Рішення № 48010976, 03.08.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/1099/15-ц

Провадження № 22-ц/779/1709/2015

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Обідняк В. Д.

Суддя-доповідач Горейко М.Д.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Вакарук В.М., Бойчука І.В.

секретаря Петріва Д.Б.

з участю представника апелянта ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Коломийської міжрайонної прокуратури в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог Реєстраційна служба Коломийського міськрайонного управління юстиції про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зобов'язання скасувати запис про державну реєстрацію права власності, визнання права власності та виселення за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Івано-Франківської області на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року, -

в с т а н о в и л а :

02.03.2015 року Коломийська міжрайонна прокуратура в інтересах ОСОБА_3 звернулася в суд до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог Реєстраційна служба Коломийського міськрайонного управління юстиції, в обґрунтування якого зіслалася на те, що 13.06.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_4 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір посвідчений державним нотаріусом Коломийської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №Д-964. На підставі цього договору ОСОБА_4 разом із ОСОБА_5 вселилася в квартиру як її власник. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.02.2014 року, договір дарування квартири від 13.06.1996 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнано недійсним. Після прийняття рішення апеляційним судом ОСОБА_3 неодноразово зверталася до ОСОБА_4 з вимогою звільнити займану нею квартиру АДРЕСА_1, однак відповідач відмовляється звільнити квартиру і на даний час продовжує в ній проживати. Більше того, достовірно знаючи про те, що договір дарування квартири від 13.06.1996 року визнано недійсним згідно рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року, ОСОБА_4 20.01.2014 року здійснила реєстрацію права власності на вищевказану квартиру на себе, що перешкоджає ОСОБА_3 зареєструвати право власності на квартиру за собою. З наведених підстав позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №10090880 від 20.01.2014 року на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, зобов'язати Коломийське міжрайонне управління юстиції в особі Реєстраційної служби Коломийського міжрайонного управління юстиції скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на вищевказану квартиру, визнати право власності на цю квартиру за ОСОБА_3 та виселити ОСОБА_4 із зазначеної квартири.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року задоволено частково позов Коломийської міжрайонної прокуратури в інтересах ОСОБА_3. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №10090880 від 20.01.2014 року на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4; зобов'язано Коломийське міжрайонне управління юстиції в особі Реєстраційної служби Коломийського міжрайонного управління юстиції в Івано-Франківській області скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартируАДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 243,60 грн. судового збору на користь держави.

Не погодившись з таким рішенням в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виселення ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1, перший заступник прокурора Івано-Франківської області В.Торованин подав апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Зокрема зазначає, що відмовляючи в задоволенні даної позовної вимоги судом не враховано, що відповідно до положень ст.ст. 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Констатуючи в оскаржуваному рішенні, що ОСОБА_4 вселилася у спірну квартиру на підставі договору дарування, який судом визнано недійсним, суд не застосував наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК України, а також не врахував вимоги п. 3 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» про те, що ухвалюючи рішення, суд згідно з ч. 1 ст. 214 ЦПК України має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, що на них посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв'язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред'явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та зміст позовних вимог.

Крім того, апелянт вказує, що судом при ухваленні оскаржуваного рішення всупереч главі 8 розділу І ЦПК України невірно визначено розмір судового збору, який підлягає стягненню із ОСОБА_4 Суд не врахував, що позовна вимога про визнання права власності на майно є вимогою майнового характеру і розмір судового збору в даному випадку згідно п.п. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Оскільки вартість спірної квартири становить 243 370 грн., то 1 відсоток від вказаної суми становить 2423,70 грн. і саме ця сума становить судовий збір, який повинен був бути стягнутий судом.

З наведених підстав апелянт просить рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виселення ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити. Рішення в частині стягнення суми судового збору змінити та стягнути судовий збір, визначивши суму у відповідності до вимог глави 8 розділу І ЦПК України та ЗУ «Про судовий збір».

У засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримала з наведених в ній мотивів.

Відповідач та представник третьої особи без самостійних вимог Реєстраційної служби Коломийського міськрайонного управління юстиції в судове засідання не з'явилися, про час та день розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку.

Відповідач не повідомила суд про причину неявки.

Представник третьої особи надіслав суду заяву, в якій просив справу розглядати за відсутності представника Реєстраційної служби Коломийського міськрайонного управління юстиції.

З урахуванням положення ст. 305 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що квартира АДРЕСА_1 (в подальшому адресний номер будинку змінено на АДРЕСА_1 (а.с. 63)) належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 02.08.1993 року (а.с. 18).

13.06.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір дарування вказаної квартири, який посвідчений державним нотаріусом Коломийської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № Д-964 (а.с. 19). На підставі договору відповідачка вселилась у квартиру як її власник.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.02.2014 року, договір дарування квартири від 13.06.1996 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнано недійсним (а.с. 12-15).

Також судом встановлено, що після прийняття рішення апеляційним судом ОСОБА_3 неодноразово зверталась до ОСОБА_4 з вимогою звільнити займану нею квартиру, однак остання відмовляється звільнити квартиру та на даний час продовжує проживати у ній.

Більше того, відповідач, знаючи про те, що договір дарування квартири визнано недійсним згідно рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року, 20.01.2014 року здійснила реєстрацію права власності на спірну квартиру, що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об'єкта нерухомого майна (а.с. 16), де підставою виникнення права власності зазначено договір дарування від 13.06.1996 року, який визнано недійсним рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року. Вищезазначені обставини перешкоджають ОСОБА_3 зареєструвати право власності на квартиру за собою.

В силу дії ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскільки апелянтом оскаржується рішення суду першої інстанції в частині позовної вимоги про виселення ОСОБА_4 та в частині вирішення питання судового збору, то саме в наведеній частині і переглядається рішення суду.

Відмовляючи в позові Коломийської міжрайонної прокуратури в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виселення з квартири, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами існує цивільно-правовий спір, а не житловий, тому позивач неправильно в правове обґрунтування позовної вимоги зіслався на ст. 109 Житлового кодексу України, що є підставою для відмови в позові.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом позову є матеріальний зміст позовних вимог позивача, що проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК України може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.

За наведених обставин суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що застосування судом норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, і на які позивач не посилається в правове обґрунтування позову, є зміною позовних вимог.

Згідно позовної заяви та встановленого судом, позивач обґрунтовував позов тим, що договір дарування спірної квартири, укладений 13.06.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнано недійсним рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10.12.2013 року. Однак судом не засновано реституцію.

Відтак, за приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, ОСОБА_4, яка вселилась в спірну квартиру на підставі договору дарування, який в подальшому визнаний судом недійсним, підлягає виселенню в силу ч. 1 ст. 216 ЦК України.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що висновок суду першої інстанції в наведеній частині не відповідає встановленим обставинам справи, а тому відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України рішення суду в частині позовних вимог про виселення ОСОБА_4 з спірного жилого приміщення слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат між сторонами, суд вирішив стягнути з відповідача в дохід державного бюджету 243 грн. 60 коп., при цьому не обґрунтовуючи свій висновок, однак такий не узгоджується з положеннями ст. 88 ЦПК України, відповідно до ч. 3 якої якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Згідно п. 11 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» (далі Закону) від сплати судового збору звільняються: органи прокуратури - при здійсненні своїх повноважень.

В даному випадку Коломийська міжрайонна прокуратура звернулась в суд з позовом в інтересах ОСОБА_3, 1930 року народження, заклавши при цьому три позовні вимоги, з них дві немайнові і одна майнова вимоги. Позов не оплачено судовим збором.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону ставка судового збору з позовної заяви майнового характеру встановлена у розмірі: 1відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати, що вданому випадку становить 2423,70 грн. Ставка судового збору з позовної заяви немайнового характеру відповідно до п. 2 цієї статті становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, що виходячи з двох таких позовних вимог складає 487,20 грн. (243,60 грн. х 2). Всього розмір судового збору, підлягаючий стягненню з відповідача становить 2910,90 грн. (2423,70 грн. + 487,20 грн.), а тому рішення в частині розподілу судових витрат слід змінити, стягнувши з відповідача в дохід державного бюджету зазначену суму судового збору.

На підставі вищевикладеного, відповідно до ст. 216 ч. 1 ЦК України, ст. 88 ч. 3 ЦПК України, ст. 4 ч. 2 п. 1, 2 Закону України «Про судовий збір», керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313-316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області задовольнити.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виселення ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення.

Позов Коломийської міжрайонної прокуратури в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог Реєстраційна служба Коломийського міськрайонного управління юстиції, про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_4 243,60 грн. судового збору на користь держави змінити, стягнувши з ОСОБА_4 на користь держави 2910,90 грн. судового збору.

В решті рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 26 червня 2015 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Вакарук В.М.

Бойчук І.В.