Постанова № 49520877, 26.08.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" серпня 2015 р. Справа № 926/690/15

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії

головуючого-судді Бойко С.М.

суддів Бонк Т. Б.

Якімець Г. Г.

при секретарі судового засідання Фіна Н.

за участю представників:

від прокуратури Мельничук Ю. І.

від відповідача 1 не з'явився

від відповідача 2 не з'явився

розглянув апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця Гавриліци Василя Манолійовича

на рішення господарського суду Чернівецької області від 16.06.2015 року

у справі № 926/690/15 суддя Скрипничук І. В.

за позовом заступника прокурора Шевченківського району м. Чернівці в інтересах держави

до відповідача 1. Чернівецької міської ради;

до відповідача 2 фізичної особи - підприємця Гавриліци Василя Манолійовича

про визнання незаконними рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельної ділянки площею 0,0059 га

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Чернівецької області від 12.02.2015 року, в справі №926/1836/14 позовні вимоги прокурора Шевченківського району м. Чернівці задоволено. Визнано незаконним п. 3.2 рішення 10 сесії VI скликання № 228 "Про надання приватним підприємцям дозволу на складання проектів відведення, зміну цільового призначення земельних ділянок та містобудівних умов і обмежень забудови земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування, внесення змін в окремі рішення" від 28.07.2011, згідно якого підприємцю Гавриліци Василю Манолійовичу (ідентифікаційний номер 2650412515, вул. Авангардна, 47/57, м. Чернівці) надано дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,0048 га для укладання договору встановлення земельного сервітуту терміном на 5 років для розміщення малої архітектурної форми (літнього майданчика) на вул. Садовій, 26. Визнано незаконним пункт 4 рішення 24 сесії Чернівецької міської ради VI скликання №519 "Про встановлення земельних сервітутів на земельні ділянки" від 31.05.2012, згідно якого підприємцю Гавриліці В.М. (ідентифікаційний номер 2650412515, вул. Авангардна, 47/57, м. Чернівці) затверджено проект відведення земельної ділянки, яка знаходиться по вул. Садовій, 26, м. Чернівці, площею 0,0059 га для укладення договору платного земельного сервітуту для розміщення малої архітектурної форми (літнього майданчика) терміном на 5 років. Визнано недійсним договір встановлення земельного сервітуту № 64 від 27.06.2012, який укладений між Чернівецькою міською радою та підприємцем Гавриліцею В.М. (ідентифікаційний номер 2650412515, вул. Авангардна, 47/57, м. Чернівці). Зобов'язано фізичну особу-підприємця Гавриліцу В.М., м. Чернівці, вул. Авангардна, 47/57, інд. номер 2650412515, повернути Чернівецькій міській раді, м. Чернівці, пл. Центральна, 1, код 04062216, земельну ділянку розміром 0,0059 га, вартістю 140832,41 грн., кадастровий номер 7310136300:02:003:0077, що знаходиться за адресою: вул. Садова, 26, м. Чернівці, шляхом звільнення від малої архітектурної форми (літнього майданчика) та повернення земельної ділянки у попередній стан на протязі місячного строку з дня набрання рішенням законної сили.

Підставою для задоволення позовних вимог, суд вказав, що ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. Однак, оскаржені позивачем рішення свідчать про те, що земельна ділянка відповідачеві-2 була надана не для усунення недоліків його земельної ділянки, а з метою розміщення МАФ для здійснення комерційної діяльності на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Чернівці.

Крім того, відповідач-2 не є землекористувачем або/та власником сусідніх земельних ділянок, у зв'язку з чим дана обставина також свідчить про незаконність встановлення земельного сервітуту. Окрім того, судом було встановлено, що частина земельної ділянки наданої відповідачу-2 знаходиться в межах червоних ліній. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення відповідачем-1 ст. 134 ЗК України.

