, 71, 72, 86, 94, 158-163 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 27 квітня 2015 року №365-15, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27 квітня 2015 року №365-15.

Зобов'язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано у строк, встановлений статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання її копії. Апеляційна скарга подається до Одеського окружного адміністративного суду, та одночасно її копія до Одеського апеляційного адміністративного суду.

Повний текст постанови виготовлено та підписано судом 14 вересня 2015 року.

Головуючий суддя О.В. Глуханчук

Суддя М.М. Кравченко

Суддя О.А. Левчук