Окрема думка судді № 51122092, 17.09.2015, Апеляційний суд Вінницької області

ОКРЕМА ДУМКА

17 вересня 2015 року м. Вінниця

У порядку, визначеному ч. 3 ст.19 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України ), висловлюю окрему думку, яка підлягає залу-ченню до справи № 127/3402/15-ц ( провадження № 22ц/772/1962/2015 ), в якій 17 вересня 2015 року колегією суддів Апеляційного суду Вінницької області постановлена ухвала про залишення без змін рішення Вінницького міського су-ду Вінницької області від 25 травня 2015 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 травня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, усунення перешкод у користуванні власністю задоволе-ний. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квар-тиру АДРЕСА_1, усунуто їй перешкоди в користуванні цією квартирою, що чиняться ОСОБА_2, шляхом її все-лення в помешкання. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судо-ві витрати у вигляді судового збору у розмірі 2863,60 гривень.

Окрема думка стосується лише частини вирішення позовних вимог: щодо визнання майна особистою приватною власністю ОСОБА_1

Постановлюючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги ОСОБА_2 та залишення рішення суду першої інстанції від 25 травня 2015 року без змін, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що будь-які докази на доведення твердження відповідача про вкладення у придбання квартири спільних коштів подружжя ОСОБА_1 відсутні, його твердження визнані лише припущеннями. Натомість доводи позивачки про придбання спірної квартири виключно за її особисті кошти, отримані від продажу попередньої квартири, на-лежної їй на праві особистої власності, що грунтуються на показах її батьків, допитаних судом в якості свідків, колегія суддів знайшла обгрунтованими та достовірними.

Однак, з висновком колегії суддів апеляційного суду не погоджуюсь.

Вирішуючи спір саме в частині визнання майна особистою приватною влас-ністю, належить виходити з такого.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України власність у сім'ї існує в двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особи-ста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється пи-тання розпорядження таким майном.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приват-ною власністю одного з подружжя є майно, набуте ним/нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя ( перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя ) визначені ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям під час шлюбу, презюмується належним дру-жині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається крім факту придбання його під час шлюбу, ще й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна, що передбачає необхідність встановлення того факту, що джерелом набуття майна є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у цивільній справі про визнання права особистої власності, визнання майна спільною суміс-ною власністю подружжя та його поділ від 01 липня 2015 року № 6-612цс15.

Частиною першою ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на за-хист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорюван-ня. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив виключ-но з того, що спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною площею 87,9 кв.м., балансовою вартістю 261459,00 гривень, придбана позивачкою за власні кошти в сумі 262 тисячі гривень, отри-мані нею за продаж теж трикімнатної квартири АДРЕСА_2, належної їй на праві приватної власності на підставі договору дарування, загальною площею 58,2 кв.м., балансовою вартістю 83728,00 гривень, реалізовану за 447 тисяч гривень. При цьому суд прийняв до уваги показання двох свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які є батьками ОСОБА_1, та підтверджували придбання спірної квартири за особисті кошти доньки.

Колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновками суду першої ін-станції, викладеними в оскаржуваному судовому рішенні.

Однак, вважаю, що позивачка не надала суду переконливих доказів того, що саме кошти, отримані нею від продажу особистої квартири, були використані на придбання нової квартири. Такий висновок слідує виключно з пояснень са-мої позивачки та її батьків судовому засіданні, що зафіксовано технічними за-собами, за якими кошти, отримані в якості плати за продану квартиру були пе-редані на зберігання матері ОСОБА_1, а в подальшому вложені в купівлю іншої ( спірної квартири ). При цьому мати позивачки зазначала, що це були до-лари США, а ОСОБА_1 стверджувала, що гривні. Наразі ж відповідач пояс-нював, що нова квартира була куплена по значно більшій ціні, а ніж балансова вартість квартири, за долари США.

Приймаючи як правдиві і достовірні пояснення позивачки та повністю під-даючи сумніву пояснення відповідача в основному як бездоказові, суд зовсім не взяв до уваги ті фактичні обставини, що між двома правочинами стосовно про-дажу та придбання житла пройшло півроку, що є досить тривалим періодом для визначення джерела надходження коштів на купівлю нерухомості. Безспірних доказів вкладення в купівлю спірного житлового приміщення саме коштів від продажу попередньої квартири позивачкою суду не представлено; надавати їм перевагу перед аналогічними доказами протилежної сторони не можна визнати справедливим.

Квартира АДРЕСА_1 придбана в ін-тересах сім'ї ОСОБА_1, всі члени якої зареєстровані в ній та користувалися нею спільно аж до розірвання шлюбу та виникнення конфліктої ситуації.

Сім'я ОСОБА_1 існувала п'ятнадцять років, в ній утримувалося і виховува-лося двоє неповнолітніх дітей. Нарікань щодо безробіття відповідача, неутри-мання матеріально ним сім'ї, не прийняття ним участі в утриманні житла в на-лежному для цільового використання стані, іншого майна родини немає, в край-ньому разі на цьому не наголошувалося.

Судом не взято до уваги як доказ ту фактичну обставину, що відповідач протягом 2002-2013 років ( а. с. 46-109 ) здійснював регулярні перевезення за межі України, працював у батька відповідачки, тому є підстави визнати наяв-ність у нього заробітку, доходів, що використовувалися в інтересах сім'ї. Жод-ним чином відповідачка не посилається на відсутність заробітку у подружжя в період спільного проживання. Крім цього, слід зауважити, що сама ОСОБА_1 про власні доходи суду не повідомляла, на це питання увага взагалі не зверталася.

Судом не надано оцінки неспростованій в ході розгляду справи тій об'єк-тивній обставині, що відповідач протягом тривалого часу спільного ведення з подружжям господарства в сім'ї свою працею приймав участь в набутті спір-ного майна.

Підсумовуючи викладене вище, вважаю, що судом у вирішенні спору між сторонами у справі допущена формальність та однобічність в оцінці всіх дока-зів в їх сукупності, а відтак у колегії суддів не було беззаперечних правових підстав для залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Суддя Апеляційного суду

Вінницької області Т.О. Денишенко