Постанова № 50799449, 07.09.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" вересня 2015 р. Справа№ 910/26998/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мартюк А.І.

суддів: Зубець Л.П.

Новікова М.М.

при секретарі Фесенко А.В.

за участю представників

від позивача: Бородкін Д.І., дов. № 109-06 від 18.06.2015р.

від відповідача: Платова Ю.П., дов. № 26-02/2015 від 26.02.2015р.

розглянувши у відкритому

судовому засіданні

апеляційну скаргу Державного підприємства „Інформаційний центр"

Міністерства юстиції України

на рішення Господарського суду міста Києва

від 23.02.2015 р.

у справі № 910/26998/14 (суддя Мудрий С.М.)

за первісним

позовом Приватного акціонерного товариства „Інститут

розвитку передових технологій"

до Державного підприємства „Інформаційний центр"

Міністерства юстиції України

про стягнення 3 592 249,83 грн.

за зустрічним

позовом Державного підприємства „Інформаційний центр"

Міністерства юстиції України

до Приватного акціонерного товариства „Інститут

розвитку передових технологій"

про визнання права оренди нежитлового приміщення.,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Інститут розвитку передових технологій" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України про стягнення 3 592 249,83 грн.

22.12.2014 року до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог відповідно до умов якої просив суд стягнути з відповідача заборгованості по орендній платі з урахуванням індексу інфляції в сумі 1 364 057,46 грн., три проценти річних в розмірі 25 426,32 грн., пеню в розмірі 182 931,49 грн. та неустойку в розмірі 2 124 494,33 грн.

19.01.2015 року до загального відділу діловодства від позивача надійшла заява, відповідно до умов якої останній вважав за необхідне зменшити розмір позовних вимог в частині стягнення пені, а також збільшити розмірі позовних вимог в частині стягнення заборгованості з урахування індексу інфляції та трьох процентів річних, та просив суд стягнути з відповідача заборгованість по орендній платі з урахування індексу інфляції в розмірі 1 440 954,91 грн., три проценти річних в розмірі 31 030,10 грн., пеню в розмірі 7 535,47 грн. та неустойку в розмірі 2 124 494,33 грн.

19.01.2015 року до відділу діловодства Господарського суду м. Києва від Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України", на підставі ст. 60 Господарського процесуального кодексу України, надійшла зустрічна позовна заява про визнання права оренди нежитлового приміщення.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 23.02.2015р. у справі № 910/26998/14 первісний позов задоволено частково. Стягнуто з державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на користь приватного акціонерного товариства "Інститут розвитку передових технологій" основний борг в розмірі 1 204 181 (один мільйон двісті чотири тисячі сто вісімдесят одну) грн. 57 коп., пеню в розмірі 800 (вісімсот) грн. 22 коп., індекс інфляції в розмірі 236 772 (двісті тридцять шість тисяч сімсот сімдесят дві) грн. 84, три проценти річних в розмірі 28 638 (двадцять вісім тисяч шістсот тридцять вісім) грн. 89 коп., неустойку в розмірі 2 003 699 (два мільйони три тисячі шістсот дев'яносто дев'ять) грн. 10 коп. та судовий збір в розмірі 69 485 (шістдесят дев'ять тисяч чотириста вісімдесят п'ять) грн. 41 коп. Повернуто приватному акціонерному товариству "Інститут розвитку передових технологій" з Державного бюджету України судовий збір в сумі 999 (дев'ятсот дев'яносто дев'ять) грн. 70 коп. як такий, що внесений у більшому розмірі, ніж передбачено законом, перерахований за платіжним дорученням № 423 від 18.12.2014 року, яке знаходиться в матеріалах справи № 910/26998/14. В іншій частині первісного позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, Державне підприємство „Інформаційний центр" Міністерства юстиції України звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 23.02.2015р. у справі № 910/26998/14 та прийняти нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального права, що призвело до прийняття невірного рішення.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну Державного підприємства „Інформаційний центр" Міністерства юстиції України у справі № 910/26998/14 було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Новіков М.М.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.04.2015р. у справі № 910/26998/14 у складі колегії суддів: головуючий суддя Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Новіков М.М. апеляційну скаргу прийнято до провадження та розгляд справи призначено на 25.05.2015р.

25.05.2015р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача за первісним позовом надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм чинного законодавства, тому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 23.05.2015р. у справі № 910/26998/14 без змін.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2015р. у справі № 910/26998/14 відкладено розгляд справи на 11.06.2015р.

В судовому засіданні 11.06.2015р. оголошено перерву до 23.06.2015р., відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

10.06.2015р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від представника відповідача за первісним позовом надійшло клопотання про зупинення розгляду справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.06.2015р. у справі № 910/26998/14 продовжено строк розгляду справи.

Розпорядженням заступника голови Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2015 р. у справі № 910/26998/14 було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Шипко В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2015р. у справі № 910/26998/14 апеляційну скаргу прийнято до провадження у складі колегії: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Шипко В.В.

В судовому засіданні 23.06.2015р. оголошено перерву до 25.08.2015р., відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням заступника голови Київського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 р. у справі № 910/26998/14 було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Гаврилюк О.М., Зеленін В.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.08.2015р. у справі № 910/26998/14 апеляційну скаргу прийнято до провадження у складі колегії: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Гаврилюк О.М., Зеленін В.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.08.2015р. у справі № 910/26998/14 відкладено розгляд справи на 07.09.2015р.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2015 р. у справі № 910/26998/14 було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Новіков М.М.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2015р. у справі № 910/26998/14 апеляційну скаргу прийнято до провадження у складі колегії: головуючого судді Мартюк А.І., судді: Зубець Л.П., Новіков М.М.

Обґрунтовуючи клопотання, представника апелянта посилається на те, що в провадженні Господарського суду м. Києва розглядається справа за позовом Державного підприємства „Інформаційний центр" Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства „Інститут розвитку передових технологій" про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення № 26 від 30.11.2012р.

До вказаного клопотання відповідачем за первісним позовом додано ухвалу Господарського суду м. Києва від 08.06.2015 про порушення провадження у справі № 910/14358/15 та копію позовної заяви.

Представник відповідача за первісним позовом в судовому засіданні підтримав клопотання про зупинення провадження у справі № 910/26998/14.

В судовому засіданні представник позивача за первісним позовом заперечував проти клопотання про зупинення провадження у справі та просив суд відмовити в задоволенні даного клопотання.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі, зокрема, неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

В п. 3.16. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснено, що статтею 79 ГПК встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним. Зокрема, відповідно до частини першої статті 79 ГПК господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 ГПК). Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин. Іншим судом, про який йдеться у частині першій статті 79 ГПК, є будь-який орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною другою статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"; іншим судом може вважатися й інший склад суду (одноособовий чи колегіальний) в тому ж самому судовому органі, в якому працює суддя (судді), що вирішує (вирішують) питання про зупинення провадження у справі.

Відповідно до п.2.8. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.11.2014 № 1 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів", вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі на підставі частини першої статті 79 ГПК, господарським судам слід враховувати викладене в пункті 3.16 пункту 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" та виходити з того, що порушення провадження у справі, предметом спору в якій є визнання недійсним кредитного договору, не перешкоджає з'ясуванню обставин у справі, в якій предметом спору є повернення кредиту та сплата відсотків за ним.

З огляду на зазначене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача за первісним позовом та зупинення провадження у даній справі, оскільки розгляд в Господарському суді м. Києва у справі № 910/14358/15 про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення № 26 від 30.11.2012р. не є обставиною, що перешкоджає розгляду даної справи.

Представник відповідача за первісним позовом підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд її задовольнити, а рішення Господарського суду м. Києва від 23.02.2015р. у справі № 910/26998/14 та прийняти нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити.

Представник позивача за первісним позовом у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

30.11.2012 року між Приватним акціонерним товариством "Інститут розвитку передових технологій" (орендодавець) та Державним підприємством "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України (орендар) укладено договір №36 оренди нежитлового приміщення.

Відповідно до п.1.1 договору, за цим договором орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежиле приміщення, яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літ. „А", загальною площею 464,92 (чотириста шістдесят чотири цілих дев'яносто дві сотих) квадратних метра (надалі - приміщення), до якої входить:

- основна площа підвального поверху - 381,9 кв. м.;

- допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 83,02 кв.м.

Приміщення, що передається в оренду, належить орендодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нежилий будинок - офісний центр, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва 31.01.2006 року за № 53-в (п.1.2 договору).

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статтею 759 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з ч.1 ст. 765 ЦК України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Пунктом 2.1 договору, приміщення, зазначене в п.1.1 цього договору, повинно бути передане орендодавцем та прийняте у строкове платне користування орендарем 01 грудня 2012 року.

Відповідно до п.2.2 договору, передача приміщення здійснюється за актом прийому-передачі приміщення, який засвідчується підписами та печатками сторін (додаток №2), який становитиме, після його підписання, невід'ємну частину цього договору.

Відповідно до акту прийому-передачі приміщення від 01.12.2012 року орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нежилі приміщення, які розташовані в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера "А" загальною площею 464,92 квадратних метра, до якої входить: основна площа підвального поверху - 381,9 кв. м.; допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 83,02 кв.м.

Відповідно до ч.1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно з п.8.1 договору, договір набуває чинності з моменту його підписання Сторонами.

Строк оренди становить 35 (тридцять п'ять) місяців з дня передачі площі у фактичне користування по акту прийому-передачі приміщення (п.8.2 договору).

Пунктом 8.3 договору передбачено, що фінансові зобов'язання у орендаря перед орендодавцем виникають з дня підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення від орендодавця орендарю.

У відповідності до п. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України з наймача справляється плата за користування майном, розмір, якої встановлюється договором оренди.

Згідно з п.3.1 договору, розмір орендної плати згідно цього договору наведено у протоколі узгодження договірної ціни (додаток №1), який є невід'ємною частиною даного договору. Розмір орендної плати формується орендодавцем з урахуванням рівня цін на ринку аналогічних послуг, індексу інфляції, та витратного механізму, що пов'язаний з утриманням приміщення.

Протоколом узгодження договірної ціни (додаток №1) від 30.11.2012 року сторонами досягнуто згоди про те, що:

- розмір договірної плати за оренду 1 (одного) кв. м. основної площі за календарний місяць становить 189 грн. 13 коп., крім того ПДВ 20% - 37 грн. 83 коп., всього з ПДВ - 226 грн. 96 коп.;

- розмір договірної плати за оренду 1 (одного) кв. м. допоміжної площі за календарний місяць становить 69 грн. 68 коп., крім того ПДВ 20% - 13 грн. 94 коп., всього з ПДВ - 83 грн. 62 коп.;

- орендна плата за користування орендованими приміщеннями за один календарний місяць становить:

- основна площа, загальним розміром 381,9 кв.м. по ціні 189 грн. 13 коп.. Загальна вартість оренди основної площі становить 72 228 грн. 75 коп. без урахування ПДВ ;

- допоміжна площа, загальним розміром 83,02 кв.м. по ціні 69 грн. 68 коп.. Загальна вартість оренди допоміжної площі становить 5 784 грн. 83 коп. без урахування ПДВ.

Загальна вартість оренди без урахування ПДВ за договором становить 78 013 грн. 58коп., крім того ПДВ 20% - 15 602 грн. 72 коп..

Загальна вартість оренди з урахуванням ПДВ за договором - 93 616 грн. 30 коп.

Як вбачається з матеріалів справи, останній платіж на суму 93 616,30 грн. за користування орендованим за договором приміщенням здійснено відповідачем за серпень 2013 року, згідно з рахунком №258 від 01 серпня 2013 року.

11.12.2013 року позивач направив на адресу відповідача повідомлення вих. №273-12 від 11.12.2013 року про відмову від договору №36 оренди нежитлового приміщення від 30.11.2012 року, в якому зазначив, що станом на 11 грудня 2013 року заборгованість ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України за вересень, жовтень та листопад 2013 року становить 374 465,20 грн. та повідомив про розірвання договору з моменту одержання відповідачем повідомлення. Відповідно до п. 2.4 договору просив звільнити у двадцятиденний термін прийняті у строкове платне користування нежиле приміщення згідно п.1.1 договору та повернути його ПрАТ "Інститут розвитку передових технологій" за актом прийому-передачі приміщення.

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу №04050 21228010, вищезазначений лист отриманий відповідачем 16.12.2013 року.

Згідно з статтею 782 ЦК України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Відповідно до п. 52 інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" №01-8/211 від 07.04.2008р., відповідно до частини другої статті 214 ЦК України особи, які вчинили дво - або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відповідно до частини сьомої статті 193 ГК України не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом. Таким чином, особи, які уклали договір, можуть у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього в односторонньому порядку. Випадки, коли сторона має право відмовитися від договору в односторонньому порядку, передбачені, наприклад, у частині другій статті 408, частині першій статті 665, частині другій статті 782 ЦК України, частині третій статті 374 ГК України тощо. Для односторонньої відмови від правочину достатньо заяви однієї сторони.

Відмову від договору слід відрізняти від розірвання договору. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України, частиною четвертою статті 188 ГК України договір може бути розірвано або за домовленістю сторін, або на вимогу однієї з сторін за рішенням суду.

Згідно з п.5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" №12 від 29.05.2013 року, вирішуючи питання щодо дострокового розірвання договору оренди у зв'язку з несплатою орендарем (наймачем) платежів, господарським судам слід враховувати таке.

Законом (частина третя статті 291 ГК України, частина друга статті 651, стаття 783 ЦК України) передбачено можливість розірвання договору найму (оренди) за рішенням суду на вимогу однієї з сторін, а статтею 782 ЦК України - право наймодавця на односторонню відмову від такого договору у разі невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Відмова наймодавця від договору найму, можливість якої передбачена частиною першою статті 782 ЦК України, є правом наймодавця.

Обгрунтовуючи апеляційну скаргу апелянт, зазначає, що у позивача були відсутні правові підстави для відмови від договору оренди, оскільки відповідачем сплачувалась плата за користування річчю (приміщенням), а саме складові орендної плати (експлуатаційні витрати та витрати з надання комунальних послуг) та зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Як вбачається з проколу узгодження договірної ціни, сторонами встановлено розмір орендної плати, до складу якої не входять експлуатаційні витрати та витрати з надання комунальних послуг.

Також, п.3.6 договору сторони передбачили, що окрім визначеної в протоколі узгодження договірної ціни орендної плати орендарем відшкодовується на користь орендодавця фактичні витрати орендодавця, пов'язані з утриманням приміщень, а саме експлуатаційні витрати та витрати з наданих комунальних послуг.

П. 3.6.1 до складу експлуатаційних витрат входять витрати: за технічно-оперативне обслуговування електрообладнання; за технічно-оперативне обслуговування ліфтового обладнання; за технічно-оперативне обслуговування вентиляції та кондиціювання; за технічно- оперативне обслуговування об'єктів газопостачання; за технічно-оперативне обслуговування системи димовидалення; за технічно-оперативне обслуговування водопостачання; витрати з технічного обслуговування системи пожежної сигналізації та сповіщення про пожежу; витрати за вивіз та знешкодження твердих побутових відходів.

П.3.6.2 до складу витрат з наданих комунальних послуг входять витрати з постачання електроенергії активної; витрати з перетікання електроенергії реактивної; витрати за газове опалення; витрати з підігріву води; витрати за водопостачання, прийняття стічних вод, аналіз стічних вод; витрати за водовідведення; витрати за приймання дощових (снігових) вод та аналіз води.

П.3.6.3 вартість експлуатаційних витрат відшкодовується орендарем згідно пропорційного розподілу фактично понесених орендодавцем експлуатаційних витрат до загальної орендованої орендарем площі.

П. 3.6.4 вартість витрат за комунальні послуги відшкодовується орендарем відповідно до показників загальних лічильників, згідно пропорційного розподілу фактично отриманих орендодавцем комунальних послуг до загальної орендованої площі орендарем.

Відповідно до п.3.7 договору, сума експлуатаційних витрат та витрати з наданих комунальних послуг, які підлягають відшкодуванню, сплачується орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків в 5-ти денний строк з дня отримання орендарем таких рахунків.

Таким чином, фактичні витрати орендодавця, пов'язані з утриманням приміщень, а саме експлуатаційні витрати та витрати з наданих комунальних послуг не входять до складу орендної плати та відповідно до умов договору сплачуються відповідно до окремо виставлених рахунків.

Як вбачається з матеріалів справи, за період з 16.09.2013 року по 10.11.2014 року відповідачем сплачувались тільки експлуатаційні витрати та витрати з наданих комунальних послуг.

Відповідно до абз. 7, 8 п.5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" №12 від 29.05.2013 року, відмова наймодавця від договору найму, можливість якої передбачена частиною першою статті 782 ЦК України, є правом, а не обов'язком наймодавця, яке може бути реалізоване в позасудовому порядку.

У вирішенні відповідних спорів господарським судам слід встановлювати, протягом яких конкретно місяців і якого року орендар не вносив орендну плату, в якому розмірі, в тому числі протягом яких місяців орендар взагалі не вносив орендну плату або вносив частково. При цьому погашення орендарем заборгованості до або після подання позову орендодавцем не має правового значення для вирішення такого спору, оскільки законодавець пов'язує виникнення права орендодавця відмовитися від договору оренди саме з фактом не внесення орендної плати протягом трьох місяців підряд.

Оскільки позивачем повідомлення про відмову від договору було направлено у зв'язку з несплатою відповідачем орендних платежів за вересень, жовтень та листопад 2012 року, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що у позивача виникло право на відмову від договору оренди.

Враховуючи ч.2 статті 782 ЦК України договір №36 оренди нежитлового приміщення від 30.11.2012 року є розірваний з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору, а саме: 16.12.2013 року.

Абзацом 4 п.5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" №12 від 29.05.2013 року передбачено, що з урахуванням положень статей 653, 795 ЦК України та умов договору, якщо останніми передбачено, що після закінчення або дострокового розірвання договору оренди нарахування орендної плати за фактичне користування майном припиняється з моменту підписання акта приймання-передачі приміщень орендодавцеві, нарахування орендної плати за відповідний період є правомірним.

Відповідно до п. 3.12 договору, у випадку закінчення строку дії цього договору (включаючи випадок розірвання та припинення даного договору, на визначених у договорі умовах), орендар сплачує орендну плату до дня підписання акту приймання-передачі орендованого приміщення. Останнім днем оренди вважається день підписання акту приймання-передачі орендованого приміщення від орендаря орендодавцю.

Згідно з п.2.4 договору, після закінчення строку дії (розірвання або припинення) даного договору орендар зобов'язаний повернути приміщення орендодавцю в день закінчення строку дії договору.

Факт повернення приміщення орендарем орендодавцю оформлюється сторонами відповідним актом прийому-передачі, який засвідчується печатками сторін.

В матеріалах справи наявні акти прийому-передачі (повернення) приміщення, а саме:

- від 01.10.2014 року, відповідно до умов якого орендар частково передав (повернув), а орендодавець прийняв приміщення, розташовані в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера "А" загальною площею 32,38 квадратних метра, до якої входить: основна площа - 26,6 кв. м.; допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 5,78 кв.м.;

- від 15.12.2014 року, відповідно до умов якого у зв'язку з розірванням сторонами договору оренди, орендар передав (повернув), а орендодавець прийняв приміщення, розташовані в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера "А" загальною площею 432,54 квадратних метра, до якої входить: основна площа - 355,3 кв. м.; допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 77,24 кв.м.

Пункт 5 статті 762 Цивільного кодексу України визначає, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до п.3.3 договору перша орендна плата вноситься орендарем авансовим платежем після підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця встановленої грошової суми з урахуванням протоколу узгодження договірної ціни (додаток №1), на підставі виставлених орендодавцем рахунків протягом 5 (п'яти) банківських днів з дня отримання таких рахунків.

Перша орендна плата включає в себе орендну плату: за перший - до кінця поточного місяця та два останні місяці - із розрахунку, як повні календарні місяці.

Розмір орендної плати за перший місяць оренди приміщення розраховується пропорційно фактичному часу оренди.

Відповідно до платіжного доручення №4729 від 21.12.2012 року вбачається, що відповідачем сплачено авансовий платіж в розмірі 187 232,60 грн.

Згідно з п. 3.4 договору, послідуюча орендна плата вноситься орендарем щомісяця авансовими платежами, але не пізніше 5 числа поточного місяця, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця встановленої грошової суми, згідно протоколу узгодження договірної ціни (додаток №1 до цього договору).

Сплата орендної плати здійснюється орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків. У випадку ненадання орендодавцем рахунку на оплату орендованої площі до числа поточного місяця, орендар зобов'язаний сплатити орендну плату, передбачену п. 3. цього договору протягом 5 (п'яти) банківських днів з моменту отримання такого рахунку.

Суд не погоджується з твердженням позивача щодо того, що оплата повинна здійснюватися не пізніше 5 числа поточного місяця, оскільки як вбачається з укладеного договору сторонами встановлення прив'язку оплати до отримання рахунків, а тому обов'язок щодо сплати виникає у відповідача: у випадку отримання рахунку до 5 числа поточного місяця - сплатити не пізніше 5 числа поточного місяця, а у випадку отримання рахунку після 5 числа поточного місяця - протягом 5 банківських днів з моменту отримання такого рахунку.

Згідно з п. 5.1.2 договору орендар зобов'язаний своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як передбачено ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості зі сплати орендної плати за період з вересня 2013 року по листопад 2014 року (включно) є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню в розмірі 1 204 181,57 грн. (1 391 414,17 грн. (сума нарахованих орендних платежів) - 187 232,60 грн. (авансовий платіж)).

У зв'язку з неналежним виконання грошових зобов'язань за договором, позивач просить стягнути з відповідача пеню в розмірі 7 535,47 грн., яка нарахована станом на 17.12.2013 року та за прострочення сплати орендних платежів за вересень - грудень 2013 року.

Згідно ч. 1 ст. 230 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно ч. 1, 2 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частина 6 статті 232 ГК України передбачає, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Пунктом 6.3 договору передбачено, що за прострочення платежів по орендній платі, а також фактичних витрат орендодавця, пов'язаних з утриманням приміщень, а саме експлуатаційні витрати та витрати з наданих комунальних послуг, що відбулося з вини орендаря, орендар сплачує орендодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Нарахування пені продовжується і після шести місяців від дня настання обставин, за які нараховується пеня.

Також відповідач просив суд застосувати строк позовної давності, обґрунтовуючи тим, що позивачем пропущено строк позовної давності в частині нарахування пені за вересень, жовтень, листопад 2013 року у зв'язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позову в цій частині.

Посилання відповідача на пропуск строку позовної давності не приймається судом з огляду на наступне.

Згідно з п.2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013 року, щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Частиною 1 статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч. 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до п. 4.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява від 01.12.2014 року надійшла до Господарського суду м. Києва 03.12.2014 року, що підтверджується датою її реєстрації в канцелярії суду.

Положеннями пункту 4.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що з урахуванням положення частини четвертої статті 51 Господарського процесуального кодексу України днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду).

З огляду на вищевикладене та беручи до уваги те, що позивач звернувся до суду 03.12.2014 року, вимоги щодо нарахування пені за період з 06.09.2013 року по 03.12.2013 року не підлягають задоволенню, у зв'язку із спливом позовної давності.

Колегія суддів погоджується з розрахунком суду першої інстанції та вважає, що позовні вимоги щодо стягнення пені підлягають частковому задоволенню в розмірі 800,22 грн.

Також, позивач просить стягнути з відповідача індекс інфляції в розмірі 236 772,84 грн. та три проценти річних в розмірі 31 030,10 грн. станом на 19.01.2015 року.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Оскільки, сторонами зазначено та судом враховано авансову оплату в розмірі 187 232,60 грн. як оплату за останні два місяця, тому індекс інфляції та три проценти річних за жовтень-листопад 2014 року не нараховуються.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача індексу інфляції в розмірі 236 772,84 грн. та 3% річних підлягають частковому задоволенню в розмірі 28 638,89 грн., відповідно до розрахунку суду.

Також, на підставі ч.2 статті 785 ЦК України позивач просить стягнути з відповідача неустойку в розмірі 2 124 494,33 грн.

Відповідно до ч.2 статті 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Згідно з п.5.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" №12 від 29.05.2013 року, застосовуючи приписи статті 785 ЦК України у розгляді справ зі спорів про стягнення неустойки за прострочення виконання зобов'язань з повернення об'єкта оренди, господарським судам слід звертати увагу на те, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення,

Ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 ЦК України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Крім того, слід враховувати, що передбачені статтею 785 ЦК України наслідки пов'язані з моментом припинення договору оренди (найму).

Таким чином, розмір такої неустойки встановлюється у сумі подвійної плати за користування річчю за період прострочення. Тобто при розрахунку неустойки наймодавцеві необхідно підрахувати вартість одного дня користування річчю, помножити цю суму на два та на кількість днів прострочення повернення речі.

Як встановлено судом повідомлення вих. №273-12 від 11.12.2013 року про відмову від договору №36 оренди нежитлового приміщення від 30.11.2012 року отримане відповідачем 16.12.2013 року, в якому позивач просив звільнити у двадцятиденний термін прийняті у строкове платне користування нежиле приміщення та повернути його за актом приймання-передачі.

Враховуючи надання 20-денного строку для повернення майна, суд вважає, що моментом простроченням щодо неповернення майна є 06.01.2014 року.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції та вважає, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача неустойки підлягають частковому задоволенню в розмірі 2 003 699,10 грн..

Щодо зустрічної позовної заяви, то суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім: спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Право на захист цивільних прав та інтересів встановлено ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України, згідно якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ч. 2, ч. 3 ст. 20 ГК України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Отже, із приписів вищенаведених правових норм випливає, що захист прав особи здійснюється способом, що визначений законодавством.

Як вже було зазначено, позивач просить визнати право оренди нежилих приміщень, що знаходяться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера "А" згідно договору оренди нежилого приміщення №36 від 30.11.2012р. до 15.12.2014р. Проте, такий спосіб захисту права чинним законодавством не передбачено.

Виходячи з приписів вище вказаних статей такий спосіб захисту цивільних прав як визнання права оренди нежитлових приміщень не відповідає можливим способам захисту прав та інтересів, встановлених господарським та цивільним законодавством, оскільки така вимога фактично не є спором про наявність чи відсутність цивільного права та не може бути предметом спору.

Згідно ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що місцевий суд правомірно відмовлено в задоволенні зустрічного позову, оскільки до компетенції суду не віднесені повноваження щодо встановлення юридичного факту і суд, як орган державної влади, зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України та приходить до висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту його прав та інтересів, які, на його думку, порушено відповідачем.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Приписами статей 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обставини, викладені скаржником в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду м. Києва від 23.02.2015р. у справі № 910/26998/14 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга скаржника задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 32-34, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства „Інформаційний центр" Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 23.02.2015р. у справі № 910/26998/14 - без змін.

2. Матеріали справи № 910/26998/14 повернути до Господарського суду м. Києва.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду протягом двадцяти днів у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя А.І. Мартюк

Судді Л.П. Зубець

М.М. Новіков