Рішення № 46963605, 15.07.2015, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 320/1964/14 Головуючий у 1 інстанції: Пономаренко Л.Е.

Провадження № 22-ц/778/2426/15 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«15»липня 2015 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Пільщик Л.В.

суддів: Сапун О.А.

ОСОБА_2

при секретарі: Евальд Д.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»

на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 лютого 2015 року по справі

за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, -

ВСТАНОВИЛА:

В березні 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення, виселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначило, що відповідно до укладеного договору № ZPMWGK00000456 від 07.06.2005 року ОСОБА_3 07.06.2005 року отримав кредит у розмірі 26000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12.00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 26.05.2025 року.

У зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором відповідач станом на 21.02.2014 року має заборгованість 23367,63 доларів США, яка складається з наступного: 21346,56 доларів США - заборгованість за кредитом, 1721,56 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, 109,20 доларів США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом, 190,31 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» і відповідач 07.06.2005 року уклали договір іпотеки, згідно умов якого відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме; квартиру загальною площею 74,10 кв.м., житловою площею 48,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Майно належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 131000 грн.

На підставі зазначеного просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № ZPMWGK00000456 від 07.06.2005 року, в розмірі 23367,63 доларів США, що за курсом 8,83 відповідно до службового розпорядження НБУ від 21.02.2014 року складає 206336,17 грн., звернути стягнення на квартиру загальною площею 74,10 кв.м., житловою площею 48,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі, розташованій за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, пр. Б. Хмельницького, буд. 36, кв.28; стягнути з відповідача судові витрати.

Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 03 грудня 2014 року позов задоволено частково.

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 січня 2015 року заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 лютого 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк».

В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення прав банку, неправильне застування норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», наявність у відповідача іншого житла, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову, вирішити питання про судові витрати.

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Апеляційне провадження відкрито 12 березня 2015 року (а.с.153).

Визначений ст. 303-1 ЦПК України двохмісячний строк розгляду апеляційної скарги закінчився.

Апеляційним судом були прийняті всі процесуальні заходи для належного повідомлення та забезпечення відповідачу здійснення його процесуальних прав.

Частиною 3 ст. 27 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Жодного разу в судові засідання відповідач не зявився, разом з тим ОСОБА_4 обізнаний з перебуванням справи на розгляді в апеляційному суду, використовував процесуальні права на подачу заяв (а.с.163, 177).

Справа призначалася до розгляду на 08 квітня 2015 року, за заявою ОСОБА_3 розгляд було відкладено на 13 травня 2015 року (а.с.163).

13 травня 2015 року за заявою ОСОБА_3 справа відкладена на 2 червня 2015 року (а.с. 177).

В наступні судові засідання 02 червня 2015 року, 01 липня 2015 року відповідач не зявлявся, повістки, які направлялися на адресу за місцем реєстрації ОСОБА_3- м.Мелітополь, вул. П. Ловецького, буд.198, та за адресою квартири, яка передана в іпотеку - АДРЕСА_2, які зазначалися ОСОБА_3 в заявах до суду, повернуті до суду за спливом терміну зберігання (а.с.189, 200, 214, 217).

Заяву ОСОБА_4 про зміну його місця проживання або місцезнаходження до суду не подавав та не повідомляв про наявність будь-яких обставин, що перешкоджають йому отримувати повістки за зазначеними ним адресами.

Згідно з ч. 5 ст. 74 ЦПК України у разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається: фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

Згідно із ч. 1 ст. 77 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

03.07.3015 року телеграми про виклик до суду на 15 липня 2015 року ОСОБА_4 направлені також на дві відомі суду адреси: м. Мелітополь, вул. П. Ловецького, буд.198, та АДРЕСА_3.

За службовим повідомленням центру телекомунікаційних послуг №1 ВАТ «Укртелеком» від 07.07.2015 року телеграма не вручена, за адресою м. Мелітополь, вул. П. Ловецького, буд.198 ОСОБА_4М не проживає, адресат вибув (а.с.230).

За службовим повідомленням центру телекомунікаційних послуг №1 ВАТ «Укртелеком» від 07.07.2015 року телеграма не вручена, за адресою АДРЕСА_2 ОСОБА_4М не проживає (а.с. 228).

З урахуванням ч. 1 ст. 77 ЦПК України повістка про виклик до суду вважається доставленою.

За таких обставин розгляд справи за відсутності ОСОБА_3 не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, оскільки судом дотримані процедури, встановлені ст. ст. 27, 74, 76, 77 ЦПК України

Виходячи з вимог частини 3 статті 27 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 303-1 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, керуючись ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку відповідача в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи за його відсутності.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення представника банку, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає цим вимогам.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Із матеріалів справи вбачається, між банком і ОСОБА_4 укладено кредитний договір № ZPMWGK00000456 від 07.06.2005 року. ОСОБА_3 07.06.2005 року отримав кредит у розмірі 26000,00 доларів США для придбання нерухомості зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12.00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 26.05.2025 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 07.06.2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, на підставі якого останній передав в іпотеку квартиру загальною площею 74,10 кв.м., житловою площею 48,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 грошових зобов'язань за кредитним договором станом на 21.02.2014 року утворилась заборгованість 21346,56 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі прострочена - 396,02 долара США, 1721,56 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, в тому числі прострочена - 1511,91 доларів США, 109,20 доларів США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом. Розмір заборгованості підтверджено розрахунком (а.с.9-12).

Згідно зі ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках та у порядку, встановлених законом.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч. ч. 1, 3 ст. 533 ЦК України).

Згідно ст.47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. Перелік фінансових послуг, що банк має право надавати своїм клієнтам (крім банків) шляхом укладення агентських договорів, встановлюється Національним банком України.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 5-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю операції з валютними цінностями» здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього Декрету.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30 березня 2012 року у разі якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК.

Із матеріалів справи вбачається, що ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснює свою діяльність, у тому числі валютні операції, на підставі банківської ліцензії Національного Банку України № 22 від 5 жовтня 2011 року, зареєстрованої Національним Банком України (а.с. 28).

Оскільки наявна ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями і банк правомірно надав кредит в іноземній валюті - доларах США, то і сума боргу за кредитним договором підлягає визначенню в доларах США.

Разом з тим, положення ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» можуть бути застосовані тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені.

Банком заявлені вимоги про стягнення пені, яка нарахована за період з жовтня 2013 року по 21.02.2014 року на підставі п. 4.1 договору і складає 4185,93 грн. (за курсом НБУ України на 15.07.2015 р.) (а.с.232).

Отже, заборгованість ОСОБА_4 перед банком станом на 21.02.2014 року складає.: за кредитом 21346,56 доларів США, в тому числі прострочена - 396,02 доларів США, по процентам за користування кредитом - 1721,56 долар США, в тому числі прострочена 1511,91 доларів США, по комісії - 109,20 доларів США, пеня 4185,93 грн. (а.с. 9-12).

У спростування наявності заборгованості та здійснених банком розрахунків ОСОБА_4 не висловлював будь-яких зауважень (а.с.113,126).

Згідно зі ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також вимог, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, банк вправі задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки - трикімнатної квартири АДРЕСА_4.

Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Як вбачається з позовної заяви ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», при визначенні способу реалізації предмета іпотеки банк просив звернути на нього стягнення шляхом застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку».

Такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки сторони передбачили у п.26 договору іпотеки (а.с.21 звор.).

Відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку» установлено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір.

Відповідно до ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

За змістом ст.ст.38,39 Закону України «Про іпотеку» в судовому рішенні визначається початкова ціна для подальшої реалізації на публічних торгах.

А при застосуванні процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, визначається ціна продажу і її визначення у відповідності до ч.6 вказаної статті покладається на іпотекодержателя.

Отже, при обраному способі звернення стягнення на предмет іпотеки не може бути у рішенні зазначена конкретна ціна, вже при продажі предмету іпотеки вона визначається на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна,як це передбачено ч.6 ст.38 Закону України «Про іпотеку».

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 отримав споживчий кредит в іноземній валюті, на забезпечення його виконання ОСОБА_4 передав в іпотеку квартиру, яка використовується як місце постійного проживання, квартира, яка є предметом іпотеки, є єдиним нерухомим житловим майном, а тому дійшов висновку про те, що звернення стягнення на нього не може бути проведене відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Виходячи із цього, не можуть бути задоволені і вимоги позивача про виселення, оскільки ці вимоги є похідними від основної вимоги.

Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України «Про мораторій», не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Отже, суд, ухвалюючи рішення про відмову у позові, не врахував, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.

До того ж, в порушення вимог ст.ст.10,60,213,214 ЦПК України, суд не перевірив наявність підстав для застосування положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» до правовідносин сторін.

Згідно інформації від 29.05.2015 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_3, крім переданої в іпотеку квартири, має у власності інші обєкти нерухомого майна, і зокрема, житловий будинок 198 по вул. П. Ловецького у м.Мелітополь (а.с. 211-212).

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадяни України, іноземці та особи без громадянства реєструють своє місце проживання. В статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесенням цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу.

Таким чином, реєстрація фіксує офіційне місце проживання особи.

ОСОБА_4 як власник предмету іпотеки зареєстрований за іншою адресою: житловий будинок 198 вул. П Ловецького у м.Мелітополь (а.с.79). На час розгляду справи продовжує бути зареєстрованою за цією адресою(а.с.88,90). Зазначені обставини спростовують доводи суду першої інстанції, що зазначена квартира, як предмет іпотеки, є єдиним житлом відповідача і використовується для постійного проживання.

Отже, в даному випадку відсутні критерії, викладені у статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Таким чином, позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтуються на положеннях ст.590 ЦК України, ст.ст. 33,38,39 Закону України «Про іпотеку» і підлягають задоволенню.

