Постанова № 46854416, 14.07.2015, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.07.2015 року Справа №904/1684/15

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Білецької Л.М.- доповідача,

суддів: Верхогляд Т.А., Паруснікова Ю.Б.

при секретарі судового засідання: Малику С.О.

За участю представників сторін:

від відповідача: Зінченко Г.В., довіреність №432 від 06.03.13;

від третьої особи-1: Красько І.З., довіреність б/н від 27.12.14;

представники позивача та третьої особи-2 в судове засідання не з'явились.

Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.04.2015 року у справі №904/1684/15

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник», м. Кривий Ріг

до публічного акціонерного товариства "ВТБ "Банк", м. Київ

за участю третіх осіб:

- товариство з обмеженою відповідальністю "Науково виробничо-комерційна фірма "Вест - Пром", смт. Ювілейне, Дніпропетровська область,

- управління комунальної власності міста виконавчого комітету Криворізької міської ради, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області

про визнання договору іпотеки недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року позивач товариство з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», третя особа - ТОВ «Наукова виробничо-комерційна фірма «Вест-Пром» про визнання недійсним договору іпотеки.

Зазначав, що 12 липня 2013 року між ним та відповідачем укладено договір іпотеки №6/13-І-1, за яким він як іпотекодавець передав у іпотеку нерухоме майно, що розташоване у Дніпропетровській області, м. Кривий Ріг, пр. Гагаріна, 46, яке складається з: літ А-3, нежитлова будівля, цегла під шубу, загальною площею 3 078,7 кв.м, літ. Б, Б1, майстерня з кладовою, цегла, загальною площею 105,2 кв.м.

Він вважав цей правочин фіктивним, таким, що укладений без створення правових наслідків, оскільки укладений договір забезпечував зобов'язання по декільком кредитним договорам, укладеним між банком і третьою особою, проте це було неможливо, оскільки об'єкт представляє собою цілісний майновий комплекс, призначений виключно для демонстрації кінофільмів. У позові він зазначав, що неможливо задовольнити зобов'язання за одним договором, при цьому не реалізувавши предмет іпотеки, що призведе до неможливості задовольнити вимоги за іншим договором кредиту. Тобто сторони усвідомлювали, що договір не буде виконаний.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області у даній справі від 28.04.2015 року (суддя Ліпинський О.В.) відмовлено в задоволенні позову, судові витрати покладено на позивача.

Суд мотивує свої висновки тим, що позивач не надав доказів в підтвердження того, що під час укладення спірного договору обидві сторони правочину не мали наміру створити реальні правові наслідки, які передбачені цим правочином, при цьому факт забезпечення спірним договором іпотеки двох окремих зобов'язань жодним чином не вказує на зазначені обставини. Відповідач звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа №904/1599/14), що свідчить про вчинення дій, спрямованих на реальне досягнення правового результату.

Не погодившись з рішенням суду, до апеляційної інстанції звернувся позивач із апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення. В обґрунтування своїх вимог представник посилається на те, що:

- у матеріалах даної справі відсутнє рішення господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/1599/14;

- відсутні докази наступної іпотеки;

- у договорі відсутній порядок звернення стягнення на предмет іпотеки;

- на неможливість задовольнити вимоги іпотекодержателя за наявності декількох обтяжень на один предмет іпотеки.

Також до апеляційної скарги надані додаткові пояснення і додаткові докази у справі (а.с.128-191, 199-203).

Додатково позивач вважає доказом фіктивності укладеної оспорюваної ним угоди ту обставину, що при укладанні договору іпотеки сторонами було проігноровано, що він як іпотекодавець не міг вільно розпоряджатися своїм майном соціально-культурної сфери, оскільки у приватизаційному договорі і законодавстві України вміщено відповідні обмеження. Відтак, на його думку, договір іпотеки потребував відповідного узгодження з Фондом комунального майна як органу приватизації.

13.07.2015 року від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

14.07.2015 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу та на додаткові пояснення позивача, в якому представник зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, а рішення господарського суду винесено у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, фактичні обставини справи встановлені вірно.

В матеріалах справи відсутні відзиви третіх осіб - 1,2, згідно ч. 2 ст. 96 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

14.07.2015 року прийнято вступну та резолютивну частини постанови. В судовому засіданні представники відповідача та третьої особи-1 надали пояснення по справі та навели обґрунтування своїх вимог з посиланням на норми законодавства.

Представник третьої особи-2 в судове засідання не з'явився, про дату час слухання справи повідомлений належним чином (а.с.214-215). Суд вважає, що вжив усі залежні від нього заходи для повідомлення сторін у справі належним чином про розгляд господарської справи в апеляційній інстанції та реалізації ними права судового захисту своїх інтересів (див. пункт 3.9.2 постанови пленуму ВГС України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи, заслухавши пояснення представників сторін у справі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» підлягають задоволенню, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.04.2015 року у справі слід скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю і розподілити судові витрати з таких підстав.

У відповідності до статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності, керуючись законом (ст.43 ГПК України).

Правовідносини у сфері застави нерухомості (іпотеки) регулюються Законом України «Про іпотеку», у відповідності до статті 2 якого законодавство про іпотеку базується на Конституції України та складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, цього Закону та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України.

За змістом частин 1, 3 статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно з частиною 2 статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодавець має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення реалізації свого задоволення за рахунок предмета іпотеки у разі порушення зобов'язань, забезпечених іпотекою, законодавець встановлює ряд вимог до предмета іпотеки, які мають відповідати певним умовам, зокрема, що нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення (ч.1 ст.5 Закону України «Про іпотеку»).

Надалі законодавець зазначає, що у разі обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку (ч.1 ст.6 Закону України «Про іпотеку»).

Таким чином, в силу і загальних, і спеціальних норм законодавства власність іпотекодавця на заставлене майно є необхідною передумовою укладення договору іпотеки, а також можливість його відчуження іпотекодавцем і вільного звернення стягнення на це майно у разі порушення зобов'язаною стороною умов основного договору.

Поряд з цим, у законодавстві України міститься ряд обмежень прав власника на розпорядження своїм майном, зокрема, це стосується приватизованого майна.

Так, на Фонд комунальної власності покладені правомочності щодо контролю за дотриманням учасниками договору приватизаційних умов, про що зазначено у статті 8 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», пункт 135 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України «Про державну програму приватизації», у відповідності до положень яких органи приватизації здійснюють контроль за виконанням покупцем умов договору купівлі-продажу, а в разі їх невиконання застосовують санкції, передбачені чинним законодавством, та можуть у встановленому порядку порушувати питання про розірвання договору. Це підтверджується і п.7.3 договору купівлі-продажу від 18.12.2002 року, укладеного іпотекодавцем в ході приватизації майна (а.с.135), у відповідності до умов якого за недопущення працівників державних органів приватизації, протидію чи надання перешкоди проведенню ними перевірки дотримання умов Договору купівлі-продажу комунального майна на керівника приватизованого підприємства накладається штраф у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян за кожен встановлений факт.

З матеріалів справи видно, що у п. 2.1.1 оспорюваного договору іпотеки №6/13-І-1 від 12.07.2013 року (далі - Договір іпотеки) вказано, що право власності за Іпотекодавцем на предмет іпотеки встановлено на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18.10.2002 року приватним нотаріусом Криворізького міського центрального нотаріального округу Кравець О.В. за реєстровим №1267 та акту прийому -передачі комплексу споруд від 21.10.2002 року. Банк має примірник право встановлювального документа на предмет іпотеки у кредитній справі.

Зі змісту договору купівлі-продажу від 18.10.2002 року, який надано до апеляційного суду, видно, що договір укладений в процесі приватизації (викуп орендованого майна). У пункті 5.8 цього Договору вказано, що у разі подальшого відчуження об'єкта приватизації власник зобов'язаний одержати письмове погодження Фонду комунальної власності міста згідно чинного законодавства України, чого зроблено не було.

У зв'язку з цим обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування потребувало згоди для передачі цього майна в іпотеку.

Таким чином, при передачі майна в іпотеку сторонами були порушені умови передачі нерухомого майна в іпотеку, що не може бути визнано правомірним, отже, оспорюваний договір укладений з порушенням вимог частини 2 статті 576 ЦК України, частини 1 статті 5 та частини 1 статті 6 Закону України «Про іпотеку».

Між тим, у п.3.1.1 Договору іпотеки від 12.07.2013 року №6/13-І-1 зазначено, що Іпотекодавець має усі повноваження на укладання цього Договору стосовно Предмета іпотеки. Рішення про передачу в іпотеку Предмета іпотеки за цим Договором прийнято уповноваженими на те органами управління Іпотекодавця і таке рішення оформлене належним чином відповідно до Статуту, внутрішніх документів Іпотекодавця та відповідно до чинного законодавства України. Представник Іпотекодавця є належним чином призначеною посадовою особою (повноваженим представником), який від імені Іпотекодавця уповноважений на підписання цього Договору і має всі належним чином оформлені повноваження для такого підписання; реалізація цих повноважень не потребує наступного схвалення іншим уповноваженим органом Іпотекодавця та будь-якими іншими органами чи особами.

У п.3.1.2 Договору іпотеки йдеться про те, що Предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на праві власності, право якої отримано на правомірних підставах, і може бути переданий ним в іпотеку за цим Договором. Іпотекодавець ніяким чином не обмежений у розпорядженні Предметом іпотеки.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно з п.1.4 Порядку надання державними органами приватизації згоди на подальше відчуження та передачу в заставу об'єктів, обтяжених зобов'язаннями їх власників перед державою, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 03.05.2012 року №606 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 21.05.2012 року за №807/21119 (далі - Порядок) погодження органом приватизації подальшого відчуження об'єкта здійснюється шляхом накладання на договір подальшого відчуження поряд з підписами сторін договору резолюції "Погоджено" за підписом уповноваженої посадової особи органу приватизації відповідно до розподілу функціональних обов'язків, завіреним печаткою.

Договір подальшого відчуження - письмовий документ, за яким від власника до претендента переходять (можуть перейти внаслідок передбачених законодавством обставин) право власності на об'єкти та невиконанні зобов'язання.

Розділом 6 цього Порядку передбачені особливості погодження застави (іпотеки) об'єкта, а саме: разом із заявою про погодження застави (іпотеки) об'єкта до органу приватизації подаються документи, передбачені абзацами другим та третім пункту 2.2 розділу II цього Порядку, а також проект договору застави (іпотеки) або договір застави (іпотеки), укладений за відкладальною умовою щодо набрання ним чинності після погодження його органом приватизації, який повинен передбачати, що:

- у разі реалізації заставоутримувачем (іпотекоутримувачем) свого права на звернення стягнення на заставлений об'єкт у випадку невиконання власником своїх зобов'язань за договором застави (іпотеки) пов'язане з цим відчуження об'єкта застави (іпотеки) повинно здійснюватися лише за погодженням з органом приватизації.

Сторонами у справі вимоги законодавства перед укладанням оспорюваного Договору іпотеки від 12.07.2013 року №6/13-І-1 дотримано не було.

Водночас, колегією суддів враховано, що у разі, коли позовні вимоги не відповідають матеріально-правовим способам захисту, або обраний особою, яка звернулася з позовом, спосіб захисту не призводить до поновлення його порушеного права, але при розгляді справи буде встановлений факт порушення прав цієї особи (позивача), то суд має право визначити належний спосіб захисту і ухвалити відповідне рішення щодо порушеного права.

В силу статті 4 ГПК України господарський суд вправі самостійно визначатися стосовно законодавства, яке підлягає застосуванню при вирішенні конкретного господарського спору незалежно від змісту вимог, викладених в позовній заяві, та не застосовує лише акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. При цьому самостійне визначення судом законодавства , яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог та порушення останнім положень ст. 83 ГПК України (така правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України у справі №6/5005/3915/2012 від 18.12.2012 року).

Згідно з вимогами частини 1 статті 101 ГПК України апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

До суду апеляційної інстанції були надані додаткові пояснення і правовстановлювальні документи на іпотечне майно з посиланням на те, що суд після роз'яснення прав сторонам фактично видалився до нарадчої кімнати і в протоколах судових засідань не відображено початок розгляду справи по суті і надання сторонами своїх пояснень. Це є поважною причиною, оскільки згідно з пунктом 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» початок судового розгляду по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після відкриття судового засідання , роз'яснення (за необхідності) прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, про що зазначається в протоколі судового засідання. Проте у жодному з трьох наявних у справі протоколах судового засідання від 31.03.2015 року, 16.04.2015 року, 28.04.2015 року не міститься відображення про розгляд позовних вимог по суті.

Також суд першої інстанції не перевірив належним чином доводи позивача про неможливість реалізації предмета іпотеки, не витребував у позивача докази, що стосуються права власності на предмет іпотеки та можливості звернення стягнення на нього, докази наявності попередньої та наступної іпотек, на що позивач посилався у позові, чим допустив неповноту встановлення обставин справи, які мають суттєве значення (ч.1 ст.104 ГПК України), і неправильно застосував норми матеріального права.

З цих підстав рішення має бути скасовано, позовні вимоги мають бути задоволені.

Стосовно заперечень Банку апеляційний господарський суд зауважує наступне.

Банк наполягає на необхідності застосування до спірних правовідносин статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» в частині строку виконання зобов'язань, визначених у договорі купівлі - продажу, крім мобілізаційних завдань, які не повинні перевищувати п'ять років.

Апеляційний суд вважає, що цей Закон не можна застосовувати до правовідносин між сторонами, оскільки:

- по-перше, як вбачається з матеріалів справи, питання викупу орендованого майна врегульовано спеціальним Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», в силу частини 6 статті 2 якого об'єктами малої приватизації є власне заклади культури. Стаття 23 цього Закону не містить жодних обмежень щодо терміну дії зобов'язань. У частині 3 статті 23 цього Закону передбачено, що зобов'язання покупця, передбачені договором купівлі-продажу, зберігають свою дію для осіб, які придбають об'єкт у разі його подальшого відчуження протягом терміну дії цих зобов'язань.;

- по-друге, як обґрунтовано посилається позивач, у п.5.7 договору купівлі-продажу від 18.10.2002 року зазначено єдине обмеження на відчуження об'єкта приватизації протягом одного року після нотаріального посвідчення договору купівлі - продажу. Надалі у п.5.8 вказано, що у разі подальшого відчуження об'єкту приватизації, власник зобов'язаний одержати погодження Фонду комунальної власності міста згідно чинного законодавства України. Слово «подальшого» означає безумовно понад один рік у контексті п.5.7 договору і означає термін «більший, ніж п'ять років». Зі змісту п.п. 5.7, 5.8 договору купівлі - продажу від 18.10.2002 року випливає, що подальше відчуження повинно мати місце у часі, що триває понад рік після заборони, тобто може тривати і понад п'ять років.

З урахуванням також змісту п.11.1 та п.11.2 договору купівлі-продажу від 18.10.2002 року про те, що зміна умов Договору або внесення доповнень можливе тільки за згодою сторін та про те, що всі зміни та доповнення до цього Договору оформлюються окремим договором та повинні бути посвідчені в нотаріальному порядку, сторони не внесли змін до Договору і не обмежували термін, протягом якого діє відповідна заборона на відчуження майна без погодження з Управлінням комунальної власності.

Банк у відзиві на апеляційну скаргу хоч і посилається на статтю 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», але не зазначає, що в ньому не існує відповідних обмежень, оскільки об'єкти приватизації, що є предметами регулювання цих законів (тобто Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» і Закону України «Про приватизацію державного майна») є різними.

Доводи стосовно необґрунтування неможливості надання доказів у справі в суді першої інстанції спростовуються змістом протоколу судового засідання від 28.04.2015 року (а.с.106), з якого видно, що справа слухалась за участю представника позивача, в якому не було зазначено про початок судового розгляду. А тому скаржник обґрунтовано посилається на те, що перехід суду безпосередньо до розгляду позовних вимог повинен бути відображений у протоколі судового засідання, чого зроблено не було. На цю обставину звертає увагу і п.3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції». Тому причини ненадання цих доказів до суду першої інстанції позивачем є поважними.

Стосовно зазначення про те, що ці вимоги не були предметом розгляду у суді першої інстанції, це спростовується змістом позову, у якому вказано, що предмет іпотеки є цілісним майновим комплексом, призначеним для демонстрації кінофільмів, на який неможливо звернути стягнення (а.с.4).

Наданий Банком акт про зняття об'єкта з приватизаційного контролю не змінює умов п.п.5.7 і 5.8 договору від 18.10.2002 року в частині обмеження розпорядження, який не оспорений і є дійсним.

У відповідності до частини 1 статті 49 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги мають бути задоволені, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача судові витрати, сплачені ним при звернення до місцевого господарського суду з позовною заявою від 16.02.2015 року в розмірі 1 218,00 грн. (а.с.14), а також судові витрати в розмірі 609,00 грн. (а.с.126), сплачені за звернення до апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 104, 105 ГПК України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.04.2015 року у справі №904/1684/15 задовольнити.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.04.2015 року у справі №904/1684/15 скасувати.

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним договір іпотеки від 12 липня 2013 року №6/13-І-1, укладений між публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» (код ЄДРПОУ 14359319) та товариством з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» (код ЄДРПОУ 24610789), посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського центрального нотаріального округу Кравець О.В. та зареєстрований в реєстрі за номером 996.

Стягнути з публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» (код ЄДРПОУ 14359319) на користь товариством з обмеженою відповідальністю «Культурний центр «Сучасник» (код ЄДРПОУ 24610789) судові витрати понесені:

- за звернення до господарського суду Дніпропетровської області в сумі 1 218,00 грн. (одна тисяча двісті вісімнадцять) грн. 00 коп., про що видати наказ;

- за звернення до Дніпропетровського апеляційного господарського суду в сумі 609,00 грн. (шістсот дев'ять) грн. 00 коп., про що видати наказ.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів через Дніпропетровський апеляційний господарський суд.

Повний текст складений 16.07.2015 року

Головуючий суддя Л.М. Білецька

Суддя Т.А. Верхогляд

Суддя Ю.Б. Парусніков