Рішення № 46829260, 09.07.2015, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/640/15-ц

2/357/1030/15

Категорія 26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2015 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Шовкопляс О. П. ,

при секретарі Дорошкевич В. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит", в особі Філії "Центральне регіональне управління" Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа: Реєстраційна служба Білоцерківського міського управління юстиції в Київській області, Управління Державної міграційної служби у Київській області, міський відділ ДВС Білоцерківського міськрайонного управління юстиції в Київській області про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд, -

В С Т А Н О В И В :

У січні 105 року ПАТ Банк «Фінанси та Кредит» звернулось до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого вказувало на те, що 17.11.2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №12-06-Ип/05, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 40 000 доларів США у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності з оплатою за процентів встановлених договором та строком до 16.11.2021 року.

Крім того, з метою забезпечення виконання вищевказаного зобов'язання 17.11. 2006 року між ОСОБА_3 та банком укладено договір іпотеки № 12-06-П1/05, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1.

Однак, позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконує, у зв'язку із чим станом на 01.12.2014 року утворилась заборгованість в розмірі 1984619,79 грн.

У зв'язку з наведеним, вважає, що у банку виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому позивачем на адресу відповідачів, які зареєстровані та проживають в квартирі, що є предметом іпотеки, було направлено добровільні вимоги про звільнення житлового приміщення, проте відповідачі на вказані вимоги належним чином не відреагували.

На підставі наведеного, посилаючись на норми матеріального права, просив в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 перед АТ «Банк «Фінанси та Кредит» за кредитним договором № 12-06-Ип/05 від 17.11.2006 року в розмірі 1984619,79 грн. звернути стягнення на користь позивача на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, та належить

ОСОБА_3 на праві приватної власності - за початковою ціною визначеної на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії проведення державної реєстрації права власності на назначене майно, на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна; Виселити відповідачів які проживають у спірній квартирі; стягнути з відповідачів в солідарному порядку судові витрати.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтрималв в повному обсязі, просив позов задовольнити з підстав викладених у позовній заяві, а також вказав на те, що в даному випадку підстави для відмови в позові, а саме у зв'язку з пропуском строку позовної давності відсутні, оскільки позов заявлено до майнового поручителя про звернення стягнення не предмет іпотеки та виселення, а не про стягнення самої суми заборгованості за кредитним договором, тому не можуть бути застосовані до спірних правовідносин сторін, які в свою чергу регулюються спеціальними нормами законодавства, у тому числі Законом України «Про іпотеку».

Крім того відсутні і підстави для відмови в задоволенні позову з підстав введення в дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки вимоги цього Закону поширюються лише у виконавчому провадженні як завершальній стадії примусового виконання рішення суду, а не при розгляді справи по суті.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не зявився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити в задоволенні позову з підстав наведених у письмових поясненнях та наданих під час участі в судовому засіданні.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги не визнали з підстав викладених у письмових запереченнях та письмових поясненнях, судовій промові, які долічені до матеріалів справи, а також вказали на те, що спірна квартира є її єдиним житлом, безпосередньо вона кредитні кошти, отримані ОСОБА_1 не використовувала, окрім того, рішенням суду з неї та ОСОБА_6 в рахунок погашення заборгованості за забезпеченим іпотекою кредитним договором, вже стягнуто достроково грошові кошти , а тому просили в задоволенні позову відмовити.

Представники третіх осіб в судове засідання не зявились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повіломили.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі, вважає, що в задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав.

Так, відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі

Частинами 1-3 ст. 212 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч.1, 2 п.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, тощо. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Судом встановлено, що 17.11.2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №12-06-Ип/05, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 40 000 доларів США у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності з оплатою за процентів 15,5 % річних.

Відповідно до п. 3.2 договору сторони погодили, що позичальник зобов'язується повністю повернути кредитні ресурси, отримані за договором до 16.11.2021 року. Погашення здійснюється шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок.

При цьому, позичальник зобов'язується щомісяця, у строк до 10 числа кожного місяця здійснювати в складі щомісячного платежу за кредитом погашення заборгованості за кредитними ресурсами у розмірі, встановленому в Графіку погашення кредиту (Додаток № 1 до цього договору).

За прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати відсотків, позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1 відсоток від простроченої суми за кожен день прострочення. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених пп. 3.2, 3.4, 4.3,4.4, 4.6 договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язання сплатити відсотки за увесь час фактичного користування кредитними ресурсами (п. 6.1 договору).

Також умовами кредитного договору визначено, що банк має право призупинити видачу кредитних ресурсів, відмовити позичальнику у продовженні строку дії цього договору, а також вимагати дострокового повернення кредитних ресурсів, оплати нарахованих відсотків за ними, неустойки відповідно до умов цього договору, зокрема у випадку несвоєчасного чи не в повному обсязі здійснення позичальником зарахування коштів на погашення заборгованості за кредитними ресурсами та/або сплати відсотків, відповідно до умов договору ( п. 3.4 договору).

Крім того, як встановлено судом, з метою виконання вищевказаного зобов'язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 17.11.2006 року укладено договір іпотеки № 12-06-П1/05, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1.

