Ухвала суду № 47115706, 15.07.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2015 року м. Київ К/800/45624/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Лосєва А.М.,

Бившевої Л.І.,

Шипуліної Т.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргуВознесенської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області на постановуМиколаївського окружного адміністративного суду від 30 січня 2013 рокута ухвалуОдеського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2013 рокуу справі№2а-5777/12/1470за позовомСелянського фермерського господарства «Волощакевич» доВознесенської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській областіпровизнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

В С Т А Н О В И В:

Селянське фермерське господарство «Волощакевич» (далі по тексту - позивач, СФГ «Волощакевич») звернулось до суду з адміністративним позовом до Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області (далі по тексту - відповідач, Вознесенська ОДПІ ГУ Міндоходів у Полтавській області) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 20 січня 2012 року №0000013500.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 січня 2013 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2013 року, адміністративний позов задоволено.

Вважаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 січня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2013 року і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу не надав.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вирішила розглядати справу у порядку письмового провадження.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що СФГ «Волощакевич» у період з 2010 по 2011 рік було суб'єктом спеціального режиму оподаткування податком на додану вартість.

Відповідачем у період з 14 по 22 грудня 2011 року було проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2010 року по 30 вересня 2011 року.

За результатами перевірки 29 грудня 2011 року складено акт № 300/35-10/31853167, в якому зафіксовано порушення позивачем пунктів підпункту №2» пункту 198.1, пункту 198.6 статті 198, пункту 185.1 статті 185, пункту 187.1 статті 187, пунктів 209.2, 209.3, 209.6, 209.11 статті 209, пункту 200.1 статті 200, пункту 201.6 статті 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість на суму 786487,00 грн. за квітень 2011 року, на 890,00 грн. за період з 01 травня 2011 року по 30 вересня 2011 року, а також заниження залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду на суму 620607,00 грн.

На підставі висновків акта перевірки 20 січня 2012 року податковим органом прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000013500, яким позивачу збільшено податкові зобов'язання з податку на додану вартість за платежем штрафні (фінансові) санкції в сумі 1,00 грн.

Переглянувши рішення суду першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій підставою для визначення грошового зобов'язання з податку на додану вартість стали помилкові висновки податкового органу про відсутність підстав для включення до складу податкових зобов'язань в деклараціях, які не передбачають розрахунки з бюджетом, сум податку на додану вартість, які отримані позивачем за результатами реалізації продукції, вирощеної на земельних ділянках, право користування якими не оформлено правовстановлюючими документами.

Пунктом 209.6 статті 209 Податкового кодексу України, який набув чинності з 01 січня 2011 року у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - ПК України) закріплено, що сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є постачання вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, а також на давальницьких умовах, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менш як 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно.

Ця норма діє з урахуванням того, що:

а) для новоутвореного сільськогосподарського підприємства, зареєстрованого як суб'єкт господарювання, який провадить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, така питома вага сільськогосподарських товарів/послуг розраховується за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду;

б) з метою розрахунку такої питомої ваги до складу основної діяльності сільськогосподарського підприємства не включаються оподатковувані операції з постачання капітальних активів, що перебували у складі його основних фондів не менше ніж 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно, якщо такі операції не були постійними і не становили окремої підприємницької діяльності.

Відповідно до підпункту 14.1.233 пункту 14.1 статті 14 ПК України в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин сільськогосподарські угіддя - це рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги. Відповідно, сільськогосподарські угіддя знаходяться на земельних ділянках сільськогосподарського призначення.

Згідно з підпунктом 14.1.77 пункту 14.1 статті 14 ПК України землі сільськогосподарського призначення для цілей глави 2 розділу ХІV цього Кодексу - це землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції.

За змістом наведених норм Податкового кодексу України, для цілей справляння фіксованого сільськогосподарського податку землі, що використовуються сільськогосподарським товаровиробником для виробництва продукції рослинництва, повинні знаходитися у власності чи користуванні такого виробника.

Водночас Податковий кодекс України не деталізує вимог до правового титулу, відповідно до якого у особи виникає право користування земельною ділянкою, на якій розташовані сільськогосподарські угіддя, а також до правовстановлюючих документів, якими підтверджуються відповідні права на земельні ділянки.

Отже, за таких обставин будь-яке право користування земельною ділянкою, на якій розташовані сільськогосподарські угіддя, хоч би з яких підстав не виникало таке право, є належним для підтвердження частки сільськогосподарського товаровиробництва для цілей справляння фіксованого сільськогосподарського податку.

Таким чином, як випливає зі змісту пункту 308.4 статті 308 ПК України, для розрахунку доходів від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва як таких, що можуть враховуватися при визначенні частки сільськогосподарського товаровиробництва, можуть включатися доходи від продажу продукції рослинництва, вирощеної (виробленої) на сільськогосподарських угіддях, що знаходяться у користуванні особи на будь-яких умовах.

Варто зауважити, що земельне законодавство України вимагає державної реєстрації документа, що встановлює право користування земельною ділянкою.

Так, відповідно до частини 2 статті 20 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Таким чином, для цілей регулювання земельних відносин, виникнення права оренди земельної ділянки пов'язане із фактом державної реєстрації відповідного договору.

Водночас, податкове законодавство не вимагає державної реєстрації договору оренди земельної ділянки (паю) як обов'язкової ознаки для кваліфікації відповідної ділянки як такої, що знаходиться у користуванні сільськогосподарського товаровиробника.

Враховуючи пріоритетність застосування норм податкового законодавства перед нормами інших галузей права у регулюванні податкових правовідносин, варто визнати, що недотримання норм земельного законодавства щодо реєстрації права оренди земельних ділянок не може бути перешкодою для кваліфікації сільськогосподарських угідь як таких, що знаходяться у користуванні товаровиробника для цілей справляння фіксованого сільськогосподарського податку. Розглядувані угіддя будуть знаходитися у користуванні платника сільськогосподарського податку. При цьому, варто враховувати, що виникнення орендних відносин відповідно до вимог земельного законодавства не є обов'язковою умовою для визнання сільськогосподарських угідь такими, що знаходяться в користуванні платника фіксованого сільськогосподарського податку. Зазначене пояснюється тим, що оренда є лише одним із видів права користування землею.

За таких обставин продукція, вирощена на земельній ділянці, орендованій платником фіксованого сільськогосподарського податку, є сільськогосподарською продукцією у розумінні глави 2 розділу ХІV ПК України незалежно від того, чи зареєстровані належним чином договори оренди такої ділянки.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, які зумовили задоволення позову, а також не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 210, 214, 215, 220, 222, 223, 227, 230, 231 частиною 5 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Миколаївській області залишити без задоволення.

2. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 січня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2013 року у справі №2а-5777/12/1470 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: А.М. Лосєв

Судді: Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна