Рішення № 45058417, 08.06.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/6675/14-ц 08.06.2015 08.06.2015 08.06.2015

Провадження №22ц/784/1258/15 Головуючий у 1-й інстанції Губницький Д.Г.

Категорія 5 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

08 червня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Серебрякової Т.В. та Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Харитоновою І.В.,

за участі:

відповідача - ОСОБА_2,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2015 року, ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні, -

в с т а н о в и л а:

26 вересня 2014 року ОСОБА_3 предявила зазначений позов до ОСОБА_2, який обґрунтовувала наступним.

Вона, на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, виданого їй 19 липня 2012 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу, та її батько - ОСОБА_2, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2008 року, в рівних частках є співвласниками однокімнатної квартири спільного заселення АДРЕСА_1.

Останні два роки відповідач названою квартирою не користується, плату за її утримання та утримання прибудинкової території не вносить, комунальні послуги, які повинен нести відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності, не сплачує, у звязку з чим весь тягар утримання спільного майна несе вона.

Через це та небажання батька домовлятися про порядок спільної з нею участі в утриманні квартири, а також, через неможливість її технічного поділу на дві окремі ізольовані квартири, просила припинити право того на належну йому частку у спільній квартирі, попередньо стягнувши з неї на його користь вартість цієї частки.

У подальшому сторони звернулись до суду із заявою про затвердження мирової угоди, якої вони дійшли за спільною домовленістю.

Відповідно до її умов, право ОСОБА_2 на ? частку у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 підлягало припиненню, з набуттям права на неї ОСОБА_3 та покладенням на останню обовязку по сплаті відповідачу вартості частки у розмірі 72 537 гривень.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2014 року цю мирову угоду було визнано, провадження у справі закрито.

Не погоджуючись з цим, третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 подав на цю ухвалу апеляційну скаргу, в якій просив її скасувати, провадження у справі закрити або у позові відмовити.

Апеляційну скаргу обгрунтовував, що затвердженою мировою угодою порушені його майнові права як співвласника вказаної квартири.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області від 11 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2014 року скасовано і постановлено нову ухвалу, якою у визнанні мирової угоди, укладеної 19 грудня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, відмовлено.

У звязку з викладеним, розгляд справи було продовжено.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2015 року у позові відмовлено за його безпідставністю.

ОСОБА_3 подала на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати й ухвалити нове рішення - про задоволення позову.

Скаргу обґрунтовувала неповним зясуванням судом обставин справи, які мають значення для справи та невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи.

Апеляційну скаргу слід відхилити, рішення суду 1 інстанції в порядку ст. 303 ЦПК України скасувати, оскільки районний суд ухвалив його без додержання норми процесуального права, щодо недопустимості повторної участі судді у розгляді справи, і ухвалити нове рішення - про відмову у позові.

Так, ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що до відновлення первісного стану спірного житла, позов не може бути задоволений, оскільки протилежне, було б безпідставним узаконенням самочинного будівництва, що не є функцією судів.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає їх доведеними, а висновки суду, щодо результату вирішення справи - вірними, обґрунтованими й законними.

Так, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обовязки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтями 307, 308-311 ЦПК України і з'ясовує: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено у повній відповідності з нормами чинного цивільного законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини, а тому є законним та обґрунтованим.

Так, за Конституцією України, ст. 27 ЦПК України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів, який здійснюється в порядку конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського судочинств.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зазначити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання держави у сферу особистого життя людини, її цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність - в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обовязок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Дійсно, за ст. ст. 355-356, 358, 364 та 365 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше фізичних або юридичних осіб, держави, територіальних громад із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Крім того, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

При цьому, суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні лише за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

У той же час, суд може вирішувати правову долю майна, в тому числі і спільного, лише за умови, що воно у встановленому законом порядку стало обєктом права власності, перебуває у вільному цивільному обороті і не має передбачених законом чи ухваленим компетентним органом відповідним правозастосовним актом обтяжень та обмежень, які б перешкоджали такому обороту.

Зокрема, перешкодою до вільного цивільного обороту обєктів нерухомості є наявність в ньому самовільних перепланувань, добудов та переобладнань.

Як вбачається з матеріалів даної справи, а саме, технічного паспорту, виготовленого Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації, станом на 13 липня 2001 року, вказана квартира складалась із двох житлових кімнат площею 18,4 м-2 та 11,3 м-2, а також приміщень спільного користування: коридору площею І -8,5 м-2, ванної кімнати площею ІІ - 2,0 м-2, вбиральні площею ІІІ 1 м-2, кухні площею 4 9,7 м-2 (а.с. 74).

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 травня 2001 року, виданого Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської Ради, та зареєстрованого в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 08 травня 2001 року за № 18511, кімната площею 11,3 м-2 названої квартири була передана у приватну власність ОСОБА_5

ОСОБА_2 і його син ОСОБА_6, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 липня 2001 року, виданий названим вище органом, в рівних частках стали співвласниками іншої кімнати житловою площею 18, 4 м-2 тієї ж квартири (а.с.7).

Інші приміщення квартири перейшли у спільну власність названих осіб, відповідно до їх частки у житлових кімнатах

Таким чином, загальна площа названої квартири становила 31, 5 м-2, житлова 18, 4 м-2.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2008 року право власності за ОСОБА_6 на належну йому частку названої квартири було припинено на користь ОСОБА_2 (а.с.41).

У звязку з цим і, відповідно до довідки Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації № 3036 від 28 листопада 2014 року уся названа квартира була зареєстрована за ОСОБА_2 (а.с. 43,64).

11 травня 2001 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі продажу квартири спільного заселення АДРЕСА_1, загальною площею 19,4 кв. м, житловою площею 11,3 м-2, посвідчивши його нотаріально (а.с. 89), у звязку з чим, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру станом на 24 листопада 2014 року, ОСОБА_4 став власником 1/1 частки названої квартири (а.с. 65,90). Згідно цієї ж довідки коридор 1 -8,5 м-2, ванна 2-2,0 м-2, вбиральня 3 1 м-2, кухня 4 9,7 м-2 залишилися у спільному користуванні власників двох ізольованих кімнат (а.с. 90).

Між тим, з наявної у справі копії рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва від 19 серпня 2014 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2014 року, встановлено, що внаслідок самовільно проведеної ОСОБА_2 у 2002-2004 роках реконструкції спірної квартири зруйновано два перестінки кімнати площею 11,3 м-2, що належить ОСОБА_4 і поєднано названу кімнату з кухнею 14-4 та частиною коридору 14-1(а.с. 70-73).

Назване рішення є приюдиційним, а, відповідно, обставини та правовідносини встановлені ним, не підлягають доведенню в даній справі.

Таким чином, в натурі такого обєкту, право власності на який вимагає позивач немає, а тому її вимога не могла бути задоволена, що вірно констатував і районний суд.

Протилежне - було б фактичним узаконенням обєктів самовільного будівництва, які порушують право інших співвласників підсобних приміщень, віднесених до двох ізольованих квартир, а це є неприпустимим.

Зазнана обставина вже сама по собі виключає можливість задоволення даного позову.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то його рішення в частині застосування норм матеріального права, є вірним і обґрунтованим, а, відповідно, апеляційна скарга, з названих позивачем підстав не могла бути задоволена.

Тим більше, що у справі відсутні докази попереднього внесення позивачем вартості частки відповідача на депозитний рахунок суду, а оскільки таке є обовязковою умовою для застосування ст. 365 ЦК України, то і через недотримання позивачем названої умови - позов не міг бути задоволений.

При цьому, визнання відповідачем, начебто, отримання грошей за частку, не скасовує необхідність дотримання названої вимоги закону.

За такого, рішення районного суду підлягало б залишенню в силі.

Проте, відповідно ч. 1 ст. 21 ЦПК України - суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі.

Як вбачається з ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2014 року (а.с. - 84), вона постановлена суддею Губницьким Д.Г. і нею ж закрито провадження у справі.

Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області від 11 лютого 2015 року названа ухвала скасована, у звязку з чим провадження у справі продовжено (а.с. 152-154).

Зазначені обставини виключали можливість участі названого судді у подальшому розгляді справи.

Не дивлячись на це, Губницьким Д.Г. вирішив позов, ухваливши оскаржене рішення.

Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

У звязку з наведеним, колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області вважає за необхідне, вийти за межі апеляційної скарги і скасувати ухвалене Губницьким Д.Г. судове рішення, з постановленням нового рішення про відмову у позові з наведених вище підстав.

Керуючись статтями 303, 307-308, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2015 року скасувати і ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у позові до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні - за його недоведеністю.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді