Рішення № 50992002, 17.09.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/6552/15 Справа № 403/1234/12 Головуючий у 1 й інстанції - Єлісєєва Т. Ю. Доповідач - Григорченко Е.І.

Категорія 48

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

Судді-головуючого: Григорченка Е.І.

Суддів колегії: Кочкової Н.О., Каратаєвої Л.О.

при секретарі Левцунову І.В.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, ОСОБА_7, неповнолітньої ОСОБА_8, законний представник - ОСОБА_9 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до неповнолітніх ОСОБА_10, ОСОБА_11, законний представник - ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності,-

встановила:

У січні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з липня 1996 року по вересень 2011 року проживала з ОСОБА_12 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. В період спільного проживання, а саме 15 травня 1998 року, вони уклали договір пайового будівництва квартири АДРЕСА_1 та придбали два паркувальні місця НОМЕР_1, НОМЕР_2 за цією ж адресою. Крім того, за договором купівлі-продажу від 26 травня 1998 року придбали будинок АДРЕСА_2. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_12 помер. Оскільки відповідачі, як спадкоємці ОСОБА_12, не визнають її право власності на частину нерухомості, просила встановити факт її проживання з ОСОБА_12 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з липня 1996 року по вересень 2011 року, та визнати за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, паркувальне місце НОМЕР_1 за цією ж адресою та на ? частину домоволодіння АДРЕСА_2 як на майно, що придбане внаслідок спільної праці.

ОСОБА_9 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що у період з 1994 року по 1999 рік спільно проживала з ОСОБА_12 у м. Електросталь Московської області Російської Федерації. Оскільки ОСОБА_12 мав бізнес у м. Дніпропетровську, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 і два паркувальні місця у вказаному будинку, а також домоволодіння АДРЕСА_2. З огляду на зазначене, просила встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_12 однією сім`єю з 20 листопада 1996 року по 31 грудня 2000 року, та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, паркувальне місце НОМЕР_1 за тією ж адресою і ? частину домоволодіння АДРЕСА_2.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволені, встановлений факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з липня 1996 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 та ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_2 та паркувальне місце АДРЕСА_3.

В позові ОСОБА_9 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року, де ставить питання про його скасування, посилаючись на те, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення суду змінити в частині обґрунтування задоволення позову, скасувати в частині стягнення судових витрат з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_6 та ОСОБА_12 познайомилися влітку 1996 року та стали мешкати разом в орендованій квартирі по вулиці Бородинська у м. Дніпропетровську.

04 вересня 1996 року ОСОБА_12 розірвав шлюб з ОСОБА_13 (т.1 а.с.203).

Наприкінці 1997 - початку 1998 року ОСОБА_12 та ОСОБА_6 разом відпочивали за кордоном та зупинялися у батьків ОСОБА_14 у АДРЕСА_4. ОСОБА_12 представив ОСОБА_6 батькам як свою дружину.

У березні 1998 року, після того як ОСОБА_6 дізналась, що вагітна, з метою економії грошових коштів для придбання сумісної квартири, переїхала разом з ОСОБА_12 жити до її матері - ОСОБА_15 за адресою: АДРЕСА_5, де мешкали разом до 2000 року.

З 21 квітня 1998 року ОСОБА_12 працював на посаді генерального директора Українсько-Російського ТОВ «Інкомтех» в м. Дніпропетровську (т.1 а.с.101, 105-106).

15 травня 1998 року ОСОБА_12 уклав договір №13-К-П пайового будівництва квартири №13 в житловому комплексі «Первозванівський», за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Комсомольська, №25 (т.1 а.с.14-18).

26 травня 1998 року ОСОБА_12 уклав договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_2

ОСОБА_6, яка допитана в судовому засіданні в якості свідка, пояснила, що на час укладання договору на пайове будівництво квартири був укладений і договір на пайове будівництво паркувального місця №29, (т.1 а.с. 23-24,108). Одночасно ОСОБА_6 пояснила, що на перший внесок за квартиру у них були гроші, а потім вона позичала 20 000 доларів США у ОСОБА_16 та 30 000 доларів США у бабусі та дідуся, які у 1997 році переїхали на Україну з Казахстану.

Вказані факти підтверджуються свідченням свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17, розписками (т.1 а.с.137-138) та квитанціями про здійснення операції обміну валют (т.1 а.с.122-123).

12 листопада 2003 року ОСОБА_12 уклав договір купівлі-продажу паркувального місця АДРЕСА_3.

Між ОСОБА_12 та ОСОБА_6 існували близькі стосунки, які притаманні подружжю, у них є двоє спільних дітей.

Враховуючи встановлені обставини, суд першої інстанції прийшов до висновку, що в судовому засіданні встановлений факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_6 та ОСОБА_12, з липня 1996 року по день смерті ОСОБА_12 - ІНФОРМАЦІЯ_2, тому спірне майно, яке придбане в період спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_12 та ОСОБА_6, є їх спільною сумісною власністю, на яке позивач ОСОБА_6 має право власності на 1/2 частину квартири, домоволодіння та на паркувальне місце НОМЕР_1.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 76, ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів прийшла до висновку, що повідомлення про слухання справи в апеляційному суді відповідачів ОСОБА_5, він же апелянт, та ОСОБА_7 є належним, а неявку таких, що не перешкоджає апеляційному розгляду апеляційної скарги ОСОБА_5

Вирішуючи даний спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в достатньо повному об'ємі з'ясував права та обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін. Висновки суду підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, поясненнями учасників процесу.

При вище наведених обставинах справи, суд першої інстанції, відповідно до ст.112 ЦК УРСР, ст. 368 ЦК України, ст. ст. 17, 18 Закон України «Про власність», п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", ст.ст. 10, 11, 57-60 ЦПК України, прийшов до обґрунтованого висновку, що спірне майно є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

Разом з тим колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині обґрунтування задоволення позовних вимог, так як суд першої інстанції помилково застосував до правовідносин, які виникли між сторонами, норми Сімейного кодексу України, зокрема ст. ст. 70, 74 СК України, оскільки у відповідності до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцеві положення Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року N 697-XII "Про власність" (далі - Закон України "Про власність"), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

З матеріалів справи вбачається, що позивач та діти, батьком яких ОСОБА_12, з 18 травня 2000 року проживають за адресою: АДРЕСА_1, тобто в квартирі, яка придбана в період проживання позивача та ОСОБА_12, однією сім'єю без реєстрації шлюбу /т. 1 а.с. 100/.

Згідно трудової книжки, позивач працювала у період з 01.06.1997 року по 10.03.1999 року на посаді начальника відділу збуту ЗАТ Спільне україно-російське підприємство «Комтехукрснаб» /т.1 а.с. 22/.

Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 15.05.1998 року зареєстровано Українсько-Російське товариство з обмеженою відповідальністю «Інкомтех», засновниками якого є позивач та ОСОБА_12 /т. 2 а.с. 20-37/.

Генеральним директором зазначеного товариства призначено з 21.04.1998 року ОСОБА_12, який працював в товаристві до смерті /т. 1 а.с. 101, 105-106/.

З 11 березня 1999 року позивач займала посаду начальника відділу збуту на Українсько-Російське товариство з обмеженою відповідальністю «Інкомтех» /т. 1 а.с. 22, 102/.

Згідно відомостей з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб ДФС України про суми виплачених доходів та утримання податків, ОСОБА_6 у період з 01.01.1998 року по 31.03.2011 року отримувала дохід від її трудової діяльності /т. 3 а.с. 102-105/.

Відповідно до платіжних відомостей на видачу заробітної плати Українсько-Російське товариство з обмеженою відповідальністю «Інкомтех» як ОСОБА_12 та і ОСОБА_6 отримували щомісяця заробітну плату за період лютий-листопад 1999 року, квітень-грудень 2000 року, січень-грудень 2001 року, січень-листопад 2002 року. /т. 3 а.с. 106-147/.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 позичала кошти у ОСОБА_16 та у бабусі та дідуся, що підтверджується квитанціями про здійснення позивачем операції обміну валют /т.1 а.с.122-123, 137-138 /.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року, майно, набуте до 1 січня 2014 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Враховуючи встановлені обставини, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що спірне майно придбане внаслідок спільної праці позивача та ОСОБА_12 як сім'ї, тому є спільною сумісною власністю ОСОБА_12 та ОСОБА_6, розмір часток в якому є рівним відповідно до вимог ст. 112 ЦК УРСР, оскільки ОСОБА_12 та ОСОБА_6 не визначили між собою частки у праві власності на зазначене майно.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР, який діяв на час виникнення правовідносин, визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Отже, внаслідок спільних трудових зусиль, позивач та ОСОБА_12, в період спільного проживання, з 1997 року одержали спільні та особисті доходи, які ними були об'єднані в майбутньому для набуття спірного майна, утримання спільних дітей, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, тому в даному випадку підлягає застосуванню положень ст. 17 Закону України "Про власність".

До таких висновків також прийшов в ухвалі від 24.12.2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ /т. 3 а.с. 77-79/.

Згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

У відповідності до ст. 10 ЦПК України відповідачі повинні були довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст. ст. 57-59 цього ж Кодексу, зазначені ними обставини.

Проте, будь які докази, які б спростовували висновки суду щодо придбання позивачем та ОСОБА_12 спірного майна внаслідок їх спільної праці, як сім'ї, та яке є їхньою спільною сумісною власністю, суду не надані.

Доводи апеляційної скарги щодо помилкового застосування судом першої інстанції положень СК України, є обґрунтованими, тому апеляційний суд прийшов до висновку про необхідність змінити рішення суду в частині обґрунтування задоволення позову, та застосувати зазначені норми Закону, які регулюють правовідносини, що виникли на час придбання спірного майна позивачем та ОСОБА_12

Приведені в апеляційній скарзі доводи, що рішення ухвалено без участі органу опіки та піклування, не можуть бути підставою для скасування рішення суду та відмови у позові ОСОБА_6, оскільки до участі у справі залучений законний представник неповнолітньої ОСОБА_8- ОСОБА_9, яка відповідно до ст. 39 ЦПК України захищає права, свободи та інтереси своєї доньки.

Посилання апелянта на те, що заява про встановлення факту має розглядатися в порядку окремого провадження, не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки в даному випадку виник спір про право, який вирішується в позовному провадженні (ч. 6 ст. 235 ЦПК України).

Колегія суддів погоджується з доводами, приведеними в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції не вірно розподілені судові витрати, тому рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд першої інстанції помилково стягнув їх в солідарному порядку, тому рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухвалення нового про стягнення судових витрат, які понесла позивач та які не доплачені позивачем в дохід держави, з кожного відповідача в рівній частині (3012 : 3= 1004), (314,3 : 3= 104,7).

Посилання апелянта на те, що справа розглянута з порушенням правил виключної підсудності, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки основна частина спірного майна, а саме: квартира АДРЕСА_1, паркувальне місце НОМЕР_1 будинку АДРЕСА_3 та паркувальне місце НОМЕР_2 за тією ж адресою, тому суд першої інстанції відкрив провадження у справі відповідно до вимог ст. 114 ЦПК України.

Доводи апелянта, що встановлення факту проживання однією сім'єю не створює правових наслідків для ОСОБА_6, не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року, майно, набуте до 1 січня 2014 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, зокрема якщо майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету) /а.с. 79/.

Допущені судом порушення вимог норм процесуального права, на які посилається апелянт щодо прийняття зустрічного позову тощо, не вплинули на законність правильного по суті рішення суду в оскаржуваній частині.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції змінити в частині обґрунтування задоволення позову та скасуванню в частині солідарного стягнення судових витрат, ухвалення нового рішення в зазначеній частині.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Іншими учасниками процесу рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року не оскаржено, тому в іншій частині рішення суду не переглядається.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року змінити в частині обґрунтування задоволення позову.

Рішення в частині солідарного стягнення судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_9, законного представника неповнолітньої ОСОБА_8, на користь ОСОБА_6 судові витрати з кожного по 1004 грн., та в дохід держави з кожного по 104,7 грн.

В іншій оскаржуваній частині рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року залишити без змін.

Рішення суду набуває законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів, з дня проголошення.

Головуючий:

Судді: