Ухвала суду № 48186489, 06.08.2015, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/848/2015(м)

265/2726/15-ц

Категорія 55 Головуючий у 1 інстанції Міхєєва І.М.

Суддя-доповідач Кочегарова Л.М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2015 року м. Маріуполь

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Кочегарової Л.М.,

суддів: Зайцевої С.А., Попової С.А.,

при секретарі Брежнєві Д.О.,

розглянувши у судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, визнання частково недійсним наказу про прийняття на роботу, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі АТ «Ощадбанк»), посилаючись на те, що вона незаконно була звільнена з роботи з посади контролера-касира операційного відділу ТВБВ № 10004\0459 АТ «Ощадбанк» в м. Маріуполі. Просила визнати незаконним наказ АТ «Ощадбанк» № 122-к від 24 квітня 2015 року про її звільнення та поновити її на роботі, визнати частково незаконним наказ № 72/15 к від 12 березня 2015 року про прийняття її на роботу, в частині визначення строку та визнати його таким, що укладений на невизначений строк, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 6616,72 грн., компенсацію за невикористану відпустку в сумі 184,15 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 6 616,72 грн., відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 000 грн. та судові витрати.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 10 липня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. Стягнуто з АТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_2 недоплачену грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 16,08 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 100 грн., з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті. Стягнуто з АТ «Ощадбанк» в дохід держави судовий збір у розмірі 243,60 грн. В решті позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Вважає, що суд зробив невірні висновки у справі та неправильно застосував положення закону щодо визначення компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3, розглянувши письмові заперечення проти апеляційної скарги представника АТ «Ощадбанк», дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що прийняття позивачки на роботу за строковим трудовим договором, звільнення з роботи у зв'язку із закінченням строку дії цього договору проведені у відповідності з вимогами трудового законодавства, а тому, підстав для поновлення позивачки на роботі та відшкодування моральної шкоди немає. Проте оскільки підприємство не в повному розмірі провело виплату ОСОБА_2 компенсації за невикористану відпусту і заборгованість визначена судом в розмірі 16,08 грн., позивачка має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в частковому співвідношенні до розміру вказаної заборгованості.

З висновками суду не можна не погодитися.

Судом встановлено, що 12 березня 2015 року ОСОБА_2 було прийнято на посаду контролера касира операційного відділу філії Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк» на період відпустки основного працівника ОСОБА_4 до дня її фактичного виходу на роботу, з 12 березня 2015 року з укладанням договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, з трьохмісячним випробувальним терміном, з посадовим окладом 2 635,00 грн. на місяць.

23 квітня 2015 року ОСОБА_4 звернулася до керівництва філії Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк» з заявою, в який просила дозволу приступити до виконання своїх посадових обов'язків 27 квітня 2015 року, у зв'язку з перериванням відпустки по догляду за дитиною.

Наказом № 78-к від 24 квітня 2015 року контролеру-касиру операційного відділу ТВБВ ОСОБА_4 було дозволено приступити до роботи, у зв'язку з перериванням відпустки по догляду за дитиною.

Наказом філії Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк» № 122-к від 24 квітня 2015 року ОСОБА_2 звільнено з роботи за п.2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору. Одночасно прийнято рішення про проведення повного розрахунку та виплату позивачці грошової компенсації за невикористану відпустку у кількості 3 календарних днів, за період роботи з 12 березня 2015 року по 24 квітня 2015 року в сумі 267, 21 грн. Цього ж дня вказана сума була перерахована на картковий рахунок позивачки.

Як вбачається з довідки комунального закладу «Пологовий Будинок» № 2 м. Маріуполя ОСОБА_2 перебуває на обліку по вагітності в жіночій консультації пологового будинку № 2 з 14 квітня 2015 року, а з 24 квітня 2015 року вона знаходилася на лікуванні в відділенні патології вагітних пологового будинку № 2.

27 квітня 2015 року позивачка заявою повідомила керівництво філії Донецького обласного управління АТ «Ощадбанк» про те, що знаходиться на лікуванні в відділенні вагітних в пологовому будинку № 2 з 24 квітня 2015 року.

Відповідно до табелю обліку робочого часу за квітнень 2015 року ОСОБА_4, посаду якої тимчасово займала ОСОБА_2, фактично приступила до роботи 27 квітня 2015 року.

Колегія вважає, що суд першої інстанції, відповідно до вимог ст.212 ЦПК України, оцінив представлені сторонами матеріали за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та дійшов обгрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 При вирішенні спору судом обгрунтовано застосовані

положення ст.ст.23, 36, 73, 184 КЗпП України та п.7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 відносно укладення та припинення строкового трудового договору, можливості звільнення з роботи жінки, що є вагітною, нарахування компенсації за невикористану відпустку.

Відповідно до вимог ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_2 послалася на те, що вона не згодна з висновками суду про те, що між нею та відповідачем було укладено строковий трудовий договір, вважає його таким, що укладений на невизначений строк.

Однак ці доводи є неспроможними.

Так, згідно ст. 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами

Як вбачається з наказу про прийняття позивачки на роботу, з ОСОБА_2 був укладений трудовий договір на період відпустки основного працівника ОСОБА_4 до дня її фактичного виходу на роботу.

При цьому, в судовому засіданні апеляційного суду позивачка не заперечувала того, що при прийняття на роботу адміністрація повідомляла її про дію трудового договору на час відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_4 і вона, ОСОБА_2, погодилася з цим.

Згідно із заявою ОСОБА_4 вона виявила бажання приступити до виконання своїх обов'язків 27 квітня 2015 року про що письмово повідомили адміністрацію 23 квітня 2015 року. Отже, настала певна подія у часі, яка свідчила про припинення строкового трудового договору з позивачкою та давала підстави установі на видання наказу про звільнення ОСОБА_2 з роботи за п.2 ст. 36 КЗпП України. Відсутність у наказі про прийняття позивачки на роботу конкретного строку дії трудового договору, відповідно до ст.241-1 КЗпП України, не змінює умов договору, оскільки ОСОБА_2 визнала, що була прийнята на роботу тимчасово на час відпустки іншого працівника.

Доводи скарги про те, що наказ про звільнення не має підпису посадової особи, уповноваженої на виконання цієї дії є непереконливими, оскільки у матеріалах справи міститься копія вказаного наказу Донецького обласного управління з підписом ОСОБА_2, яка ознайомлена з наказом 27 квітня 2015 року (а.с.10). При цьому, ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді позивачка не заявляла будь-яких клопотань щодо витребування оригіналу наказу та не заперечувала, що фактично розірвання трудового договору мало місце.

В скарзі позивачка зазначає, що відповідачем порушено вимоги ст.184 КЗпП України, а саме, звільнення вагітної жінки, що не допускається діючим законодавством. Однак ці доводи апеляційний суд вважає безпідставними, оскільки в рішенні суду з цього приводу наведений повний аналіз норм права, судом застосовані роз'яснення та практика Вищого суду і зроблено правильний висновок про те, що вагітність ОСОБА_2 не є перешкодою для переривання з нею трудового договору, оскільки звільнення проведено не за ініціативою підприємства, а за угодою сторін щодо умов строкового трудового договору, дія якого закінчилася.

В обґрунтування апеляційної скарги позивачка посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права і, зокрема, безпідставну відмову у позові про відшкодування моральної шкоди. Зазначає, що вона перебуває у постійному нервовому напруженні та хвилюванні, що негативно відображається на стані здоров'я.

Ці обставини колегія суддів до уваги не приймає, враховуючи наступне.

У відповідності зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст.118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов'язані між собою.

Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_2, яка була уточнена 2 липня 2015 року, позивачка обґрунтувала свої вимоги про стягнення 5 000 грн. у відшкодування моральної шкоди незаконним звільненням з роботи, але під час судового розгляду порушень закону, прав та законних інтересів позивачки при проведенні звільнення не встановлено і тому рішення суду про відмову у позові з цих підстав, є правильним.

При перевірці судового рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_2, колегія має діяти в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а тому, не вправі приймати нове рішення в цій частині, з урахуванням доводів, які не були досліджені у першій інстанції.

Посилання у скарзі на те, що суд необґрунтовано відмовив у позові про відшкодування моральної шкоди апеляційний суд вважає безпідставними, оскільки зі справи вбачається, що мотивуючи свої вимоги в цій частині ОСОБА_2 зазначала, що саме незаконне звільнення спричинило їй моральні страждання і тому вона просила про відшкодування моральної шкоди в розмірі 5000 грн. Інших підстав для відшкодування моральної шкоди ОСОБА_2 в позовній заяві не навела, а тому, суд першої інстанції, в межах повноважень ст.11 ЦПК України, розглянув ці вимоги і відмовив у позові, оскільки дійшов висновку, що звільнення позивачки відбулося у законний спосіб.

Розглядаючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 стосовно визначеного судом середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 100 грн., апеляційний суд вважає, що суд правильно застосував ч.2 ст.117 КЗпП України, п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року N 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» щодо застосування принципу співмірності до вимог позивачки про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з фактично задоволеними вимогами.

Між тим, апеляційний суд вважає необхідним, згідно з роз'ясненнями, викладеними в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року N 14, п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року N 13 та з урахуванням ч.1 ст.116 КЗпП України навести розрахунок середнього заробітку, який підлягав виплаті ОСОБА_2 за період з дня звернення до суду (оскільки позивачка в день звільнення 24 квітня 2015 року не працювала) до дня ухвалення рішення - 10 липня 2015 року.

Отже, за вказаний час ОСОБА_2 підлягала виплаті середня заробітна плата в сумі 7218,24 грн., яка розрахована наступним чином : 4060,32 (нарахована заробітна плата з 12 березня 2015 року до 24 квітня 2015 року) : 2 = 2030,16 (середньомісячна заробітна плата) : 27 (кількість робочих днів за вказаний період) : 2 = 13,5 (середня кількість робочих днів) = 150,38 грн.(середньоденна) х 48 (кількість робочих днів з 6 травня 2015 року до 10 липня 2015 року).

Однак, враховуючи, що не приведення в рішенні суду цього розрахунку не призвело до неправильного вирішення спору в цій частині та ухвалення незаконного рішення, апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення скарги ОСОБА_2, скасування рішення з ухвалення нового про стягнення з АТ «Ощадбанк» середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 7 669,38 грн.

Помилка у рішенні суду щодо дати народження позивачки ОСОБА_2, про що вказано у скарзі, не змінює правових висновків суду першої інстанції і відповідно до ст.309 ЦПК України не є підставою для скасування рішення, оскільки ніяких негативних наслідків для позивачки не створює.

Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, в ньому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні і підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись п.1 ч.1 ст.307, ст.308 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Л.М. Кочегарова

Судді: С.А.Зайцева

С.А. Попова