Ухвала суду № 49821882, 07.09.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/5092/15 Справа № 201/10968/14-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Тамакулова В.О.

Категорія 5

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2015 року м. Дніпропетровськ

07 вересня 2015 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого-судді: Тамакулової В.О.

суддів: Болтунової Л.М., Козлова С.П.

при секретарі: Безрукавому Є.О.

яка розглянула у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 квітня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк", треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, ОСОБА_4, Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права власності, -

В С Т А Н О В И Л А:

В серпні 2014 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", ОСОБА_3, треті особи: Приватнийнотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права власності.

У судовому засіданні 18 листопада 2014 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено ПАТ "Акцент-Банк" (а. с. 35).

Позивач в заяві з урахуванням уточнень та його представник у судовому засіданні в обґрунтування вимог посилались на те, що 26 червня 2007 року між колишньою дружиною позивача ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "Приватбанк", укладено іпотечний договір № DNU0GA08661330, предметом якого є житловий будинок № 65, розташований по вул. Лабороторній у м. Дніпропетровську, а також земельна ділянка площею 473 кв. м за цією ж адресою. Договір укладено для забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором № DNU0GA08661330 від 26 червня 2007 року укладеним між ним та ЗАТ КБ "Приватбанк". Нумерація будинків по вул. Лабороторній у м.Дніпропетровську у 2000-х роках змінювалась передане в іпотеку домоволодіння первісно мало номер 43. Право вимоги за відповідним кредитним договором ПАТ КБ "Приватбанк" було відступлено ПАТ "Акцент-Банк".

Оскільки позивач не давав згоди на укладення його дружиною ОСОБА_3 вказаного договору іпотеки, а передане в іпотеку майно є спільною власністю подружжя, набуте в період шлюбу та проживання однією родиною без реєстрації шлюбу, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним іпотечний договір № DNU0GA08661330 від 26 червня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "Приватбанк"; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_2 на домоволодіння, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Лабороторна, 65, на земельну ділянку, що розташована за цією ж адресою, судові витрати покласти на відповідачів (а. с. 43-44, 70-71).

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача ПАТ КБ "Приватбанк" позовні вимоги не визнав, посилався на їх необґрунтованість та безпідставність (а.с.141), крім того, подав заяву про застосування строків позовної давності за заявленим спором (а. с. 138).

Третя особа- Гулюкін І.А. у судовому засіданні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 квітня 2015 року у задоволенні вимог про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права власності відмовлено.

В скарзі апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповне зясування судом обставин справи, просить скасувати рішення й постановити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

Колегія суддів перевірила законність, обґрунтованість рішення суду в межах заяв-лених вимог та апеляційної скарги і дійшла до висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 26 червня 2007 року між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "Приватбанк",(правоаступник ПАТ КБ "Приватбанк"), був укладений договір іпотеки № DNU0GA08661330 посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 2061, предметом якого є житловий будинок № 65, розташований по вулиці Лабороторній у м. Дніпропетровську, а також земельна ділянка площею 473 кв. м за цією ж адресою.

Іпотечний договір був укладений для забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором № DNU0GA08661330 від 26 червня 2007 року, укладеним між ним та ЗАТ КБ "Приватбанк".

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи (а. с. 5-6).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 знаходились у зареєстрованому шлюбі з 08 травня 1990 року по 06 червня 2007 року (а. с. 9-10).

Вказане домоволодіння належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1989 року (а. с. 7-8), про що також зазначено в договорі іпотеки, а земельна ділянка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 18 червня 1998 року (а. с. 51-52).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу( ст. 215 ЦК України).

Частинами 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно до положень ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 651 ЦК України "договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим договором шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору".

Зобов'язання повинні виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог закону, одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається( ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України).

За ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування( ст. 58 ЦПК України).

Статтями 27, 46 ЦПК України передбачено, що обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставин при невизнанні них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, що випливає зі змісту ст. 27 ЦПК України.

Згідно ст. 257 ЦК України строк загальної позовної давності становить 3 роки.

Розглядаючи спір , суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача враховуючи те, що позов не доведений та є безпідставним, оскільки право власності на спірне домоволодіння ОСОБА_3 набула ще до реєстрації шлюбу між нею та позивачем.

При цьому суд також правильно враховував, що спірний договір іпотеки був укладений 26 червня 2007 року, шлюб між позивачем та ОСОБА_3 був розірваний 06 червня 2007 року, а з вимогами про визнання права спільної сумісної власності на вказаний будинок та земельну ділянку ОСОБА_2 звернувся лише 19 серпня 2014 року, більше ніж через сім років після укладення договору іпотеки та розірвання шлюбу між ним та іпотекодавцем.

Рішення суду відповідає вимогам норм матеріального, процесуального права, встановленим обставинам і матеріалам справи.

Доводи скарги стосовно проживання однією сімєю в цивільному шлюбі та встановлення такого факту необґрунтовані.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с.7-8), спірний будинок відповідач придбала ще до реєстрації шлюбу з позивачем -16 червня 1989 року.

Цим часом вважаються і виниклі між сторонами правовідносини відносно права власності на спірне майно. Діюче законодавство на вказаний час не передбачало предявлення позову з вимогою про встановлення факту проживання однією родиною без реєстрації шлюбу та визнання права власності з цих підстав.

Посилаючись на ст.74 Сімейного Кодексу України позивач в позові просив визнати право спільної сумісної власності між ним та відповідачем на будинок, розташований за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Лабораторна, №65.

Однак Сімейний кодекс України діє з 1 січня 2004 року, а спірні правовідносини між сторонами виникли 16 червня 1989 року, дія кодексу на який посилається позивач, не розповсюджується на правовідносини сторін 16 червня 1989 року. На цей час діяв Кодекс про шлюб та сімю Української РСР.

Крім того, апелянт посилається на те, що вказаний будинок є сумісною власністю сторін оскільки трудовими та грошовими затратами відповідача його цінність була істотно збільшена.

В п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від12 червня 1998 року з послідуючими змінами « Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України» розяснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Згідно вимог ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Позивач відповідно до вимог ст.ст. 57-59 ЦПК України не надав суду першої та апеляційної інстанції належних та допустимих доказів стосовно того, що за час шлюбу сторін цінність будинку істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат відповідача ( ст.ст.22, 25, КпШС чинних на с час виникнення правовідносин), тому є безпідставним посилання у скарзі і на те, що відповідач не мала права розпоряджатися майном, що є у спільній власності.

Доводи апеляційної скарги з посиланням на докази фотознімки та показання свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які у судовому засіданні пояснили суду, що позивач та ОСОБА_3 мешкали разом ще до реєстрації шлюбу не дають підстав для задоволення позовних вимог.

Стосовно права власності відповідача на приватизовану земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 18 червня 1998 року, то відповідно до положень статей 6, 22 ЗК України 1990 р., чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15 Про приватизацію земельних ділянок земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином у власність в безоплатному порядку частку із земельного фонду.

ЗакономУкраїни від 11 січня 2011 року № 2913 У1 « Про внесення змін до ст.61СК України щодо власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, ст. 61 СК України доповнено частиною пятою. Відповідно вказаної норми земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності (зокрема в результаті приватизації), стає обєктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України, ст 5 ЦК України правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони помякшують або скасовують відповідальність особи. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, земельна ділянка, одержана громадянином у власність на підставі норм Земельного кодексу України, шляхом приватизації, є його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя.

Таку правову позицію, яка за ст.360-7 ЦПК України є обовязковою для всіх судів, висловив Верховний Суд України в постанові від 06 лютого 2013 року- справа № 6-175цс12.

Інші доводи скарги протирічать вимогам законодавства, яке регулює спірні правовідносини, встановленим обставинам і матеріалам справи, не є суттєвими для правильного вирішення спору, зводяться до переоцінки доказів по справі і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 квітня 2015 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", ОСОБА_3, Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк", треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, ОСОБА_4, Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права власності - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею чинності.

Головуючий: Тамакулова В.О.

С у д д і: ОСОБА_9

ОСОБА_10