Постанова № 49822296, 03.09.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" вересня 2015 р. Справа№ 910/4425/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Суліма В.В.

Корсакової Г.В.

при секретарі судового засідання - Куценко К.Л.

за участю представників:

від позивача: Дорошенко О.С. - довіреність № 225-КР-2074 від 10.06.2015;

від відповідача: Марчевська І.Я. - довіреність № 155 від 26.06.2015

Дремов Д.С. - довіреність № 217 від 02.09.2015;

від прокуратури: Чистякова Н.О. - посвідчення № 031458 від 21.01.2015;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Мікрони"

на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2015

у справі № 910/4425/15-г (суддя - Борисенко І.І.)

за позовом Заступника прокурора Оболонського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Мікрони"

про внесення змін до договору,

У судовому засіданні 03.09.2015 оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови.

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Оболонського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Мікрони" (далі - відповідач) про внесення змін до договору.

Позов мотивовано тим, що розмір орендної плати, передбачений чинними умовами договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 07.04.2000, є нижчим за мінімальний розмір орендної плати, який встановлено Податковим кодексом України. Оскільки вищезазначений договір не приведено у відповідність до вимог законодавства, прокурор звернувся з позовом до суду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.04.2015 позовні вимоги задоволено повністю. Внесено зміни до п. 2.1. договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 07.04.2000, зареєстрованого Київським міським управлінням земельних ресурсів Київської міської ради 07.04.2000 за №78-5-00061, викладено його у такій редакції: "Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3% від її нормативної грошової оцінки". Стягнуто з відповідача в доход Державного бюджету України судовий збір в розмірі 1 218,00 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, в неповному обсязі з'ясував обставини справи, зокрема, не встановив, що між відповідачем та Київською міською радою було укладено договір тимчасового довгострокового користування, тоді як, на думку апелянта, на вказаний договір не розповсюджуються вимоги чинного законодавства, які регулюють орендні правовідносини.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2015 апеляційну скаргу відповідача прийнято до провадження та призначено до розгляду на 30.06.2015.

Розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 у зв'язку з перебуванням судді Гаврилюка О.М. на лікарняному, змінено склад судової колегії: головуючий суддя - Коротун О.М., судді - Корсакова Г.В., Сулім В.В., яка прийняла справу до свого провадження.

У судовому засіданні 30.06.2015 було оголошено перерву до 03.09.2015, в порядку ст. 77 ГПК України, строк розгляду справи продовжено за клопотанням відповідача.

Через загальний відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від прокуратури та відповідача надійшли додаткові пояснення по суті спору.

Представники позивача та прокурора у судовому засіданні 03.09.2015 заперечували проти доводів апеляційної скарги, зазначили, що вважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Наполягали на тому, що укладений між позивачем та відповідачем договір тимчасового довгострокового користування фактично є договором оренди, оскільки має усі істотні умови та особливості такого виду договору.

Представник відповідача у судовому засіданні 05.02.2015 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, рішення місцевого господарського суду - скасувати. Наполягав на тому, що на правовідносини, які виникли на підставі договору тимчасового довгострокового користування не повинні розповсюджуватися норми орендного законодавства. Крім того зазначав, що нежитлові приміщення, які знаходяться на спірній земельній ділянці, перебувають у власності відповідача, що, на його думку, обумовлює його право сплачувати виключно земельний податок.

Дослідивши матеріали справи, докази по справі, розглянувши доводи апеляційної скарги, оглянувши оригінали документів, пов'язаних з предметом спору, заслухавши пояснення представників учасників апеляційного провадження, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно з'ясовано судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 04 квітня 2000 року між Київською міською радою та Науково-виробничим кооперативом "Мікрони" (в подальшому перереєстроване у ТОВ "Завод "Мікрони") було укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею (далі - договір), згідно з п. 1.1. якого Київська міська рада надає, а відповідач приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 0,5138 га згідно з планом землекористування, що додається.

Згідно з планом тимчасового землекористування (опис меж) відповідачем використовується земельна ділянка площею 0,5138 га. по проспекту Червоних козаків, 6 (на теперішній час - просп. Московський, 6) у Оболонському районі м. Києва.

Відповідно до п. 2.1. договору плата за землю вноситься землекористувачем згідно Закону України "Про плату за землю" у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від суми грошової оцінки земельної ділянки, що оподатковується на рахунок №25423300022804, код 13050200 у Мінському філіалі АКБ "Київ", МФО 320605.

Відповідно до п. 1.2 договору земельна ділянка надається в тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки для експлуатації та обслуговування виробничо-адміністративного будинку на просп. Червоних козаків, 6 у Мінському районі м. Києва.

Згідно зі ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент укладання спірного договору, розмір та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку регулювались Законом України "Про плату за землю" (чинного на момент укладання договору), статтею 2 якого встановлено, що плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Разом з цим, з 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України (далі - ПК України), положеннями якого передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (ст. 288 Податкового кодексу України).

При цьому, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки (ст. 288.5.1 ПК України).

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що для приведення у відповідність до вимог законодавства істотних умов договорів оренди земельних ділянок, відповідно до статті 30 Закону України "Про оренду землі", статей 40, 41, 286, 288 ПК України, 28.02.2013 Київською міською радою прийнято рішення № 89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 ПК України". Відповідно до вказаного рішення орган місцевого самоврядування вирішив внести зміни до договорів оренди земельних ділянок в частині річної орендної плати, встановивши її у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки. При цьому, п. 2 резолютивної частини вказаного рішення обов'язок забезпечення оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди покладено саме на орендарів земельних ділянок.

Крім того, у випуску офіційної газети Київської міської ради «Хрещатик» № 33 від 02.04.2013 було опубліковано повідомлення, а також витяг з вищезазначеного рішення № 89/9146, в якому було безпосередньо зазначено, зокрема, про необхідність орендарям приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 ПК України.

Разом з цим, відповідачем не заперечується, що жодних дій, направлених на виконання рішення Київської міської ради № 89/914 ним здійснено не було, зміни до договору стороною не ініціювалися, у зв'язку з чим, станом на момент розгляду справи, відповідач продовжує сплачувати плату за користування землею без врахування вимог чинного законодавства та вищезазначеного рішення КМР.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що як на момент укладення спірного договору, так і на момент розгляду спору в суді, плата за користування земельними ділянками державної та комунальної власності була/є регульованою ціною (при цьому відповідачем не було вчинено жодних дій для ініціювання внесення змін до договору в частині плати за користування землею), що, в свою чергу, свідчить про наявність підстав для перегляду розміру орендної плати - у разі законодавчої зміни її граничного розміру.

В цій частині, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду, враховуючи наступне.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК України визначив обов'язок орендаря (користувача землі) сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК України. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК України).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII ПК України; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати, а відтак висновок місцевого господарського суду є правомірним в цій частині.

При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України (зміст наведених норм також було проаналізовано у Постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 по справі № 6-112цс13, правовий висновок у якій є обов'язковим для суду апеляційної інстанції в силу ч. 1 ст. 111-28 ГПК України).

Доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі про те, що договір оренди земельної ділянки не укладався, оскільки між сторонами укладено договір на право тимчасового довгострокового корситуванян землею, у зв'язку з чим відповідачем є виключно землекористувачем (а не орендарем), а тому посилання на статтю 288 Податкового кодексу України є безпідставними і не можуть застосовуватись до даного виду договірних відносин - судом апеляційної інстанції відхиляються як необгрунтовані з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Так, матеріалами справи підтверджується, що укладений між сторонами договір має усі істотні умови, передбачені законодавством для договору оренди, відтак суд апеляційної інстанції зазначає про обґрунтованість доводів позивача в частині того, що спірний договір на право тимчасового довгострокового користування землею фактично є договором оренди земельною ділянки, оскільки останнім передбачено строкове платне користування земельною ділянкою (аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 02.06.2015 у справі № 910/25487/14, від 06.08.2013 у справі № 5021/1647/12, від 04.02.2014 у справі № 920/355/13-г).

Нормами ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 2 ст. 188 Господарського кодексу України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Частиною 5 ст. 188 Господарського кодексу України передбачено, що якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Відповідно до ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Пункт 2.18 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України надав роз'яснення у формі постанови № 6 від 17.05.2011 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (далі - Постанова Пленуму) зазначає, що у вирішення спорів про внесення змін до договору, пов'язане із застосуванням положення частини першої статті 626 Цивільного кодексу України, відповідно до якої договір є узгодженим волевиявленням двох або більше сторін, і тому суд не може зобов'язати іншу сторону договору внести зміни до нього. Отже, зацікавлена сторона у випадках, передбачених законом, може просити суд про внесення зміни до договору згідно з рішенням суду, а не про зобов'язання відповідача внести такі зміни до договору.

Разом з цим, в матеріалах справи відсутні докази добровільного звернення відповідача до позивача для приведення договору оренди (в частині зміни річної орендної плати) у відповідність нормам ПК України та на підставі вищезазначеного рішення КМР.

Згідно з п. 2.19 Постанови Пленуму № 6 у разі прийняття уповноваженим органом рішення про внесення змін до ставок орендної плати за землю та затвердження нових коефіцієнтів, що використовуються для розрахунку орендної плати за земельні ділянки, такі обставини можуть не братися судом до уваги лише у разі скасування відповідного рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в установленому законом порядку. Судам слід враховувати, що розмір орендної плати за землю визначається сторонами у договорі, в тому числі може визначатися шляхом встановлення відсоткового відношення до нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що відповідає чинному законодавству України, зокрема, приписам частини першої статті 15, статті 21 Закону України "Про оренду землі".

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду в частині того, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є регульованою ціною та законодавча зміна граничного розміру цієї плати може бути підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору. При цьому, надсилання відповідачеві пропозицій щодо внесення змін до договору оренди є правом, а не обов'язком позивача, тому недотримання останнім вимог частини другої статті 188 ГК України щодо надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору не позбавляє його права звернутися до господарського суду з позовом про зміну умов договору.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд України у своїй постанові від 20.11.2012 року у справі № 28/5005/640/2012 з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002, де визначено, що надсилання відповідачу пропозиції про внесення змін до спірного договору оренди є виключно правом, а не обов'язком позивача, тому недотримання вимог ст. 188 Господарського кодексу України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору оренди земельної ділянки не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідача про зміну умов договору за наявності спору, тобто відсутності згоди на зміну умов договору.

З огляду на наведене, обов'язок землекористувачів (орендарів) забезпечити оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди земельних ділянок та приведення умов договорів у відповідність з вимогами Податкового кодексу прямо зазначено у рішенні Київської міської ради №89/9146, яке є чинним та не скасовано у встановленому законом порядку.

В свою чергу, частиною 1 ст. 73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплено, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Доводи апелянта (з посиланням на положення ЗУ «Про плату за землю») щодо наявності в нього права власності на нежитлові приміщення, які розташовані на спірній земельній ділянці, що, на думку відповідача свідчить про його право сплачувати виключно земельний податок, не приймаються судом апеляційної інстанції через необґрунтованість та безпідставність. Натомість, як було вищезазначено, ЗУ «Про плату за землю» втратив чинність саме з набранням чинності 01.01.2011 ПК України, саме на виконання приписів якого було прийнято рішення Київської міської ради № 89/914. Тоді як сторона не обмежена правом на оформлення земельної ділянки (за наявності в нього права власності на нерухоме майно) в загальному порядку.

Враховуючи вищевикладене, а також той факт, що рішення Київської міської ради від 28.02.2013 року № 89/9146 не скасовано, є чинним, а відтак підлягає обов'язковому виконанню, відповідно до ст. 144 Конституції України, суд зобов'язаний при розгляді даного спору брати до уваги розмір орендної плати за оренду земельної ділянки, затверджений зазначеним рішенням. З огляду на наведене, суд першої інстанції правомірно та законно задовольнив позовні вимоги.

Отже доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних доказів на спростування висновків суду першої інстанції, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43 ГПК України.

Враховуючи вищевикладене, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції по даній справі в розумінні ст. 104 ГПК України.

Судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта в порядку ст. 49 ГПК України.

Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Мікрони" на рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2015 у справі № 910/4425/15-г залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.04.2015 у справі № 910/4425/15-г залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/4425/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Повний текст складено 04.09.2015 року.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді В.В. Сулім

Г.В. Корсакова