Постанова № 49341500, 26.08.2015, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

26 серпня 2015 року Справа № 902/581/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Гудак А.В.

судді Василишин А.Р. ,

судді Олексюк Г.Є.

при секретарі судового засідання Лукащик Г.В.

за участю представників сторін:

позивача - Максименко Ю.Ф., керівник, на підставі витягу з наказу №1-К від 17.03.2000 р.

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Малого приватного підприємства "Альфа-М"

на рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.15 р.

у справі № 902/581/15 (суддя Говор Н.Д. )

за позовом Малого приватного підприємства "Фірма "Альфа-М"

до відповідача Військової частини А 2656

про стягнення боргу 32496,54 грн.

Розпорядженням в.о. голови Рівненського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 р. у зв'язку із перебуванням у відпустці судді Маціщук А.В. та відповідно до затверджених складів колегій, внесено зміни до складу колегії суддів, окрім заміни головуючого судді. У справі № 902/581/15 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Гудак А.В., суддя Василишин А.Р., суддя Олексюк Г.Є.

В С Т А Н О В И В :

Рішенням господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 р. у справі № 902/581/15 (суддя Говор Н.Д.) позов задоволено частково в сумі 30 755,40 грн. Стягнуто з Військової частини А 2656 на користь Малого приватного підприємства Фірма "Альфа-М" 29 321,67 грн. інфляційних втрат, 1433,73 грн. 3% річних, 917,21 грн. судового збору, 622,19 грн. судових витрат, пов'язаних із витратами на участь представника у судових засіданнях. В задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 7 396,94 грн., інфляційних втрат в сумі 25 291,76 грн. відмовлено.

Рішення господарського суду мотивоване тим, що відповідно до ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України, ч. 2 ст. 551 ЦК України, ч. 6 ст. 232 ГК України, п. 2.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" позовні вимоги щодо пені задоволенню не підлягають.

Також, на підставі ст. 625 ЦК України, ст. 524, 533-535, 625 ЦК України суд першої інстанції прйшов до висновку, що позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних підлягають задоволенню частково в сумі 29 321,67 грн. інфляційних втрат за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р. та в межах заявлених позовних вимог в сумі 1433,73 грн. 3% річних за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р.; судові витрати підлягають до стягнення з відповідача у розмірі 622,19 грн. та судовий збір в сумі 917,21 грн.

Скаржник - Військова частина А 2656 в апеляційній скарзі, з якою 17.06.2015 р. звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду, просить відстрочити сплату судового збору та скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 р.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 06.07.2015 р. у справі № 902/581/15 апеляційну скаргу відповідача - Військової частини А 2656 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 28.05.2014 року. Разом з тим, даною ухвалою було відстрочено позивачу сплату судового збору за подання апеляційної скарги до 25.08.2015 року та зобов'язано останнього надати докази сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.

Окрім того, позивач - Мале приватне підприємство Фірма "Альфа-М" звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати рішення господарського суду Вінницької області в частині часткового задоволення судом вимоги про стягнення суми збільшення боргу за рахунок інфляції (інфляційних втрат) за період з 01.04.2014 р. до 30.04.2015 р. та в частині відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення пені за період з 01.04.2014 р. до 30.04.2015 р. та прийняти в цих частинах нове рішення щодо задоволення позовних вимог; провести перерозподіл судових витрат; провести судове засідання в режимі відоконференції в приміщенні Оболонського районного суду м. Києва.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції при розрахунку суми збільшення боргу за рахунок індексу інфляції (інфляційних втрат) за певний період застосував методологію, за якою нараховуються три проценти річних та пеня за цей же період, яка за своєю суттю принципово відрізняється від методології нарахування інфляційних втрат.

Скаржник зазначає, що три проценти річних за певний період нараховується на суму первісного зобов'язання незалежно від періоду нарахування з урахуванням того, що процент нарахування за весь період є незмінним. Пеня за цей же період нараховується теж на суму первісного зобов'язання незалежно від періоду нарахування, але з урахуванням того, що за цей період облікова ставка НБУ може змінюватись, якщо процент нарахування пені згідно договору чи закону прив"язаний до неї.

На думку скаржника, методологія нарахування інфляційних втрат за певний період принципово відрізняється від методології розрахунку трьох процентів річних та пені і випливає з самої економічної сутті поняття "індекс інфляції". Скаржник вважає, що різниця між сумою боргу з урахуванням індексу інфляції в кінці періоду та сумою боргу з урахуванням індексу інфляції на початку цього ж періоду і є сумою збільшення боргу (сумою інфляційних втрат - сумою інфляційних нарахувань) за рахунок індексу інфляції за період, за який саме вона розраховується.

На думку скаржника, висновок суду першої інстанції суперечить положенням ст. ст. 509. ч. ч. 2, 3 та 5 ст. 51 1 та ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, вже є грошовим зобов'язанням.

Окрім того, на думку скаржника суд першої інстанції не врахував, що закінчення строку нарахування пені умовами п. 4.1 Мирової угоди № 36 у відповідності з приписами ч. 1 ст. 212 ЦК України обумовлено днем погашення заборгованості.

Скаржник зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що право на нарахування пені виникло у позивача 01.04.2011 р. і припинилось 01.10.2011 р. без урахування фактів, встановлених в рішенні господарського суду Вінницької області від 28.05.2014 р. у справі № 902/391/14, є помилковим і тому відмова суду першої інстанції в задоволенні вимоги про стягнення пені за період з 01.04.2014 р. та до 30.04.2015 р. в сумі 7 396,94 грн. є неправомірною.

Окрім того, скаржник вважає, що господарський суд Вінницької області помилково не врахував витрати позивача на найм житла за 03.06.2015 р. (копія квитанції № 0009 від 03.06.2015 р. на суму 167.00 грн.)

У разі виникнення у суду сумнівів щодо економічної обґрунтованості та правильності розрахунків суми збільшення боргу за рахунок індексу інфляції (інфляційних втрат), виконаних позивачем в заяві № 23/5 від 19.05.2015 р., скаржник просить суд призначити судово-економічну експертизу щодо їх економічної обґрунтованості та методологічної правильності розрахунку.

Ухвалою суду від 06.07.2015 р. апеляційну скаргу позивача - Малого приватного підприємства Фірма "Альфа-М" №27/6 від 13.06.2015 р. на рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 р. про стягнення боргу 32 496,54 грн. у справі № 902/581/15 прийнято до провадження та об'єднано в одне провадження для спільного розгляду у справі № 902/581/15 з апеляційною скаргою відповідача Військової частини А 2656 № 1621 від 12.06.2015 р.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 р. у зв'язку з невиконанням скаржником вимог, зазначених в ухвалі суду від 06.07.2015 р. у даній справі щодо надання відповідачем доказів на підтвердження факту сплати суми судового збору за подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного господарського суду, апеляційну скаргу Військової частини А 2656 на рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 року у справі № 902/581/15 залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України.

Представник відповідача в судове засідання 26.08.2015 року не з'явився, про час, день та місце слухання повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Представник позивача (скаржника) в судовому засіданні 26.08.2015 р., яке відбулося в режимі відеоконференції з Оболонським районним судом м. Києва, підтримав доводи апеляційної скарги в повному обсязі та надав пояснення на обґрунтування своєї позиції. Вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм чинного законодавства, а тому просить його скасувати в частині часткового задоволення судом вимоги про стягнення суми збільшення боргу за рахунок інфляції (інфляційних втрат) за період з 01.04.2014 р. до 30.04.2015 р. та в частині відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення пені за період з 01.04.2014 р. до 30.04.2015 р. та прийняти в цих частинах нове щодо задоволення позовних вимог; зігідно ст. 44,49 та п.10 ч. 2 ст. 105 ГПК України виконати перерозподіл судових витрат, а саме: судового збору за розгляд справи в суді першої інстнації в сумі 1 827 грн., витрат позивача на відрядження представника в сумі 1 406,35 грн., судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 913,50 грн., а також просить апеляційну скаргу задоволити та провести судово-економічну експертизу.

Щодо заявленого в апеляційній скарзі клопотання позивача щодо проведення судово-економічної експертизи, колегія суддів апеляційної інстанцїі, зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Водночас і згідно з частиною першою статті 41 ГПК експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Із сукупності наведених норм матеріального і процесуального права вбачається, що неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Така правова позиція визначена п. 2 Постанови Пеленуму Вищого господарського суду України від 23.03.12 №4 (із змінами та доповненнями).

Враховуючи вищевикладене, дослідивши докази наявні в матеріалах справи, заслухавши пояснення представника позивача в судовому засіданні 26.08.2015 р., судова колегія, керуючись ст. 43 ГПК України прийшла до висновку про недоцільність призначення судово-економічної експертизи, а тому відмовляє в задоволенні клопотання позивача.

Статтею 101 ГПК України про межі перегляду справ в апеляційній інстанції, ст. 102 ГПК України про строки розгляду апеляційної скарги та той факт, що неявка в засідання суду представника відповідача, належним чином та відповідно до законодавства повідомленого про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає перегляду оскарженого рішення, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача та за наявними в матеріалах справи доказами.

Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши дакази наявні в матеріалах справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 р. у даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу скаржника - без задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 17.05.2007р. сторони уклали Мирову угоду № 36 згідно якої відповідач зобов'язується погасити заборгованість позивачу, визнану у відповіді № 9/41011/4 від 07.05.2007р. на претензію № 9/4 від 30.04.2007р. в сумі 44282,14 грн. за технічне обслуговування внутрішніх станцій зв'язку в/в А 1459 в терміни та на умовах, визначених мировою угодою.

Згідно п. 2.1 Мирової угоди №36 від 17.05.2007р. відповідач самостійно без пред'явлення рахунку від позивача перераховує на поточний рахунок позивача суму боргу, вказану вище, не пізніше 30.10.2007р. з урахуванням індексу інфляції за період з 01.04.2007р. до дня перерахування, якщо на цей період індекс інфляції перевищує 100% згідно п. 2 ст. 625 ЦК України.

Відповідно до п. 4.1 Мирової угоди при порушенні строків платежів відповідач самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню в розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу згідно ст. 534, 549 та п. 3 ст. 611 ЦК України.

05.09.2007р. між в/ч А2656 та МПП Фірма "Альфа-М" був укладений Додаток №1 до Мирової угоди №36 про заміну згідно Директиви МО України від 29.12.2006р. боржника в/ч А1459 на в/ч А2656 (правонаступника).

04.10.2010р. між сторонами був укладений Додаток №2 про внесення змін до Мирової угоди №36 за яким був визначений новий строк погашення зобов'язань до 31.03.2011р.

У 2014р. позивач звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до відповідача про стягнення 92431,31 грн., з яких: 82 461,75 грн. - сума основного зобов'язання за Мировою угодою №36 від 17.05.2007р. з урахуванням індексу інфляції, з яких: 44282,14 грн. - сума основного первісного зобов'язання без урахування індексу інфляції, 38179,61 грн. - сума збільшення основного первісного зобов'язання за рахунок індексу інфляції, 3978,13 грн. - сума 3% річних, 3054,25 грн. - сума пені, 2937,18 грн. - сума збитків від неодержаного доходу нарахованих за період з 23.09.2011р. по 31.03.2012р.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 28.05.2014р. по справі № 902/391/14 позов задоволено частково, вирішено стягнути з Військової частини А 2656 на користь Малого приватного підприємства "Фірма "Альфа-М" 44282,14 грн. - суму основного первісного зобов'язання без урахування індексу інфляції, 38179,61 грн. - суму збільшення основного первісного зобов'язання за рахунок індексу інфляції, 3978,13 грн. - сума 3% річних, 3054,25 грн. - сума пені, 1827,00 грн. витрати зі сплати судового збору. В решті позову відмовлено.

Дане рішення набрало законної сили 30.07.2014р.

У вказаному рішенні судом встановлено обставини виникнення заборгованості за мировою угодою № 36 від 17.05.2007р., в т. ч. досліджено Договір № 261 від 06.08.2004р., укладений між МПП Фірма "Альфа-М" та військовою частиною А 1459, акти виконаних робіт № 4/10 від 11.10.2005р., № 3/9 від 29.09.2006р.

В зв'язку із тим, що рішення господарського суду Вінницької області у справі № 902/391/14 від 28.05.2014р. до теперішнього часу не виконано, позивач донарахував за період який тривав після прийняття судового рішення суму 63 444,10 грн., в т. ч. 54 613,43 грн. інфляційних втрат за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р., 1 433,73 грн. 3% річних за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р., 7 396,94 грн. пені за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р.

Абзацом 2 ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору.

Частиною 1 ст. 173 ГК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тобто метою такого майнового захисту є компенсація втрат за увесь період користування чужими грошовими коштами, оскільки саме такий період прямо передбачений нормами ст. 625 Цивільного кодексу України.

Формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови ВСУ від 6 червня 2012 р. у справі №6-49цс12, від 24 жовтня 2011 р. у справі №6-38цс11). Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України не є штрафними санкціями (постанова ВСУ від 17 жовтня 2011 р. у справі 6-42цс11).

Відповідно до п. 7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Однак при цьому слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини другої статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем до стягнення нараховано 54 613,43 грн. інфляційних втрат за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015р., 1 433,73 грн. 3% річних за період з 01.04.2014р. по 30.04.2015 р.

Колегія суддів апеляційної інстанції, здійснивши перерахунок інфляційних втрат у відповідності до листа Верховного Суду України № 62-97 р від 03.04.1997 р., прийшла до висновку (додається), що до стягення з відповідача підлягають інфляційні втрати у сумі 29 321,67 грн. за період з 01.04.2015 до 30.04.2015 р., в стягненні інфляційних втрат в розмірі 25 291,76 грн. слід відмовити, виходячи з наступного.

Законодавством не передбачено нарахування іфнляційних на суму основного боргу разом із нарахованою інфляцією, а лише на суму основного зобов'язання, тобто в даному випадку - на суму 44 282,14 грн., а тому судова колегія апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог в частині інфляційних втрат в розмірі 29 321,67 грн. та відмови у задоволенні інфляційних втрат в розмірі 25 291,76 грн.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 1 433,73 грн. за період з 01.04.2015 до 30.04.2015 р., що не заперечується в цій частині позивачем (апелянтом).

Щодо оскарження позивачем рішення суду першої інстнацїі в частині відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення пені за період з 01.04.2014 р. до 30.04.2015 р. в сумі 7 396,94 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 2 ст.193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За приписами ч.ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України, ч. 1 ст. 230 ГК України та п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року N 14 (далі - Постанова) неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Пунктом 4.1 Мирової угоди передбачено нарахування пені за порушення строків оплати у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу згідно ст. 534, 549 та п. 3 ст. 611 ЦК України.

Відповідно до п. 2.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Як вірно зазначив суд першої інстанції право на нарахування пені виникло у позивача 01.04.2011р. і припинилось 01.10.2011р., однак, позивачем нарахована до стягнення пеня у сумі 7 396,94 грн. за період з 01.04.2014 до 30.04.2015 р., а тому колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені.

Окрім того, в позовні заяві позивач просить стягнути з відповідача судові витрати у сумі 3066,35 грн., які складаються з судового збору в сумі 1827 грн., добових в сумі 120 грн., витрат на проїзд в сумі 407,35 грн., витрат на найм житла в сумі 100 грн., витрат на середню заробітну плату в сумі 612 грн.

Суд першої інстанції поклав судові витрати на відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам відповідно до ст. 49 ГПК України у розмірі 622,19 грн., пов'язаних із витратами на участь представника у судових засіданнях, та 917,21 грн судового збору.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (далі - Постанова) відповідно до розділу VI Господарського процесуального кодексу України до судових витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокрема: суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 названого Кодексу); витрати сторін та інших учасників судового процесу, пов'язані з явкою їх або їхніх представників у засідання господарського суду, за умови, що таку явку судом було визнано обов'язковою.

Згідно п. 6.5 Постанови розподіл сум інших, крім судового збору, судових витрат здійснюється за загальними правилами частини п'ятої статті 49 ГПК, тобто при задоволенні позову вони покладаються на відповідача, при відмові в позові - на позивача, а при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За тими ж правилами здійснюється й розподіл сум цих витрат у розгляді господарським судом апеляційних і касаційних скарг.

Судові витрати позивача підтверджується наявнимми в матеріалах справи доказами:

-проїзними документами № 219364, 219365, 023163, 023164;

-фіскальними чеками № 0008 від 20.05.2015р.;

- витягами з наказів № 1/5-в від 18.05.2015р., № 7/6-в від 01.06.2015р.;

- довідками № 24/5 від 18.05.2015р., № 5/6 від 02.06.2015р.;

- копією квитанції № 0009 від 03.06.2015 р.

Окрім того, колегія суддів відзначає, що сума 167,00 грн. згідно квитанції № 0009 від 03.06.2015 р., врахована судом першої інстанції, а тому твердження апелянта (позивача), щодо її не включення в суму відшкодування судових витрат є безпідставним та спростовується вищенаведеним.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції у відповідності до ст. 49 ГПК України погоджується із висновками суду першої інстанції щодо задоволення стягнення з відповідача судових витрат пропорційно задоволеним позовним вимогам у сумі 622,19 грн., пов'язаних із витратами на участь представника у судових засіданнях, та судового збору в сумі 917,21 грн.

З огляду на зазначені правові положення та встановлені обставини справи апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

З огляду на викладене, доводи скаржника, зазначені в апеляційній скарзі, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.104 Господарського процесуального кодексу України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, тому суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду прийняте у відповідності до норм матеріального та процесуального права і його необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення господарського суду Вінницької області від 03.06.2015 р. справі № 902/581/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача - Малого приватного підприємства "Альфа-М" - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

3. Справу № 902/581/15 повернути до господарського суду Вінницької області.

Головуючий суддя Гудак А.В.

Суддя Василишин А.Р.

Суддя Олексюк Г.Є.