Ухвала суду № 46551345, 11.12.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

У Х В А Л А

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

11 грудня 2014 року м. Київ № 826/17947/14

15:27

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., за участю секретаря судового засідання Хильницької В.О., за участю позивача ОСОБА_1, представника позивача - ОСОБА_2, представника відповідача - Михальченка А.О., представника третьої особи - Глущенка В.В., розглядаючи у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1доСлужби безпеки Українитретя особа:Міністерство юстиції Українипро визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Служби безпеки України, в якій просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Голови Служби безпеки України №10/14-ОС від 24.10.2014 року в частині звільнення позивача з посади заступника начальника Управління контррозвідувальних заходів по боротьбі з тероризмом (полковник) Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України з підстав п.7-2 ст. 36 КЗпП України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління контррозвідувальних заходів по боротьбі з тероризмом (полковник) Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України з 24.10.2014 року та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді;

- зобов'язати СБУ вилучити персональні дані про ОСОБА_1 з Єдиного реєстру списку осіб, до яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.11.2014 року відкрито провадження в адміністративній справі.

В обґрунтування позову зазначається, що оскаржуваним наказом позивач звільнений з посади заступника начальника Управління контррозвідувальних заходів по боротьбі з тероризмом Департаменту захисту національної державності відповідно до п.2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади», який набрав чинності 16.10.2014 та Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України. Наказ про звільнення став правовою підставою для внесення відомостей про позивача до Єдиного реєстру осіб, до яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» за відсутності його згоди на передачу та оприлюднення таких даних з огляду на положення вимог Закону України «Про захист персональних даних». Вважає наказ Голови Служби безпеки України №10/14-ОС від 24.10.2014 року в частині його звільнення протиправним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки в обгрунтування підстав для звільнення відповідач посилається на відомості, наявні в матеріалах особової справи, а також ту обставину, що в період з 06.09.2011 по 20.12.2012 він обіймав посаду заступника начальника Служби безпеки України у Дніпропетровській області. Однак відповідач не взяв до уваги, що позивач з 20.12.2012 по квітень 2014 перебував у розпорядженні начальника управління СБ України у Дніпропетровській області, був поза штатом та фактично не виконував службових обов'язків. Відповідач проігнорував ст. 5 Закону «Про очищення влади» щодо порядку проведення перевірки, а оскаржуваний наказ був виданий з порушенням процедури очищення влади та основних принципів люстрації, які встановлені ст. 1 цього Закону. Крім того наказ виданий завчасно, всупереч розпорядження Кабінету Міністрів України №1025-р від 16.10.2014 «Про затвердження плану проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», яким визначені періоди перевірок щодо Голови СБУ, його першого заступника та заступників, посадових і службових осіб Центрального управління СБУ з листопада 2014 по лютий 2015, щодо керівників та заступників керівників обласних управлінь СБУ, їх міжрайонних, районний та міських підрозділів: грудень 2014 - грудень 2015. Крім того, матеріали його особової справи, довідка за результатами вивчення якої, стала правовою підставою його звільнення, не містять даних про те, що він своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Позивач звертає увагу, що відповідно до п.1 ст. 3 Закону «Про очищення влади» сам факт зайняття в певний період окремих посад є достатньою підставою для визнання особи такою, що підлягає звільненню та є особою, яка своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Звільнення без встановлення підстав та доведеності фактів вчинення дій (правопорушень), передбачених ч.2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» порушує конституційні принципи рівності громадян перед законом т індивідуального характеру юридичної відповідальності, порушує права на працю і доступ до державної служби.

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Позивач вважає, що рішенням Голови Служби безпеки України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України "Про очищення влади", було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Так, позивач зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, безперечно порушує вищеназвані права на працю.

Як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.

Відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Вказані положення Конституції України не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

У контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посади заступника начальника Служби безпеки України у Дніпропетровській області, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

У зв'язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 3, 19, 21, 22, 38, 43, 55, 58, 61, 64 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи було поставлено питання щодо звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України.

Дослідивши зміст позовної заяви, заслухавши пояснення присутніх представників осіб, які беруть участь у справі, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі вищезгадані положення Закону України "Про очищення влади" наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України.

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст.ст.160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

У Х В А Л И В:

1. Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" положенням Конституції України, а саме:

- пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

(повний текст ухвали складено та підписано 15.12.2014)

Суддя А.С. Мазур