В апеляційній скарзі відповідач-2 просить рішенням господарського суду Чернівецької області від 12.02.2015 року, в справі №926/1836/14 скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Шевченківського району м. Чернівці відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції винесене з неповним з'ясуванням обставин, що мали значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи та недоведеністю обставин, що мали значення для справи.

Зокрема, скаржник у поданій апеляційній скарзі посилається на те, що згідно із ч. 1 статті 401 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Згідно з частиною 2 статті 401 ЦК України та частиною 1 статті 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Відповідно до частини 1 статті 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Тобто, як зазначає апелянт, законодавець не обмежує коло видів права земельного сервітуту (цільового призначення).

Окрім того, в апеляційній скарзі апелянт зазначає про те, що на території м. Чернівців на момент виникнення спірних правовідносин та прийняття спірних рішень діяв Порядок встановлення земельного сервітуту на земельні ділянки, які перебувають у розпорядженні Чернівецької міської ради, на яких розташовані або планується розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, затверджений рішенням міської ради від 25.02.2010 №1257. Пунктом 12 порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності було визначено, що у разі відсутності в суб'єкта господарювання державного акта на право власності на земельну ділянку чи на право постійного користування земельною ділянкою або договору оренди такої земельної ділянки сільська, селищна, міська рада укладає з таким суб'єктом господарювання в десятиденний строк з дня прийняття передбаченого пунктом 10 цього Порядку рішення договір особистого строкового сервітуту в порядку, визначеному законодавством. Порядок встановлення земельного сервітуту на земельні ділянки, які перебувають у розпорядженні Чернівецької міської ради, на яких розташовані або планується розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності, який затверджений рішенням Чернівецької міської ради від 25.02.2010 року №1257 в судовому порядку незаконним не визнавався, він був обов'язковим до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями які використовують земельні ресурси територіальної громади м Чернівців. Відтак, на думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно вважав цей порядок таким, що не відповідає закону.

Також апелянт зазначив, що на момент розгляду справи Законом України від 12.02.2015 року було внесено зміни до ст. 99 Земельного кодексу України, згідно яких, передбачено такий новий вид сервітуту, як - право на розміщення тимчасових споруд.

У відзиві на апеляційну скаргу, прокурор заперечив проти доводів апелянта, просив рішення господарського суду залишити без змін. При цьому позивач вказав, що посилання апелянта на внесені зміни в ст. 99 ЗК України є безпідставними, оскільки застосовується законодавство, яке діяло на момент вчинення правочину. Вказані зміни статті 99 ЗК України набрали чинності після прийняття спірних рішень, зворотної сили не мають, тож до спірних відносин застосовуватись не можуть.

Представник відповідача-1, 2 в судове засідання не з'явився, причини неявки не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про час та місце судового засідання, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, а тому його неявку суд розцінює як без поважних причин і вважає розглянути спір за наявних в справі доказів про права і обов'язки сторін.

Представник позивача, в судовому засіданні, заперечив проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Розглянувши наявні в справі матеріали, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі, Львівський апеляційний господарський суд прийшов довисновку, що рішення господарського суду Чернівецької області слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи 28.07.2011 10 сесією Чернівецької міської ради VI скликання прийнято рішення № 228 "Про надання приватним підприємцям дозволу на складання проектів відведення, зміну цільового призначення земельних ділянок та містобудівних умов і обмежень забудови земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування, внесення змін в окремі рішення", пунктом 3.2 якого підприємцю Гавриліці В.М. надано дозвіл на розміщення малої архітектурної форми (літнього торгового майданчика) та на складання проекту відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0048 га для укладання договору встановлення земельного сервітуту терміном на 5 років для обслуговування літнього майданчика, який знаходиться на вул. Садовій, 26, м. Чернівці.

24 сесією Чернівецької міської ради VI скликання 31.05.2012 прийнято рішення №519 "Про встановлення земельних сервітутів на земельні ділянки", пунктом 4 якого підприємцю Гавриліці В. М. затверджено проект відведення земельної ділянки, яка знаходиться на вул. Садовій, 26, площею 0,0059 га для укладення договору платного земельного сервітуту для розміщення малої архітектурної форми (літнього торгового майданчика) терміном на 5 років.

На підставі вищенаведених рішень, між відповідачами укладено договір встановлення земельного сервітуту № 64 від 27.06.2012 року

Відповідно, до ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Статтею 401 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно статті 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Аналізуючи, викладене вище, а саме те, що правом подавати вимогу на платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) наділений лише власник або землекористувач земельної ділянки для задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відтак, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом.

Відповідно до п.2.32 та 2.34 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом.

Обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом визначено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача.

Судами встановлено, що рішеннями, які оскаржуються, земельна ділянка відповідачеві-2 була надана не для усунення недоліків його земельної ділянки, а з метою розміщення МАФ для здійснення комерційної діяльності на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Чернівці.

Крім того, відповідач-2 не є землекористувачем або/та власником сусідніх земельних ділянок, у зв'язку з чим дана обставина також свідчить про незаконність встановлення земельного сервітуту, про що правильний висновок зробив суд першої інстанції. Окрім того, відповідачем 2 не наведено, з яких причин він не може задоволити свої потреби іншим способом.

Відповідно до пункту "в" статті 12 ЗК України та пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільські, селищні, міські ради здійснюють надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до ЗК України.

Також, статтею 134 ЗК України встановлено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Також, суд першої інстанції правильно зазначив, що статтею 1 Закону України "Про автомобільні дороги" визначено, що: автомобільна дорога - це лінійний комплекс інженерних споруд, призначений для безперервного, безпечного та зручного руху транспортних засобів; вулиця - це автомобільна дорога, призначена для руху транспорту і пішоходів, прокладання наземних і підземних інженерних мереж у межах населених пунктів; проїзна частина - це частина автомобільної дороги, безпосередньо призначена для руху транспортних засобів.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про автомобільні дороги", складовими вулиць і доріг міст та інших населених пунктів є: проїзна частина вулиць і доріг, трамвайне полотно, дорожнє покриття, штучні споруди, споруди дорожнього водовідводу, технічні засоби організації дорожнього руху, зупинки міського транспорту, тротуари, пішохідні та велосипедні доріжки, зелені насадження, наземні та підземні мережі. Межі вулиці за її шириною визначаються "червоними лініями". Розташування будь-яких об'єктів, будівель, споруд або їх частин у межах "червоних ліній" вулиці не допускається.

Відповідно до Державних будівельних норм України ДБН В.2.3-5-2001, затверджених наказом Держбуду України № 89 від 11.04.2011 та введених в дію з 1 жовтня 2001 р., розміщення і будівництво наземних об'єктів житлово-цивільного, промислового призначення та інших капітальних споруд, крім об'єктів транспорту та інженерних мереж, в межах червоних ліній вулиць і доріг забороняється. Споруди торговельно-побутового призначення (крім кіосків з продажу проїзних квитків на зупинках маршрутних транспортних засобів) і рекламоносії повинні розміщуватися за межами тротуарів або узбіч, згідно з вимогами існуючих законодавчих та нормативних актів, затвердженою містобудівною документацією та місцевими правилами забудови населених пунктів.

З наданих суду матеріалів, що стали підставою для прийняття даних рішень, встановлено, що частина земельної ділянки, яка надана підприємцю Гавриліці В.М., знаходиться в межах червоних ліній, що підтверджується проектом відведення земельної ділянки та викопіюванням з генерального плану міста Чернівці.

Відтак, враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що при прийнятті спірних рішень, Чернівецька міська рада діяла з порушенням зазначених норм чинного законодавства. У відповідність з частиною другою статті 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Відтак не приймається до уваги посилання Чернівецької міської ради на "Порядок встановлення сервітуту на земельні ділянки, які перебувають в розпорядженні Чернівецької міської ради, на яких розташовані або плануються розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності", затверджений рішенням Чернівецької міської ради IV скликання №1257 від 25.02.2010 р., як на акт, який підлягає виконанню всіма підприємствами, установами, організаціями, які використовують земельні ресурси територіальної громади м. Чернівці, оскільки зазначений Порядок в частині встановлення земельних сервітутів для розміщення і обслуговування малих архітектурних форм, призначених для провадження підприємницької діяльності суперечить вимогам ст. ст.401-404 ЦК України та вимогам норм вищенаведених в ЗК Україні та порушує встановлену законодавством процедуру надання земельних ділянок в користування на конкуретних умовах.

Щодо доводів апелянта, про те, що на момент розгляду справи Законом України від 12.02.2015 року було внесено зміни до ст. 99 Земельного кодексу України, згідно яких, передбачено такий новий вид сервітуту як - право на розміщення тимчасових споруд, колегія суддів зазначає наступне.

Посилання апелянта на внесені зміни в ст. 99 ЗК України щодо розширення видів права земельного сервітуту є безпідставними, оскільки у відповідності до вимог ст.98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Оскільки відповідач не є власником чи належним землекористувачем, а тому на нього і не поширюється дія змін до ч.1,п.в,ст.99 ЗК України щодо розширення видів права земельного сервітуту, права на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) {Пункт "в" статті 99 в редакції Закону № 191-VIII від 12.02.2015}

Таким чином, п. 3.2 рішення 10 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 28.07.2011 за № 228 та п. 4 рішення 24 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 31.05.2012 за № 519 не відповідають вищевказаним вимогам законодавства, що згідно з ч. 2 ст. 144 Конституції України, ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України, ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є підставою для визнання їх незаконними в судовому порядку.

У зв'язку з тим, що на підставі наведених вище рішень укладено договір встановлення земельного сервітуту № 64 від 27.06.2012 року, він відповідно до ст.ст. 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 20, 207 Господарського кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Щодо іншої частини позову про зобов'язання Гавриліци Василя Манолійовича звільнити та повернути Чернівецькій міській раді земельну ділянку площею 0,0059 га, вартістю 140832,41 грн., кадастровий номер 7310136300:02:003:0077, що знаходиться за адресою: вул. Садова, 26, м. Чернівці то судом правомірно задоволено і ці вимоги. з огляду на таке:

У відповідності з ст. 406 ЦК України визнання договору , що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Згідно з ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення і одним із способів захисту прав є відновлення становища, яке існувало до порушення.

Статтею 152 Земельного кодексу України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (п.3 п.п. б) ст. 152 ЗК України);

У ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України зазначено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили та передбачається можливість визнання зобов'язання недійсним на майбутнє.

Враховуючи, що із договорів про встановлення особистих строкових сервітутів зобов'язання за цими договорами може бути припинено лише на майбутнє, так як неможливо повернути усе одержане за ним, тому господарський суд, визнаючи ці договори недійсними, приходить до висновку про припинення зобов'язань за ними на майбутнє (п. 2.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Тобто, враховуючи характер такого виду договорів, за якими відновити сторони в первинне положення практично неможливо, тому припинення договорів, визнаних судом недійсними, відбувається на майбутнє.

Відповідно до ст. 216 ЦК України по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою та, враховуючи, що Договір від 27.06.2012 р. підлягає припиненню на майбутнє і двостороння реституція за такими договорами не проводиться, передана земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні відповідача-2 на підставі спірного договору, підлягає поверненню громаді міста у попередньому стані.

Відповідно до ст.ст.33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд, вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте, з урахуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. В задоволенні апеляційної скарги фізичної особи - підприємця Гавриліци Василя Манолійовича - відмовити.

2. Рішення господарського суду Чернівецької області від 16.06.2015 року, в справі №926/690/15 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

4. Матеріали справи направити на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови виготовлений 31.08.2015 р.

Головуючий суддя Бойко С. М.

Суддя Бонк Т. Б.

Суддя Якімець Г. Г.