Разом з тим, позовні вимоги про виселення задоволенню не підлягають.

Позивачем не доведено порушення його прав, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний ним спосіб - шляхом виселення.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 9 ЖК України ніхто не може виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК України, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст. 109 ЖК України РСР регулює порядок виселення громадян.

За правилами ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 3 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Юридична заінтересованість позивача у цивільному процесі зобов'язує його довести як наявність спірних матеріальних правовідносин, так і ту обставину, що його права порушені і що на даного відповідача має бути покладено відповідальність.

Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 179 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

За змістом ст.ст.9,109 ЖК України виселенню підлягають особи, які проживають у жилому приміщенні

Як встановлено судом, в даній квартирі ОСОБА_4 та члени його сімї не зареєстровані, а сам факт проживання в спірній квартирі не підтверджений належними та допустимими доказами, які позивач повинен був надати в силу положень ст.ст.10,11,60 ЦПК України. Навпаки, позивач заперечував факт проживання відповідача в квартирі, вважав неналежним та недопустимим доказом довідку старшої по будинку ТОВ «Житломасив», в якій зазначалося, що ОСОБА_4 проживає в спільній квартирі з членами сімї.

Згідно зі ст.ст. 30, 31 ЦПК України позивачеві належить право визначення відповідачів, тобто осіб, на які він вказує як на порушників своїх прав, предмета та підстав позову.

Вимоги банку про виселення «інших осіб,які зареєстровані та \або проживають у квартирі» є неконкретними і такими, що не відповідають вимогам п.2,3,5 ч.2 ст.119 ЦПК України, ст.ст.214,215 ЦПК України, оскільки рішення має ухвалюватися стосовно конкретних осіб.

Суд першої інстанції виконав вимоги, передбачені ч. 4 ст. 10 ЦПК України роз'яснив позивачу право на залучення в якості співвідповідачів всіх повнолітніх членів сім'ї відповідача до участі у справі, проте позивач свої вимоги не уточнив і наполягав на розгляді справи за участю одного відповідача (а.с.33-35). Доводи банку,що суд мав залучити співвідповідачів суперечить положенням ст.33 ЦПК України, оскільки така процесуальна дія здійснюється судом за клопотанням позивача.

У відповідності до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог банку.

Згідно з ч.5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У відповідності до ст.88 ЦПК України банк має право на компенсацію судового збору в сумі 3095 грн. 04 коп. пропорційно задоволеним вимогам про звернення стягнення на предмет іпотеки від заявлених (2063,36 грн. судового збору за подання позову, 1031,68 грн. за подання апеляційної скарги).

Згідно з п.п. 8 п.1 ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір за подачу апеляційної скарги на рішення суду оплачується, виходячи з 50% ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви. За подання до суду позовної заяви немайнового характеру судовий збір дорівнює 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Банк при поданні апеляційної скарги до суду не сплатив судовий збір у розмірі 121,80 грн. за оскарження рішення суду в частині вимог немайнового характеру (виселення).

Оскільки, в задоволенні скарги та в задоволенні позовних вимог про виселення відмовлено, з ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню сума недоплаченого судового збору в розмірі 121,80 грн. в дохід держави.

Керуючись ст. ст. 307,309 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 лютого 2015 року скасувати.

Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення задовольнити частково.

Звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 07 червня 2005 року, посвідченим приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області, зареєстрованим в реєстрі за №3695, на трикімнатну квартиру, загальною площею 74,71 кв.м, житловою площею 48,4 кв.м, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Мелітополь, пр-т. ОСОБА_5АДРЕСА_5, що належить ОСОБА_3 на праві власності, для погашення боргових зобов'язань перед Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» за кредитним договором № ZPMWGK00000456 від 07.06.2005 р в розмірі суми несплаченого кредиту -21346,56 доларів США, суми несплачених відсотків по кредиту - 1721,56 доларів США, суми по комісії -109,20 доларів США, суми по пені - 4185,93 грн.

Визначити спосіб звернення на предмет іпотеки - шляхом застосування процедури продажу предмета іпотеки, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку», а саме: укладення Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» від свого імені договору купівлі-продажу з будь-якою особою-покупцем. Визначити ціну предмету іпотеки для його подальшого продажу за оцінкою, визначеною суб'єктом оціночної діяльності в порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку».

Надати Публічному акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» право на отримання витягів з Державного реєстру речових прав про реєстрацію права власності, подання та отримання в установах, підприємствах, організаціях документів (їх копії, дублікати, витяги з державних реєстрів, довідок) необхідних для продажу квартири кв. 28 у буд. 36 по пр-т. ОСОБА_5 у м. Мелітополь Запорізької області, що належить на праві власності ОСОБА_3, та реєстрацією правочину купівлі-продажу.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» судовий збір у сумі 3095,04 грн.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави судовий збір у сумі 121,80 грн.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: