Ухвала суду № 46741762, 22.08.2014, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 175/58/13

(1-кп/199/199/14)

УХВАЛА

21.08.2014 року місто Дніпропетровськ

Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпропетровська у складі:

колегії суддів:

головуючого - судді Воробйова В.Л.

суддів Дяченко І.В., Щербини-Почтовик І.В.

при секретарі Родіна М.В.

за участю прокурора Зленко О.В.

представника потерпілого ОСОБА_1 адвокат ОСОБА_2

захисників адвокатів ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпропетровську кримінальне провадження №42012040000000011, відносно ОСОБА_5, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.187, ч.2 ст.146, ч.2 ст.263 КК України,

В С Т А Н О В И ЛА:

Обвинуваченим ОСОБА_5 і його захистом адвокатами ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6 адвокатів Дніпропетровської області ОСОБА_7 заявлено клопотання про зміну обвинуваченому запобіжного заходу з тримання під вартою на іншу, не повязану з позбавленням волі, в тому числі на домашній арешт.

Прокурор заперечував проти задоволення заявлених клопотань, вважаючи їх безпідставними та наполягаючи на тому, що ризики не зменшилися, а ухвала колегії суддів від 24.07.2014 року, якою відмовлено в задоволенні аналогічного клопотання законна та обґрунтована, тобто, ОСОБА_5 є особою, яка обвинувачується у вчиненні умисних кримінальних правопорушень, одне з яких особливо тяжке - за ч.4 ст.187 КК України, за яке законом передбачено покарання до пятнадцяти років позбавлення волі із конфіскацією майна, на волі може негативно вплинути на хід судового розгляду, також, враховуючи необхідність виконання процесуальних рішень суду та запобіганню спробам ухилення від суду, оскільки, на його думку є достатні підстави вважати, що ОСОБА_5 зможе переховуватися від органів досудового розслідування та суду, незаконно впливати на процесуальні дій суду та недопитаних свідків.

Представник потерпілого ОСОБА_1 адвокат ОСОБА_2 заперечував проти задоволення клопотань.

Колегія суддів, вислухавши думки учасників судового розгляду, вважає що клопотання обвинуваченого ОСОБА_5 і його захисників адвокатів ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6 адвокатів Дніпропетровської області ОСОБА_7, підлягає задоволенню з наступних підстав.

З огляду на те, що обвинуваченому ОСОБА_5 обрано запобіжний захід тримання під вартою за правилами КПК України 1960 року, при вирішенні даного клопотання підлягають врахуванню обставини, визначені ч.1 ст.178, ч.1 ст.194 КПК України для обрання запобіжного заходу, та підстави застосування запобіжного заходу, визначені ст.177 КПК України.

Відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободі людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави (ст.3 Конституції України).

У відповідності зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року (далі - ЄСПЛ або Суд), не тільки Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), але й, практика ЄСПЛ застосовується судами України як джерело права, та має більшу юридичну силу чим норми КПК України, оскільки згідно ст.19 Закону, законодавчий орган держави (орган представництва) має здійснювати експертизу та перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці ЄСПЛ.

У відповідності до ст.8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному проваджені, а, також, і у відповідності з ч.5 ст.9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ).

Згідно зі змістом ст.131 та ст.132 КПК України, запобіжні заходи є заходами забезпечення кримінального провадження і застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду. У відповідності до вимог ч.3 ст.331 КПК України, до спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершено до його спливу.

У відповідності з ч.1 ст.183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш мяких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Тримання під вартою та подальше продовження перебування особи під вартою повинно бути законним і обґрунтованим. Законність полягає у дотриманні встановленої законом процедури застосування цього запобіжного заходу та на підставі рішення суду, а обґрунтованість у вимозі взяття особи під варту і подальше продовження перебування особи під вартою лише за наявності передбачених в законі підстав.

Загальною декларацією прав людини (статті 3,9) та Конвенцією (стаття 5) проголошено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність і ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання. У Рекомендації підкреслюється, що з погляду на презумпцію невинуватості, тримання під вартою особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушенні, має бути винятком, а не правилом. В окремих випадках тримання під вартою має застосовуватися лише за крайньої необхідності і як останній захід; воно не повинно застосовуватися з каральних міркувань. Наголос на винятковому характері застосування тримання під вартою до судового розгляду, коли йдеться про осіб, які підозрюються у вчиненні правопорушення та на застосуванні лише у тих випадках, коли цього суворо вимагають особливі обставини окремої справи, відображають вимоги статті 5 Конвенції, розвинені Судом. Ця практика, зокрема, встановила, що рішення про тримання будь-кого під вартою не може ґрунтуватися лише на минулому підозрюваної особи або на тому, що певні злочини, можливо були вчинені.

На думку колегії суддів, клопотання про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_5, підлягає задоволенню, оскільки зазначені обвинуваченим і захистом обставини та клопотання захисту про застосування обвинуваченому запобіжні заходи: домашній арешт; заставу; особисте зобовязання, тощо, дають підстави для висновку про те, що інші, більш мякі запобіжні заходи зможуть забезпечити виконання покладених на обвинуваченого процесуальних обовязків, виходячи з наступного.

Суд у справі «Wemhoff v.FRG» за 1968р. встановив чотири підстави для подальшого утримання під вартою: небезпека втечі; втручання в хід розслідування; запобігання злочину і підтримка суспільного порядку.

На підставі практики Суду і Кримінальний процесуальний кодекс України встановив норму закону, яка містить ст.177 КПК України, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обовязків, а також запобігання спробам:

1)переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2)знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3)незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4)перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5)вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

2.Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованості підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Обвинувачений ОСОБА_5 був затриманий як особа, підозрювана у вчинені злочину - 06.09.2012 року, а 15.09.2012 року слідчим суддею йому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який не змінювався, тобто обвинувачений близько двох років перебуває в ізоляції від суспільства, фактично в умовах тюремного увязнення без вироку суду (вирок Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 2014 року відносно ОСОБА_5 скасований апеляційним судом Дніпропетровської області на новий розгляд). На теперішній час ОСОБА_5 продовжує бути особою, якій прокуратура висунула обвинувачення у скоєнні умисних злочинів : двох середньої тяжкості, одного особливо тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання до п'ятнадцяти років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Але, зі спливом певного і тривалого часу перебування ОСОБА_5 під вартою, з огляду на практику Суду і норми КПК України, при задоволенні клопотанню та зміні обвинуваченому запобіжного заходу колегія суду керується Конвенцією, відповідними рішеннями Суду та нормами КПК України.

Так, частина 3 ст.5 Конвенції з поправками, внесеними Протоколами № 11 та № 14 містить норму, яка виходить із загального принципу ст.5 Конвенції, що законне тримання під вартою має бути розумним. Конвенція вимагає, або тримання під вартою до судового вироку не перевищувало розумних строків. Хоч якою би була причина тримання під вартою, у кожному випадку слід визначити, чи перетнув строк до ухвалення вироку щодо обвинуваченого розумні межі, тобто межі надмірності, які, за обставинами справи, могли бути розумно застосовані до особи, чия невинуватість презумується. Хоча існування підозр, якими мотивували взяття під варту, є умовою, без якої немає законності тримання заінтересованої особи під вартою, цього недостатньо для виправдання, після спливу певного часу, продовження тримання під вартою.

Згідно з практики Суду, зокрема з його рішення у справі «Labita v. Italy» від 06.04.2000р., тримання під вартою є виправданим у певному випадку, лише якщо конкретні ознаки розкривають наявність публічного інтересу, що переважає, попри презумпцію невинуватості, над повагою до особистої свободи. Для того щоб обґрунтувати тривале попереднє увязнення заявника (2 роки й 7 місяців) з погляду вимог пункту 3 статті 5 були б потрібні надзвичайно вагомі підстави.

Крім того, у рішенні у справі «Jablonski v. Poland» від 21.12.2000р. Суд вказав, що п.3 ст.5 Конвенції передбачає, що через певний проміжок часу наявність обґрунтованої підозри сама по собі вже не виправдовує обмеження свободи, натомість судові органи повинні навести обґрунтовані підстави для продовження тримання під вартою.

Також, Суд визнав наявність порушення ч.3 ст.5 Конвенції у справі «Shalimow v.Ukraine» від 04.03.2010р., оскільки альтернативні запобіжні заходи окрім тримання заявника під вартою навіть не розглядалися судом, натомість, надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу. Проте згідно п.3 ст.5 Конвенції після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобовязані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою, а також у справах «Яблонський проти Польщі», «І.А. проти Франції». «Іловецкий проти Польщі», «Khayredinov v. Ukraine» від 14.10.2010р. з аналогічних причин.

Не викликає сумніву, що особа повинна бути звільнена до суду, якщо держава не може продемонструвати, що є обґрунтовані та достатні причини для подальшого утримання під вартою (справа «Wemhoff v.FRG» за 1968р.).

В справі «Becciev. v.Moldova» за 2004р. національні судові органи опирались на тяжкість злочину, скоєного заявником, ризик його ухилення від правосуддя та необхідність гарантувати належне проведення слідства по справі. Однака, національні суди не мотивували відмову прийняти до уваги аргументи заявника, а лише обмежились абстрактним повтором формальних підстав для арешту, передбачених законом, не вказуючи, яким чином ці підстави приложимо у справі заявника. Не була дана оцінка і таким обставинам, як хороша репутація заявника, сімейний стан та економічні звязки зі своєю країною. Не були прийняті до уваги і гарантії, які пропонували треті особи для забезпечення не ухилення заявника від слідства, що, по висновку Суду має місце порушення п.3 ст.5 Конвенції.

Під час судового провадження до колегії суддів надходили звернення щодо обрання ОСОБА_5 запобіжного заходу, не повязаного з позбавленням свободи з боку: ОСОБА_8 - Радикальна партія ОСОБА_9 і Громадської організації «Майдан Січеслав». Крім того, справа набула великий громадський резонанс і інтерес з боку суспільства, про що свідчать три публікації в газеті «Дніпро вечірній» та клопотання кореспондентів редакції програми «Новини 11 каналу» і ТОВ Телевізійна компанія «ПРИВАТ ТБ ДНІПРО» - 9 КАНАЛ про дозвіл на зйомку судового процесу, репортаж каналу «Радіо Свободи».

У справі «Тодоров проти України» від 12.01..2012р, а, також, у справах «Labita v. Italy» від 06.04.2000р, «І.А. проти Франції» від 23.09.1998р, «Іловецькій проти Польщі» від 04.10.2001р., Суд зазначає про порушення п.3 ст.5 Конвенції, оскільки затримання заявника 02.08.1999 року ґрунтувалося на небезпідставній підозрі, що він вчинив злочини, які йому інкримінувалися. Суд приймає той факт, що заявник підозрювався у тяжких злочинах і міг чинити перешкоди їх розслідуванню, міг на початку виправдати тримання його під вартою. Проте зі спливом певного часу державні органи були зобовязані навести більш докладні та відповідні поточному стану провадження причини для позбавлення волі. З огляду на особливо тривалий строк тримання заявника під вартою у цей справі та погіршення стану його здоровя суд вважає, що для продовження тримання його під вартою були потрібні винятково вагомі причини (див. також рішення «Петухов проти України» від 21.10.2010 року, - що тяжкість обвинувачень сама по собі не може бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою, тримання під вартою без жодних підстав і за обставин, коли національні державні органи просто посилаються на тяжкість обвинувачень, вже визнавалися Судом несумісною з вимогами п.3 ст.5 Конвенції у низці справ проти України «Шалімов проти України від 04.03.2010р. та «Фельдман проти України» від 08.04.2010 року).

У той же час, ані зауважень Уряду, ані з інших матеріалів справи не вбачається, що будь-які такі причини існували. Не маючи у своєму розпорядженні будь-яких конкретних свідчень того, яким чином звільнення заявника з-під варти могло бути небезпечним для результатів провадження або завдати їм шкоди. Суд не може прийняти в якості доводу те, що загальна складність справи та серйозність обвинувачень щодо заявника могли вважатися «достатніми» причинами для тримання його під вартою протягом більш як пяти років.

Таким чином у своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, та ризик ухилення обвинуваченого від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду у задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п.3 ст.5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення ЄСПЛ «Яблонський проти Польщі» від 21.12.2000р., «І.А. проти Франції» від 23.09.1998р., «Іловецький проти Польщі» від 04.10.2001р.).

При цьому ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і проти звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними» (рішення ЄСПЛ у справі «Смирнова проти Росії»).

У справі «Паскал проти України» від 15.09.2011р., Суд зазначає про порушення п.3 ст.5 Конвенції, оскільки заявник особливо довго тримався під вартою, а органи влади не навели жодних чітких підстав для тримання заявника під вартою, тобто рішення суду не містило обґрунтування для такого тримання (також рішення Суду у справі «Клішин проти України; «Нечипорук і Йонкало проти України; «Харченко проти України», «Цигоній проти України», «Плєшков проти України», «Борисенко проти України», «Третьков проти України», що при продовженні строку тримання заявника під вартою суди не наводили для цього відповідних та належних підстав, посилаючись переважно на обґрунтованість підозри у вчиненні злочину заявником та на тяжкість цього злочину, не розглядали можливості застосування до заявникам альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів, а рішення суду про продовження строку тримання заявника під вартою не містили підстав для такого тримання).

У справі «Боротюк проти України» від 16.10.2010р., Суд наголосив на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою (також рішення від 08.06.1995 року «Ягчі і Саргін проти Туреччини»). Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання проти звільнення.

Суд визнає, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (також рішення по справі «Єчюс проти Литви»). При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти.

У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних запобіжних заходів (див. також рішення від 23.09.2008р у справі «Вренчев проти Сербії».

Повертаючись до справи, що розглядається, Суд зазначає, що національні суди продовжували строк тримання заявника під вартою і відмовляли в задоволенні його клопотань про звільнення, посилаючись головним чином на тяжкість предявленого йому обвинувачення, використовуючи при цьому шаблони формулювання та не посилаючись на конкретні фактичні обставини справи. Це обґрунтування не змінювалося з плином часу і не враховувало змін, які відбувалися під час розслідування. Хоча заявник неодноразово звертався з клопотаннями про звільнення під заставу, у їх задоволенні було відмовлено без будь-якої оцінки можливості застосування в його ситуації цього альтернативного заходу. Беручи до уваги вищевикладене, Суд доходить висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, та було порушення п.3 ст.5 Конвенції (див. також рішення у справі «Третьяков проти України» від 29.09.2011 року).

У справі «Хайредінов проти України» (рішення від 14.10.2010 року), Суд зазначає про існування презумпції на користь заявника, зазначає у своїй практиці, що другий аспект пункту 3 статті 5 Конвенції не надає судам вибір між притягнення обвинуваченого до відповідальності в розумний строк і тимчасовим його звільненням під час провадження. До засудження обвинувачений має вважатися невинним і мета цього положення, по суті, вимагає його тимчасового звільнення з-під варти, як тільки його подальше тримання під вартою перестає бути обґрунтованим (див. рішення у справі «ОСОБА_2 проти Росії» від 12.06.2008 р.).

Національні органи влади зобовязані встановити наявність конкретних фактів, відповідних підстав для подальшого тримання під вартою. Перекладення тягаря доведення цих фактів на особу, яка перебуває під вартою, рівноцінно порушенню принципу ст.5 Конвенції положення, яке робить тримання під вартою винятковим відступом від права на свободу і таким, що дозволяється лише у вичерпно перелічених та чітко визначених випадках (див. рішення у справах «Рохлін проти Росії» від 07.04.2005 р., «Ілійков проти Болгарії» від 26.07.2001 р.).

Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, суди виправдовували продовжуване тримання заявника під вартою головним чином тяжкістю предявлених заявнику обвинувачень. Відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення та продовжуючи строк його тримання під вартою без посилання на будь-які конкретні факти, вони вважали, що цієї єдиної підстави було достатньо для презумпції, що він може ухилитися від слідства і суду або іншим чином перешкоджати ходу розслідування. Тримання заявника під вартою протягом судового розгляду до винесення вироку, та на єдине на що посилався суд, - запобіжний захід вважався виправданим, не надаючи будь-якої оцінки його виправданості з урахуванням спливу часу та прогресу в розгляді справи, Суд не вважає ці підстави для продовжуваного тримання заявника під вартою «відповідними та достатніми», та не може не відмітити той факт, що протягом усього періоду, який розглядається, національні органи влади ніколи не розглядали можливість забезпечення явки заявника в суд шляхом застосування альтернативних запобіжних заходів, таких як підписка про невиїзд або застава, про застосування яких чітко просив заявник (див. також рішення «Яблонський проти Польщі» від 21.12.2000р.).

Порушення вимог пп. «с» п.1 ст.5 Конвенції у справі «Третьяков проти України» констатовано з огляду на те, що рішення суду, якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання, не містили належного обґрунтування; при цьому рішення містили посилання на первісні підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою; можливість застосування до заявника будь-яких альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою не розглядалось.

У відповідності з ч.1 ст.183 КПК України обовязок довести, що особу, якої необхідно обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, та який є винятковим запобіжним заходом, а також подальше продовження такого запобіжного заходу, покладений не на суди, а на прокурора, який повинен довести, що жоден із більш мяких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Всупереч практики Суду, вказаним рішенням Суду і КПК України сторона обвинувачення - прокурор, використовуючи тільки загальні фрази, за стандартним шаблоном, формально, посилаючись тільки на тяжкість злочину, винність за скоєння якого може бути встановлена тільки за вироком суду, і «абстракту можливість ОСОБА_5 в майбутньому к чомусь», взагалі не вмотивувала та не обґрунтувала свою думку, при цьому, не надаючи колегії суддів на підтвердження зазначеного відповідні доводи та докази, чому саме, на яких законних підставах, обвинувачений ОСОБА_5 повинен перебувати під вартою на теперішній час і не може бути звільнений з-під варти під альтернативний запобіжний захід до законного та обґрунтованого вироку, з огляду на те, що він біля двох років знаходиться під вартою та позбавлений свободи, враховуючи особу обвинуваченого, та не навела жодного доказу тому, що ОСОБА_5, перебуваючи на свободі, не виконає вимоги ст.177 КПК України.

Тому, колегія суддів вважає, що одного лише висловлення думки прокурором, що обвинувачений не виконає покладених на нього процесуальних обовязків, буде намагатися чи намагатиметься переховуватися від суду чи вчиняти інші дії, направлені на протидію розслідування, недостатньо. Зазначене повинне підтверджуватися відповідними матеріалами і доказами, які має право дослідити колегія суддів при вирішенні клопотання сторони захисту, та які не були надані колегії суддів стороною обвинувачення.

Крім того, відповідно вимогам Конвенції і рішенням ЄСПЛ, міра запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою «не може бути виправдана очікуваним покаранням у вигляді позбавлення волі».

Так, у рішенні «Ноймайстер проти Австрії», Суд вказав, що «позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі».

У рішенні «Мамедова проти Росії» від 01.06.2006 року, Суд вказав, що перевіряючи законність і обґрунтованість продовження тримання заявниці під вартою, і районний, і обласний суди незмінно посилалися на тяжкість обвинувачень як на головний чинник при оцінці ймовірності того, що заявниця переховуватиметься від правосуддя, перешкоджатиме ходові розслідування або вчинятиме нові злочини. Однак Суд неодноразово відзначав, що, хоча суворість покарання є визначальним елементом при оцінці ризику переховування від правосуддя чи вчинення нових злочинів, потребу подальшого позбавлення когось волі не можна оцінювати з винятком абстрактного погляду, беручи до уваги тільки тяжкість злочину. Продовження строку тримання під вартою також не можна застосовувати як передбачення вироку у форми позбавлення волі… Це особливо в таких справах, як ця, в якій правова кваліфікація фактів, а отже, й покарання, що загрожувало заявниці, була дана обвинуваченням без судового дослідження питання про те, чи підкріплюють зібрані докази обґрунтовану підозру в тому, що заявниця вчинила інкримінований злочин.

У відповідності зі ст.178 КПК України при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобовязаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: вік та стан здоровя підозрюваного, обвинуваченого; міцність соціальних звязків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; репутацію підозрюваного, обвинуваченого; майновий стан підозрюваного, обвинуваченого; наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого; дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отримані якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявність доказів, якими обґрунтовується відповідні обставини.

Під винятковими випадками у цьому разі слід розуміти відсутність постійного місця проживання у підозрюваного, обвинуваченого, систематичні пияцтво та дебош у сімї, порушення запобіжного заходу, неповязаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкоджання встановленню істини у кримінальному провадженні, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання тощо.

Прокурор, обґрунтовуючи наявність ризиків, посилався тільки на ухвалу колегії суддів від 24.07.2014 року, якою було відмовлено в задоволенні клопотання про зміну ОСОБА_5 запобіжного заходу.

Так, прокурор, ризик можливого переховування ОСОБА_5 ніяким чином не обґрунтував та докази колегії суддів не надав.

Відповідно рішення «В. проти Швейцарії» від 26.01.1993 року, Суд вказав, що небезпеку переховування від правосуддя не можна виміряти тільки залежно від суворості можливого покарання; її треба визначити з врахуванням низки інших релевантних факторів, які можуть або підтвердити наявність небезпеки переховування від правосуддя, або зробити її настільки незначного, що вона не може слугувати виправданням для тримання під вартою … При цьому треба враховувати характер обвинуваченого, його моральні якості, його кошти, звязки з державою, у якій його переслідували за законом, і його міжнародні контакти.

Обвинувачений ОСОБА_5 є особою, яка народилась на території України в місті Дніпропетровську, та є громадянином України.

З часу народження по теперішній час обвинувачений постійно проживав на території України. Вищу освіту ОСОБА_5 саме отримав на території України, а не в іншій країні. На досудовому слідстві не встановлено і колегії суддів не надані докази про те, що ОСОБА_5 має у розпорядженні в закордонних країнах грошові кошти на банківських рахунках або нерухомість, має близьких родичів в іноземних країнах, що він до затримання багато чисельно та вільно перетинав державний кордон України або має численні тісні звязки в закордонних країнах або має та у нього вилучено декілька іноземних паспортів різних країн. Батьки обвинуваченого ОСОБА_5 та його дружина є громадянами України та постійно проживають у місті Дніпропетровську. В матеріалах кримінального провадження не зафіксовано також висловлювання і наміру ОСОБА_5 отримати іноземне громадянство та виїхати з території України в іншу закордонну країну для постійного проживання або переховування.

Крім того, ОСОБА_5 має постійне місце проживання, також фактично має сімю, проживаючи на час свого затримання з дружиною без реєстрації шлюбу.

До затримання ОСОБА_5 певний час - біля семи років, працював співробітником міліції, навчався у виші в аспірантурі, займався науковою діяльністю, отримав свідоцтво про право на заняття на Україні адвокатською діяльністю,

ОСОБА_5 раніше не засуджувався, десь на обліку не перебуває, характеризується виключно позитивно, має хорошу репутацію, страждає на хронічні хвороби, перебуваючи на лікарняному обліку. Яких не будь відомостей, що його компрометують, не відомі, та колегії суддів, стороною обвинувачення, такі відомості не надані. ОСОБА_5 відповідно довідки Управління інформаційно-аналітичного забезпечення ГУМВС України в Дніпропетровській області та вимоги про наявність або відсутність судимостей, як засуджений не значиться, в розшуку не перебуває, відомості щодо інших кримінальних проваджень у відношенні обвинуваченого відсутні.

Вищевказані факти свідчать про міцні звязки ОСОБА_5 з державою, у якій його переслідують, тобто, з Україною, і позитивну характеристику обвинуваченого.

Прокурором вказано, з огляду на ухвалу колегії суддів від 24.07.2014 року, також, на ризики це можливе перешкоджання ОСОБА_5 здійсненню правосуддя у вигляді тиску на потерпілих і свідків та можливе скоєння нових злочинів.

Але, висловлюючи таку думку, сторона обвинувачення ніяким чином ці ризики не обґрунтувала та докази колегії суддів не надала і не навела жодних конкретних фактів на підкріплення своїх висновків про наявність небезпеки вчинення обвинуваченим нових злочинів (див. рішення Суду по справі «ОСОБА_10 проти Росії від 12.03.2009 року».

Потерпілі ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 під час допиту в судовому засіданні, висловили думку щодо невинуватості ОСОБА_5 у злочинах проти них та звертались до суду про звільнення обвинуваченого з-під варти. Крім того потерпілі під час досудового слідства звертались с письмовими заявами до прокуратури про здійснення на них тиску та фальсифікацію матеріалів кримінального провадження з боку слідчих органів, про що свідчить про це наявність відповідних кримінальних проваджень. Потерпілі та допитані свідки у судовому засіданні показали, що збоку ОСОБА_5 або інших осіб, на них тиск не здійснювався та погроз не було.

Потерпілий ОСОБА_1 просив колегію суддів залишити свій позов до ОСОБА_5 без розгляду та не зважаючи на багато чисельні виклики до суду, про які йому було відомо та про що зазначив його представник адвокат ОСОБА_2, до теперішнього часу у судове засідання не зявився, показання по обставинам кримінального провадження не дав.

Не зважаючи на те, що ОСОБА_1 як потерпілий є учасником судового провадження, що має особистий інтерес щодо захисту своїх порушених прав, які він повинен задовольнити як субєкт доказування безпосередньо в судовому засіданні свої процесуальні претензії він повинен обґрунтувати і довести їх достовірність, до теперішнього часу, зазначене, він не доказував, не обґрунтував та не довів достовірність своїх процесуальних претензій.

У період досудового слідства, судового розгляду Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області, Амур-Нижньодніпровським районним судом міста Дніпропетровська, стороною захисту, керівництвом обласної колегії адвокатів, іншими громадськими організаціями та відповідними особами, було заявлено 39 клопотань про зміну запобіжного заходу ОСОБА_5 та обрання інших, не повязаних з позбавленням волі. У задоволенні всіх вказаних клопотань було відмовлено.

З огляду на викладене, керуючись Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ, правовими нормами КПК України, колегія суддів вважає за необхідне змінити обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, який, відповідно ст.176 КПК України, є найбільш суворим запобіжним заходом після тримання під вартою.

Колегія суддів вважає, що на теперішній час саме цей запобіжний захід у вигляді домашнього арешту є заходом, який забезпечить виконання обвинуваченим ОСОБА_5 покладених на нього процесуальних обовязків, та правової норми, яку містить ст.177 КПК України, та є втіленням щодо забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина на такому ж рівні, як вони гарантуються Європейською Конвенцією з прав людини та основоположних свобод і практикою Європейського Суду з прав людини.

Колегія суддів також вважає за необхідне заборонити обвинуваченому ОСОБА_5 залишати житло у певний період доби вечірній, нічний та ранковий час, з 20-00 години до 08-00 години включно.

Крім того, з метою забезпечення безумовного виконання обовязків обвинуваченого ОСОБА_5, покладених на нього у звязку із застосуванням домашнього арешту, колегія суддів вважає за необхідне застосувати як виконання обовязку та засіб здійснення контролю обвинуваченим ОСОБА_5, обовязки, передбачені п.1,4,9 ч.5 ст.194 КПК України, а саме: не відлучатися з міста Дніпропетровська, в якому він зареєстрований та проживає, без дозволу суду; утримуватися від спілкування з потерпілими ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_1; носити електронний засіб контролю на весь час домашнього арешту.

Обвинуваченим ОСОБА_5 - колегії суддів, надані клопотання ОСОБА_14, ОСОБА_15, та Народного депутата України ОСОБА_16 про зміну ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на особисту поруку.

Колегія суддів вважає, що клопотання задоволенню не підлягають, оскільки особи ОСОБА_14, ОСОБА_15 не встановлені, в судове засідання вони особисто не зявились, що позбавило колегію суддів пересвідчитися в їх волевиявленні, а клопотання Народного депутата України ОСОБА_16 не підлягає задоволенню, оскільки обвинуваченому ОСОБА_5 змінюється запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на домашній арешт.

Адвокатом ОСОБА_4 заявлено клопотання про зясування процесуального статусу ОСОБА_17, який на думку адвоката є не потерпілим, а свідком. Оскільки ОСОБА_17, не зважаючи на виклики, в судові засідання не зявляється, тому необхідно накласти на ОСОБА_1 грошове стягнення та постановити ухвалу про його привід на наступне судове засідання.

Колегія суддів, вислухавши думку учасників судового провадження, вважає, що клопотання адвоката ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до постанови слідчого на досудовому слідстві, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 по кримінальному провадженню є потерпілим, а не свідком.

У відповідності до статті 325 КПК України, суд має право накласти грошове стягнення на потерпілого у випадку та порядку, передбачених главою 12 цього Кодексу.

У відповідності з ч.1 ст.139 КПК України, якщо потерпілий, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний, не зявився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення у розмірі від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати.

Колегія суддів вважає, що потерпілий ОСОБА_1 був неодноразово викликаний у встановленому порядку. До суду не зявлявся без поважних причин та без поважних причин не повідомляв про причини свого неприбуття, тому, на нього повинне бути накладено грошове стягнення 1 (один) розмір мінімальної заробітної плати, що складає 1218 грн.

Чинним КПК України привід потерпілого не передбачено, тому, в даній частині клопотання адвоката ОСОБА_4 підлягає відмовленню.

Таким чином, з огляду на викладене, та керуючись ст.ст.131, 132, ч.1 ст.139, ст.ст.144-147; 176, 177, 178, 181, 186, 193, п.п,3,4,9 ч.5 ст.194, ст.ст.195, 196, 197, п.2 ч.3 202, 325, 369-372 КПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Клопотання обвинуваченого ОСОБА_5 та його захисту, ОСОБА_6 адвокатів Дніпропетровської області ОСОБА_18 - задовольнити.

Змінити обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на домашній арешт.

Застосувати обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту за адресою: АДРЕСА_1, та заборонити обвинуваченому ОСОБА_5 залишати житло у певний період доби вечірній, нічний та ранковий час, з 20-00 години до 08-00 години включно.

Застосувати як виконання обвязку та засіб здійснення контролю за обвинуваченим ОСОБА_5 обовязки, передбачені п.1,4,9 ч.5 ст.194 КПК України, а саме: не відлучатися із міста Дніпропетровська, в якому він зареєстрований та проживає, без дозволу суду; утримуватися від спілкування з потерпілими ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_1; носити електронний засіб контролю на весь час домашнього арешту.

Строк дії ухвали колегії суддів про тримання обвинуваченого ОСОБА_5 під домашнім арештом встановити два місяці - до 19 жовтня 2014 року включно.

Ухвалу про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передати для виконання органу внутрішніх справ за місцем проживання та реєстрації обвинуваченого ОСОБА_5, за адресою: АДРЕСА_1 до Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області, який повинен негайно поставити на облік обвинуваченого ОСОБА_5, і повідомити про це Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпропетровська.

Працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право зявлятися в житло ОСОБА_5 за вказаною адресою, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, повязаних із виконанням покладених на нього зобовязань.

По закінченню цього строку та за відсутністю клопотання прокурора ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.

У відповідності з п.2 ч.3 ст.202 КПК України обвинуваченого ОСОБА_5 негайно звільнити з-під варти у залі судового засідання та зобовязати невідкладно прибути до місяця свого проживання та реєстрації, за адресою: АДРЕСА_1.

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_14, ОСОБА_15 та Народного депутата України ОСОБА_16 про зміну ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на особисту поруку.

Клопотання адвоката ОСОБА_4 задовольнити частково.

Накласти на потерпілого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, грошове стягнення у вигляді 1 (одного) розміру мінімальної заробітної плати, що складає 1218 грн.

Відмовити в задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_4 про привід потерпілого ОСОБА_1.

Потерпілий ОСОБА_1, як особа, на яку було накладено грошове стягнення та яка не була присутня під час розгляду цього питання судом, має право подати клопотання про скасування ухвали про накладання не неї грошового стягнення.

Копію відповідної ухвали не пізніше наступного робочого дня після її постановлення надіслати потерпілому ОСОБА_1, на якого було накладено грошове стягнення.

Ухвала апеляційному оскарженню не підлягає.

Головуючий: суддя Воробйов В.Л.

Судді: Дяченко І.В.

ОСОБА_19