Рішення № 4821917, 28.05.2008, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Справа 22 - 3425 2008 року Головуючий у 1 інстанції Суханова А.В.

Категорія 52 Доповідач Лісовий О.О.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМУКРАЇНИ

28 травня 2008 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

Головуючого ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.

Суддів: ЛІСОВОГО О.О., АЛЕКСЄЄВА А.В.

При секретарі МАРТІРОСОВІЙ А.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької області від 18 березня 2008 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю „Щит М", третя особа ОСОБА_2про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасування наказів, встановлення факту роботи, стягнення заробітної плати, відшкодування моральної шкоди -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької області від 18 березня 2008 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю „Щит М", третя особа ОСОБА_2про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відмовлено.

Позивач, звернувшись до суду із вказаним вище позовом, зазначив, що з 1 серпня 2006 року знаходився у трудових відносинах з відповідачем, працював у якості охоронця.

15 листопада 2006 року його було звільнено на підставі п.4 ст.40 КЗпП України за прогули, які мали місце 9, 10, 13 та 14 листопада 2006 року.

Своє звільнення вважає незаконним, оскільки 9 листопада 2006 року він знаходився на робочому місці повний робочий день, з 10 по 12 листопада 2006 року згідно графіка він був вихідний, а прийшовши на роботу 13 листопада 2006 року йому стало відомо, що на його місці працює інша людина, тому він написав заяву про звільнення за власним бажанням, яке було отримано відповідачем 16 листопада 2006 року.

21 листопада 2006 року він прибув до відповідача, здав обмундирування, однак повного розрахунку не отримав, лише 21 грудня 2006 року поштою він отримав трудову книжку, з якої йому стало відомо, що його звільнено за прогули на підставі п.4 ст.40 КЗпП України.

У липні 2007 року відповідач змінив формулювання звільнення, вказавши, що його звільнено за ст.3 8 КЗпП України.

Вважає, що відповідач розірвав з ним трудовий договір безпідставно, тому просив у своєму позові: скасувати накази 9-к від 31.08.2006 року про прийняття його на роботу в якості охоронця з 1 вересня 2006 року, 12-к від 14.11.2006 року про звільнення за прогули та 12-к від 19.11.2006 року, встановити факт його роботи в якості охоронця з 5.08.2006 року по 15.11.2006 року, поновити його на роботі, стягнути з відповідача

заробітну плату за серпень 2006 року, згідно виконаної ним роботи, стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу з 15 листопада 2006 року по час винесення судом рішення, стягнути з відповідача витрати на юридичні послуги у розмірі 1500 грн. та моральні збитки у розмірі 4 000 грн.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд прийшов до висновку, що звільнення позивача за прогули на підставі п.4 ст.40 КЗпП України законне і обгрунтоване, позивач не звертався до адміністрації підприємства про видачу йому трудової книжки, згідно поштових повідомлень позивачу пропонувалося прибути на підприємство для отримання документів та кінцевого розрахунку, в подальшому 18 грудня 2006 року трудова книжка позивача була відправлена йому поштою, кінцевий розрахунок з позивачем проведений 21.11.2006 року відповідно до поштового переказу, яким позивачу відправлена заробітна плата за жовтень та листопад 2006 року.

Вимоги позивача про скасування наказу 9-к від 31.08.2006 року не підлягають задоволенню, оскільки останній пропустив строк звернення до суду, передбачений ст. 233 КЗпП України.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача наіюго користь середній заробіток за серпень 2006 року у розмірі 660 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 листопада 2006 року по день винесення судом рішення, витрати на юридичні послуги у розмірі 1 500 грн., та моральну шкоду у розмірі 4 000 грн.

Заслухавши доповідача, позивача, який просив задовольнити його апеляційну скаргу, представника відповідача, він же третя особа, який просив рішення суду залишити без зміни, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду в частині позову про скасування наказів, встановлення факту роботи, стягнення заробітної плати зміні з ухваленням нового рішення, в решті частині залишенню без змін з наступних підстав:

У відповідності з вимогами п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову про скасування наказів, суд першої інстанції виходив з того, що позивач скоїв прогули, тому наказ відповідача про його звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України є правильним . З таким висновком погодитись неможливо.

Як вбачається з матеріалів справи та копії трудової книжки позивача, останній працював у відповідача охоронцем з 1 вересня по 15 листопада 2006 року, та відповідно до наказу 12-к від 15.11.2006 року був звільнений за прогули на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України.

В подальшому відповідач своїм наказом від 10 липня 2007 року змінив формулювання причин звільнення позивача, вказавши, що його звільнено за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України з 15.11.2006 року.

Таким чином наказ про звільнення позивача за прогули від 15.11.2006 року скасований самим відповідачем. Статтею 40 КЗпП України встановлені випадкл, коли трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом. Відповідач розірвав з позивачем трудовий договір за власною ініціативою,

але потім змінив підставу розірвання на статтю 38 КЗпП, тому трудовий договір розірваний з ініціативи працівника.

Позивач не ставив питання про незаконність звільнення за статтею 38 КЗпП України, скасувавши наказ про звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП, тим самим відповідач змінив підстави розірвання трудового договору, наказ про звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП за таких обставин будь-якого правового значення не має.

В зв"язку з викладеним висновки суду першої інстанції про обґрунтованість розірвання трудового договору за п. 4 ст. 40 КЗпП України є помилковими, оскільки трудовий договір розірвано за ініціативою працівника.

Відмовляючи в задоволенні позову про скасування наказу про прийняття на роботу, стягнення заробітної плати за серпень 2006 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивача офіційно було прийнято на роботу з 1.09.2006 року, хоча фактично він був допущений до роботи в серпні 2006 року. Суд дійшов до висновку, що підстав для скасування наказу не має, і відсутні підстави для стягнення заробітної плати за серпень 2006 року, оскільки позивач пропустив строк для звернення до суду за захистом свого права. З таким висновком погодитись не можливо.

Частиною 2 статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком. Тому висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про стягнення заробітної плати за причин пропуску строку не грунтуються на нормах матеріального права.

Проте в задоволенні позову позивача про скасування наказу про прийняття на роботу, стягнення заробітної плати за серпень 2006 року, встановлення факту роботи слід відмовити з наступних підстав.

Звернувшись до суду з позовом про скасування наказу про прийняття на роботу від 31.08.2006 року, позивач посилався на те, що фактично приступив до роботи у відповідача не з 1.09.2006 року, як це зазначено в наказі про прийняття на роботу і в трудовій книжці, а почав працювати з 1 серпня 2006 року. Проте позивач не ставив питання про зміну дати прийняття на роботу, а просив визнати весь наказ про прийняття на роботу незаконним. Оскільки сторонами був укладений трудовий договір, що не заперечується, підстав для визнання незаконним наказу про прийняття на роботу не має.

Оскільки з трудової книжки позивача, наказу про прийняття на роботу вбачається, що з позивачем укладений трудовий договір з 1.09.2006 року й така дата не змінена, підстав для стягнення заробітної плати за серпень 2006 року не має.

В решті частині рішення суду підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

Позивачем рішення суду в частині відмови в задоволенні позову про поновлення на роботі не оскаржене, трудовий договір розірвано за ініціативи позивача за власним бажанням, з чим позивач згодний.

Суд правильно відмовив в задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки в судовому засіданні встановлено, що

трудові відносини розірвані з 15.11.2006 року за ст. 38 КЗпП , тому підстав для висновку про вимушений прогул не має.

Оскільки в судовому засіданні не встановлено порушень прав позивача, відсутні підстави для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди.

Рішення суду в зазначеній частині відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на нормах матеріального права, тому підлягає залишенню без змін.

Доводи апеляційної скарги позивача в зазначеній частині були предметом дослідження суду першої інстанції, висновки суду вони не спростовують.

Керуючись ст.ст.307, 309, 314, 316 ЦПК України апеляційний суд -

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької області від 18 березня 2008 року в частині відмови в задоволенні позову про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди залишити без зміни.

В решті частині рішення змінити.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю „Щит М", третя особа ОСОБА_2про скасування наказів, встановлення факту роботи, стягнення заробітної плати відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено протягом двох місяців безпосередньо до Верховного Суду України.