Зокрема, відповідно до п. 3 даного договору іпотеки, він укладений з метою забезпечення виконання зобов'язань, які виникли у позичальника на підставі кредитного договору № 12-06-Ип/05 від 17.11.2006 року, за яким він зобов'язався перед іпотеко держателем повернути у строк до 16.11.2021 року кредитні кошти в розмірі 40 000 доларів США, сплатити проценти за користування кредитними коштами в розмірі 15,5 % річних у валюті кредиту, а також можливі суми пені, штрафів та інших платежів, передбачених кредитним договором.

Також даним договором іпотеки визначено право банку звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо іпотекодавцем не будуть виконані його зобов'язання, передбачені кредитним договором чи договором іпотеки , у поряду та строки , передбачені цими договорами, в тому числі у належні строки не будуть сплачені кредитні кошти, відсотки, штрафні санкції чи інші платежі ( п. 8.4 договору).

При цьому, відповідно до п. 8.4.3 договору визначено право банку у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань, забезпечених іпотекою на звернення стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Як встановлено судом, у зв'язку з неналежним виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань за забезпеченим іпотекою договором, за останнім станом на 01.12.2014 року утворилась заборгованість в розмірі 1984619,79 грн.

Так, статтею ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

При цьому, наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України).

Також згідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Так, звертаючись до суду із вказаним позовом, банк ураховуючи те, що боржник ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором, забезпечених договором іпотеки не виконав, просив у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити відповідачів.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Згідно із ст. 590 ч. 2 Цивільного кодексу України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї в включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Отже підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки є порушення зобов'язань з боку боржника.

Відповідно до роз'яснень п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, ст. ст. 3 і 4 ЦПК України).

Разом з тим, в ході розгляду справи встановлено, що у зв'язку з порушенням боржником строків повернення кредиту та виникненням заборгованості за кредитним договором банк використав передбачене ч. 2 ст. 1050 ЦК України право та звернувся до суду з вимогою про дострокове виконання зобов'язань як до боржника, так і до відповідачки як майнового поручителя.

Як убачається з висновків, сформованих Верховним Судом України у постанові від 17.09.2014 року у справі №6-41цс 14 відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів.

При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов'язання до настання строку виконання, визначеного договором, таким чином змінюючи строк виконання основного зобов'язання (дострокове виконання основного зобов'язання).

Зокрема, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11.09.2009 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено частково та стягнуто заборгованість по основній сумі боргу на користь банку заборгованість за кредитним договором в солідарному порядку в сумі 299 248,80 грн. 28 коп., 70 562, 18 грн. заборгованість по відсотках, а всього заборгованості за кредитним договором в сумі 519 435, 38 грн.

Таким чином, судом встановлено, що у зв'язку з порушенням боржником строків повернення кредиту та виникненням заборгованості за кредитним договором банк використав передбачене ч. 2 ст. 1050 ЦК України право та звернувся до суду з вимогою про дострокове виконання основного зобов'язання, а саме повернення кредитних коштів та інших платежів, розмір яких станом на час звернення до суду становив 617 477 грн. 74 коп.

Відповідно до ч.4 ст.559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У випадку, коли такий строк не встановлений, порука припиняється, якщо кредитор упродовж шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Цією нормою передбачено, що кредитор може звернутися до поручителя із вимогою про погашення заборгованості винятково у строк, встановлений ч.4 ст. 559 ЦК України. Тобто, якщо строк пропущено, договір поруки вважається припиненим. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Верховний Суд України який 17 вересня 2014 року, ухваливши постанову у справі №6-53цс14 зазначив, що «з огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобовязань, застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "предявлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання як умови чинності поруки слід розуміти як предявлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. При цьому зазначене положення не виключає можливості предявлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання».

Слід зазначити, що вищезазначена Постанова, у розумінні статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, є рішенням Верховного Суду України, яке прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, і є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Оскільки умовами кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Договором іпотеки пункт 17 передбачено, що він починає діяти з моменту нотаріального посвідчення і до повного виконання позичальником своїх зобовязань.

Таке визначення терміну дії договору суперечить нормам ст.252 ЦК України де зазначено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Законний (6 місяців та 1 рік) передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, так і договірний строк, передбачений ст. 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), протягом якого поручитель вважається зобов?язаним здійснити виконання за боржника на користь кредитора, а кредитор має право звернутися з вимогою про виконання.

Вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов?язання, в тому числі і позовну, має бути пред?явлено в межах строку зазначеного у ч. 4 ст. 559 ЦК України.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

При цьому, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Крім того, початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

Таким чином, за змістом цієї норми права початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Як вже було встановлено судом, згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа.

Разом з тим, звернувшись до суду з позовом про дострокове стягнення основної суми заборгованості за кредитом банк, за наслідками якого судом постановлено рішення, фактично змінив строк виконання основного зобов'язання.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За таких обставин, ураховуючи те, що банк скориставшись своїм право на дострокове стягнення заборгованості за кредитом, а саме суми основного боргу, процентів за користування кредиту та інших платежів, звернувшись до суду із вищевказаним позовом до боржника, змінивши у такий спосіб строк виконання основного зобов'язання, суд приходить до висновку, що в даному випадку в розумінні положень ст.ст. 257, 261 ЦК України саме з дня набрання вищевказаним судовим рішенням сили - з 22.09.2009 року слід обчислювати початок перебігу позовної давності вимог банку до відповідача ОСОБА_3 як майнового поручителя на захист свого порушеного за даним кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач з позовом ро звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення усього розміру заборгованості по кредиту, яка вже була стягнута достроково судовим рішенням, включаючи тіло кредиту та нараховані відсотки, а також заборгованості по процентам за користування кредитом, яка була нарахована банком після винесення рішення суду, яке набрало законної сили 22.09.2009 року, з урахуванням того, що зобов'язання сторін за кредитним договором не припинились, та пені, знаючи про те, що боржник як до винесення рішення суду так і після не вносить щомісячних платежів, останній з яких було внесено у серпні 2011 року, до суду звернувся з позовом лише 28.12.2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За таких обставин, суд ураховуючи вищевказане, приходить до висновку, що подана представником відповідача заява про застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску строку позовної давності заслуговує на увагу.

Разом з тим, як убачається з роз'яснень, які містяться в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Так, відповідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Згідно вимог ст. 5 Закону України «Про іпотеку» вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором.

Як убачається з матеріалів справи, у п. 2.3 договору іпотеки сторони узгодили вартість квартири, що передається в іпотеку в розмірі 31087 грн. 00 коп.

Відповідно до роз'яснень п. 23 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. У зв'язку із цим солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами ЦК не передбачена.

Таким чином, майновий поручитель може відповідати перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки та в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку».

Крім того, відповідно до вимог чинного законодавства задоволення позову кредитора до боржника чи поручителя про стягнення заборгованості не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена.

Разом з тим, з матеріалів справи убачається, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11.09.2009 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено частково та стягнуто заборгованість по основній сумі боргу на користь банку заборгованість за кредитним договором в солідарному порядку в сумі 299 248,80 грн. 28 коп., 70 562, 18 грн. заборгованість по відсотках, а всього заборгованості за кредитним договором в сумі 519 435, 38 грн.. з ОСОБА_3 як майнового поручителя стягнуто грошові кошти в розмірі 259 717,69 грн. в межах вартості предмета іпотеки.

Відповідно до ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. До основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦПК України за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

При цьому, як встановлено судом, банк не звертав до виконання виконавчий лист виданий на підставі вище вказаного рішення суду в частині стягнення суми боргу з відповідачів, що не підтверджено належними та допустимим доказами у справі, та підтверджено представником позивача в судовому засіданні.

Таким чином, ураховуючи вищевказане, а також те, що хоча чинним законодавством України не встановлено будь-яких обмежень права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки, наданого майновими поручителями, у разі наявності невиконаних рішень суду про стягнення боргу з позичальника та доказів неможливості здійснення стягнення, суд приходить до висновку, що позивач звернувшись у 2009 році до суду із позовом про стягнення заборгованості, реалізував своє право на задоволення своїх вимог з іпотекодержателя ОСОБА_3.

За таких обставин з урахуванням рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки буде порушенням норм ч. 1 ст. 11 ЦПК України, оскільки в такому випадку буде мати місце подвійне стягнення з майнового поручителя ОСОБА_3 за забезпеченим іпотекою зобов'язанням, разом з тим прийняття судом рішення про стягнення заборгованості з майнового поручителя в межах вартості предмета іпотеки, за відсутності доказів його реального виконання не припиняє зобов'язальних правовідносин між сторонами кредитного договору й не звільняє безпосередньо позичальника від виконання зобов'язань за цим договором і не позбавляє кредитора права на отримання суми заборгованості безпосередньо від основного боржника та його поручителя, оскільки зобов'язання позичальника за кредитним договором не припинилися, право вимоги банку про повернення кредиту і сплату процентів, неустойки залишається дійсним.

Щодо позовних вимог банку в частині виселення відповідачів зі спірної квартири то суд зазначає наступне.

Так, при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд має враховувати таке.

Зокрема, згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39 - 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього жилого приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Однак, ураховуючи те, що вимога про виселення відповідачів з квартири, яка є предметом іпотеки є похідною від вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки в задоволенні якої судом відмовлено то й підстави для виселення відповідачів відсутні.

За таких обставин також відсутні підстави для задоволення вимог позивача в частині виселення відповідачів із спірного житлового приміщення як похідної вимоги від звернення стягнення на предмет іпотеки.

На підставі вище викладеного та керуючись ст.ст. 124,129 Конституції України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 1,3,5,7,11,33 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.11,256,257,261,267,546,572,575,627,1050 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 11, 58, 60, 64, 88, 174, 212-215, 218, 294, 360-7, 368 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит", в особі Філії "Центральне регіональне управління" Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа: Реєстраційна служба Білоцерківського міського управління юстиції в Київській області, Управління Державної міграційної служби у Київській області, міський відділ ДВС Білоцерківського міськрайонного управління юстиції в Київській області про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - відмовити.

З повним рішенням суду, особи які брали участь у справі, зможуть ознайомитись 14 липня 2015 року.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя ОСОБА_7