Ухвала суду № 47136913, 22.07.2015, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 303/7855/14-ц

У Х В А Л А

Іменем України

22 липня 2015 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КЕМІНЯ М.П., ОСОБА_1

при секретарі МАРИНЕЦЬ Д.М.

за участю представника апелянта ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів ОСОБА_6 комітет Мукачівської міської ради Закарпатської області як орган опіки та піклування, про виселення, за апеляційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15 травня 2015 р., -

в с т а н о в и л а :

У грудні 2014 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про виселення з квартири у звязку зі зверненням на неї стягнення. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 17.03.2015 залучено до участі в справі Мукачівський міськвиконком як орган опіки та піклування в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів. Позов мотивувався таким.

За кредитним договором № MKH0GA00000158, укладеним 28.07.2006 із ОСОБА_3, останньому був наданий кредит у вигляді кредитної лінії на загальну суму 11460,00 дол. США на строк до 27.07.2010, що на підставі договору від 28.07.2006 був забезпечений іпотекою належної ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1. Позичальник порушив свої зобовязання, внаслідок чого за позовом банку Мукачівський міськрайонний суд ухвалив 29.12.2009 рішення про звернення в рахунок погашення боргу за кредитним договором стягнення на вказаний вище предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення з квартири всіх її мешканців (ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ст. 109 ЖК України). На письмову вимогу іпотекодержателя всі мешканці зобовязані добровільно звільнити житлове приміщення у встановлений або інший погоджений строк, у випадку відмови добровільно звільнити приміщення примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Позивач надіслав відповідачам письмову вимогу про виселення, що не була добровільно виконана, тому відповідачі та всі інші мешканці підлягають виселенню з квартири на підставі рішення суду.

Посилаючись на ці обставини, позивач просив виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предметі іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_2, судові витрати просив покласти на відповідачів.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 15.05.2015 у позові відмовлено.

Позивач порушує в апеляції питання про скасування рішення суду і ухвалення нового про задоволення позову. Посилається на необґрунтованість висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів з квартири без надання іншого житла, оскільки вважає, що норми ст. 40 Закону України «Про іпотеку» як спеціальні й такі, що були прийняті пізніше, мають пріоритет перед загальними та прийнятими раніше нормами ст. 109 ЖК України, тому надання мешканцям, які виселяються з квартири, іншого жилого приміщення не передбачається і відповідачі підлягають виселенню без надання іншого житла. Крім того, суд не зясовував питання компетенції щодо надання житла відповідачам та наявності вільних жилих приміщень.

У письмових запереченнях на апеляцію відповідач ОСОБА_4, від імені та в інтересах якого діє адвокат ОСОБА_7, вказує на її необґрунтованість, просить скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача ОСОБА_2, яка апеляцію підтримала, розглянувши справу за правилами ст. 305 ч. 2 ЦПК України за відсутності інших учасників процесу, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи сторін, суд приходить до такого.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для виселення відповідачів з предмета іпотеки без надання іншого постійного жилого приміщення. Рішення суду відповідає вимогам закону, обставинам справи та ґрунтується на доказах, яким дано правильну оцінку.

Встановлено, що Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (у подальшому Публічне акціонерне товариство) за договором від 28.07.2006 № MKH0GA00000158 надало ОСОБА_3 кредит у вигляді кредитної лінії на загальну суму 11460,00 дол. США на строк до 27.07.2010 зі сплатою за користування коштами 1% на місяць (12% річних) на суму залишку заборгованості за кредитом та передбачених договором винагород і комісій (а.с. 6-8, 17-20). На забезпечення виконання зобовязань позичальником банк 28.07.2006 уклав із ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 договір іпотеки без номера, на підставі якого в іпотеку було передано квартиру № 34 загальною площею 70,10 кв. м, житловою 41,00 кв. м в будинку № 2 по бульвару Юрія Гойди в м. Мукачеві Закарпатської області, що належить ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на підставі Свідоцтва про право власності, виданого 20.04.1994 за рішенням Мукачівського міськвиконкому від 13.04.1994, і Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 26.11.2003 Мукачівською держнотконторою (а.с. 9-10).

Чинним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 29.12.2009 на задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про звернення стягнення на майно, в рахунок погашення заборгованості кредитним договором від 28.07.2006 № MKH0GA00000158 в розмірі 13212,23 дол. США звернено стягнення на належну відповідачам квартиру АДРЕСА_3 шляхом продажу предмета іпотеки банком з укладанням від імені відповідачів договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також із наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу (а.с. 11-12).

Документально підтверджено, що у вищевказаній квартирі зареєстровані та проживають окрім ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 також дружина ОСОБА_8 ОСОБА_9 і діти цього подружжя ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 23, 25, 59).

Ці факти і обставини ніким не заперечуються.

03.10.2104 ПАТ КБ «ПриватБанк» рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення надіслало позичальнику ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 повідомлення-вимогу, якою у 30-денний строк з дня її отримання зажадало від них та всіх зареєстрованих осіб добровільно звільнити предмет іпотеки «разом з усіма незареєстрованими у предметі іпотеки членами сімї та іншими мешканцями» (а.с. 13-15). Утім, доказів одержання цієї вимоги адресатами в справі немає.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що квартира, яка передавалася в іпотеку, була придбана не за рахунок коштів, одержаних у кредит за договором від 28.07.2006 № MKH0GA00000158, ця обставина не заперечувалася банком ані в місцевому суді, ані в апеляційній скарзі.

Відповідно до положень ст. 40 ч.ч. 1, 2 Закону України «Про іпотеку» (Закон № 898-IV, нормативні акти в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей; виселення проводиться у порядку, встановленому законом; після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобовязані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги; якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні положення містяться у частинах 1 і 3 статті 109 ЖК України, водночас частиною 2 цієї статті передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Ґрунтуючись на цих положеннях закону та на інших нормах зазначених законодавчих актів, ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 18.03.2015 у справі № 6-39цс15 сформулював правову позицію, відповідно до якої за змістом ст.ст. 39, 40 Закону № 898-IV, ст. 109 ЖК України особам, які виселяються з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у звязку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Суд першої інстанції правильно застосував норми наведеного вище законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, та з дотриманням вимог ст. 214 ч. 2, ст. 360-7 ЦПК України врахував висновок Верховного Суду України, для відступу від цієї правової позиції місцевий суд підстав не мав, як не має їх і апеляційний суд.

Міркування апелянта про начебто наявну суперечність між нормами ст. 40 Закону № 898-IV і ст. 109 ЖК України, про пріоритет більш пізніх спеціальних норм зазначеного Закону перед загальними та більш ранніми нормами вказаного Кодексу ЖК України необґрунтовані. Так, ст. 109 ЖК України була викладена в новій редакції саме у звязку з прийняттям Закону № 898-IV (ч. 3 п. 2 пп. «б» Розділу VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV), Розділ ІІІ Кодексу був доповнений Главою 4-1 «Користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання» (ч. 3 п. 2 пп. «а» Розділу VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV), ці зміни набрали чинності з 01.01.2004 одночасно з набранням чинності Законом № 898-IV. Тобто, встановивши Законом № 898-IV підстави для виселення особи з жилого приміщення (предмета іпотеки) у відповідних випадках, законодавець у контексті цих підстав встановив нормами ЖК України порядок виселення. Тож наведені норми закону взаємоповязані, взаємообумовлені та не суперечать одні одним.

Оскільки суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог та з урахуванням вільних, на власний розсуд дій сторін, спрямованих на виконання своїх процесуальних обовязків та на реалізацію своїх процесуальних прав, зокрема, з урахуванням заявлення учасниками процесу клопотань (ст. 10 ч.ч. 1, 2, ст. 11 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 27, 31, 168 ЦПК України), суд першої інстанції не мав підстав за відсутності відповідних вимог, клопотань, зясовувати питання щодо компетенції у наданні житла відповідачам, наявності вільних жилих приміщень тощо, як про це необґрунтовано зазначає в скарзі апелянт. Понад те, оскільки у випадку, що розглядається, не могло йтися про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення як таке і вимоги про виселення без надання іншого постійного житла, що були предявлені банком, не могли за таких умов бути задоволені, міркування, що стосуються питань надання відповідачам тимчасового житла не мають значення та стосунку до справи. Позивач письмовою заявою просив розглянути справу у відсутність його представника (а.с. 28).

Беручи до уваги встановлені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне вказати й на таке.

Формулюючи позовну вимогу як виселення відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі у звязку зі зверненням на неї стягнення, позивач не врахував, що таке формулювання хоч і відповідає текстуально змісту положень вищенаведених законодавчих актів, проте не звільняє позивача від обовязку предявлення позову із дотриманням положень ЦПК України. Так, відповідачами за позовом про виселення мешканців із житлового приміщення є фізичні особи, яких виселяють, прав та інтересів яких безпосередньо стосується спір (ст. 2 ч. 1, ст.ст. 15, 24, 25, 30 ЦК України, ст.ст. 28-30 ЦПК України). Зазначене узгоджується з положеннями Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких боржник (конкретна особа, рішення про виселення якої слід виконати), є учасником виконавчого провадження, а примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі (ст.ст. 7, 8, 12, ст. 78 ч.ч. 1-4). Інші, окрім ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, мешканці квартири, виселення яких фактично вимагав позивач, не були відповідачами в справі.

Поставивши питання про виселення ОСОБА_4 чоловіка ОСОБА_9 і батька ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2, і не предявивши позову до інших членів його сімї, позивач усупереч нормам ст. 29 ч. 4, ст. 291 ЦК України, ст. 4 ч.ч. 3, 4 СК України фактично вимагав розлучення дружини і дітей відповідно з чоловіком і батьком.

Відтак, суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для задоволення позову, рішення суду відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України, доводи апеляції його законності та обґрунтованості не спростовують, тому на підставі ст. 308 ЦПК України скаргу слід відхилити, рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. 307 ч. 1 п. 1, ст.ст. 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити, рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15 травня 2015 р. залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді