Постанова № 45024466, 11.06.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" червня 2015 р. Справа№ 910/15932/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Отрюха Б.В.

Тищенко А.І.

За участі представників:

від позивача: Куркова А.В. - за дов.

Головніна О.Г. - голова товариства

від відповідача-1: Кириченко А.Б. - за дов.

від відповідача-2: Супрун А.М. - в.о. голови правління

від відповідача-3: не з'явився

від третьої особи: не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства власників квартир «Літа»

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2015

у справі № 910/15932/14

за позовом Товариства власників квартир «Літа»

до 1) Київської міської ради;

2) Відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест»;

3) Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві

третя особа, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Державне агентство земельних ресурсів України

про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу недійсними, скасування державної реєстрації державного акта

на право власності на землю

ВСТАНОВИВ:

Товариство власників квартир «Літа» (далі, позивач або ТВК «Літа») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі, відповідач-1 або КМР), Відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» (далі, відповідач-2), Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві (далі, відповідач-3) про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу недійсними, скасування державної реєстрації державного акта на право власності на землю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.08.2014 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів залучено Державне агентство земельних ресурсів України (далі, третя особа).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.03.2015 провадження у справі № 910/15932/14 за позовом Товариства власників квартир «Літа» у частині вимог до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві про зобов'язання внести зміни до державного земельного кадастру та скасування державної реєстрації за № 02-8-00194 від 30.10.2008 державного акта на право власності на землю припинено.

У задоволенні позову Товариства власників квартир «Літа» до Київської міської ради та Відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.04.2007 та державного акта серія КВ № 137542 на право власності на земельну ділянку недійсними - відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що спір щодо зобов'язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на землю підвідомчий адміністративним судам, а тому провадження у цій частині підлягає припиненню.

Водночас, рішення суду про відмову у задоволенні іншої частини позовних вимог мотивоване тим, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство власників квартир «Літа» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2015 у справі № 910/15932/14 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до протоколу про автоматичний розподіл справ між суддями апеляційну скаргу Товариства власників квартир «Літа» у справі № 910/15932/14 було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.04.2015 апеляційну скаргу прийнято до провадження та розгляд справи призначено на 02.06.2015.

29.05.2015 представник позивача подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду пояснення до апеляційної скарги, у яких просив суд задовольнити вимоги апеляційної скарги.

Представники відповідача-3 та третьої особи у судове засідання, призначене на 02.06.2015, не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, у зв'язку з чим ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2015 розгляд справи було відкладено на 11.06.2015.

У судове засідання, призначене на 11.06.2015, представник відповідача-3 та третьої особи знову не з'явились, про причин неявки суд не повідомили.

Враховуючи те, що у матеріалах справи містяться докази належного повідомлення відповідача-3 та третьої особи про дату, час і місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, а саме повідомлення про вручення поштових відправлень та витяг із сайту «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників відповідача-3 та третьої особи.

Представники позивача у судових засіданнях підтримали доводи, викладені ним у апеляцій скарзі, просили її задовольнити, рішення суду скасувати, позов задовольнити.

Представник відповідача-1 просив суд прийняти законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог чинного законодавства України.

Представник відповідача-2 у судових засіданнях заперечував проти доводів, викладених у апеляційній скарзі, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як підтверджується матеріалами справи, 03.04.2001 рішенням Київської міської ради від № 254/1231 «Про погодження місць розташування об'єктів» (пункт 4), ВАТ «Укртурінвест» погоджено місце розташування офісно- житлових прибудов до будинку № 12/14 на вул. Гайцана, 12 у Печерському районі м. Києва на землях міської забудови.

Рішенням Київської міської ради від 14.07.2005 № 778/3353 «Про передачу відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М.Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва», передано в оренду земельну ділянку площею 0,17 га.

15.02.2006 за актом приймання - передачі земельної ділянки, складеного відповідно до договору оренди від 13.02.2006, Київська міська рада (орендодавець) передала, а ВАТ «Укртурінвест» (орендар) прийняв в оренду земельну ділянку по вул. Миколи Гайцана, 12/14 в Печерському районі м. Києва, розміром 0,1743 га, за цільовим призначенням - для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку кадастровий номер земельної ділянки - 8000000000:82:342:0008 (далі, спірна земельна ділянка). Місце розташування земельної ділянки, що передається в оренду, зазначене на плані земельної ділянки, що є невід'ємною частиною до договору оренди земельної ділянки.

Рішенням Київської міської ради від 08.02.2007 № 125/786 «Про продаж земельної ділянки відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М. Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва», затверджено умови продажу земельної ділянки та вирішено після сплати повної вартості земельної ділянки оформити та видати ВАТ «Укртурінвест» в установленому законом порядку державний акт на право власності на земельну ділянку.

02.04.2007 між Київською міською радою та ВАТ «Укртурінвест» укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (далі, Договір; том 1, а.с. 173-176), за умовами якого ВАТ «Укртурінвест» купив земельну ділянку за адресою вул. Миколи Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва, площею 1 743 кв.м.

На підставі зазначеного Договору ВАТ «Укртурінвест» видано державний акт на право власності на земельну ділянку по вул. Миколи Гайцана, 12/14 (серія КВ№ 1375421 державна реєстрація за № 02-8-00194 від 30.10.2008) (далі, державний акт; том 1, а.с. 171).

Як вбачається із матеріалів справи, постановою Шевченківського районного суду від 19.12.2011, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2012 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.11.2013 (том 1, а.с. 24-34), задоволено позов Бойко Л.О., Головіної О.Г., Крикун Т.С. до Київської міської ради за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ВАТ «Укртурінвест» і визнано протиправними та скасовано пункт 4 рішення Київської міської ради від 03.04.2001 № 254/1231 «Про погодження місця розташування об'єктів», а також рішення від 14.07.2005 № 778/3353 «Про передачу відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М.Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва» та рішення Київської міської ради від 08.02.2007 року № 125/786 «Про продаж земельної ділянки відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М. Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва».

Вищезазначені судові рішення мотивовані тим, що оскаржувані рішення міської ради прийняті щодо земельної ділянки, яка є прибудинковою територією будинку по вул. Суворова, 14/12 у м. Києві, віднесеного до пам'яток історії та культури, здійснення прибудови до якого, як це передбачено рішеннями, суперечить закону.

Таким чином, оскільки рішення Київської міської ради, на підставі яких у ВАТ «Укртурінвест» виникло право власності на спірну земельну ділянку та видано державний акт, були визнані протиправними та скасовані у судовому порядку, в обґрунтування своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги ТВК «Літа» наголосило на незаконному привласненні ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки, оскільки остання є прибудинковою територією багатоквартирного будинку по вул. Суворова, 14/12 у м. Києві, у зв'язку з чим мешканці будинку позбавлені права користування прибудинковою територією, а позивач позбавлений прав, передбачених Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», що є підставою для визнання державного акту серія КВ№ 137542 на право власності та договору купівлі-продажу від 02.04.2007 земельної ділянки недійсними відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а також скасування державної реєстрації акту на право власності на землю.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, скаржник у апеляційній скарзі також зазначив, що висновок суду про те, що права позивача не підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, є помилковим, оскільки саме визнання недійсними Договору та державного акту призведе до поновлення прав позивача, наданих йому Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та прав власників квартир відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймає до уваги з огляду на наступне.

Матеріалами справи підтверджується, що 12.04.1995 Печерською районною у місті Києві Державною адміністрацією зареєстровано юридичну особу - Товариство власників квартир будинку № 14/12 по вул. Суворова м. Києва «Літа», яке створено за рішенням власників квартир багатоквартирного будинку № 14/12 по вул. Суворова у м. Києві, про що свідчить Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО № 039036 (том 1, а.с. 42).

Свою діяльність ТВК «Літа» здійснює на підставі Статуту, затвердженого рішенням установчих зборів засновників відповідно до протоколу № 1 від 25.11.1994.

Відповідно до статті 7 Статуту позивача, ТВК «Літа» організує утримання будинку, забезпечення його опаленням, газом водою, електроенергією, а також участь усіх власників квартир у роботах і витратах пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території (зони охорони пам'ятки архітектури), проводить роботу серед членів товариства та інших мешканців щодо раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів і зберігання будинку.

Згідно статті 42 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент укладення спірного Договору) земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У відповідності до частини 2 статті 42 Земельного кодексу України у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

За нормами статті 11 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків», об'єднання після набуття статусу юридичної особи може:

- прийняти на власний баланс весь житловий комплекс;

- за договором з попереднім власником залишити його балансоутримувачем усього житлового комплексу або його частини;

- укласти договір з будь-якою юридичною особою, статут якої передбачає можливість здійснення такої діяльності, про передачу їй на баланс усього житлового комплексу або його частини.

Рішення про прийняття на баланс основних фондів приймається відповідно до цього Закону, інших нормативно-правових актів та статуту об'єднання.

Балансоутримувач забезпечує управління житловим комплексом.

У разі якщо у новозбудованому будинку власники квартир, приміщень протягом двох місяців після підписання акта державної приймальної комісії не створюють об'єднання і не приймають на баланс основні фонди, сільська, селищна, міська рада може своїм рішенням призначити балансоутримувача.

Призначений балансоутримувач здійснює свої повноваження по забезпеченню управління будинком до прийняття будинку на баланс об'єднанням. Витрати на здійснення цих функцій управління розподіляються між власниками пропорційно площі приміщень, що перебувають у їх власності.

Передача майна з балансу на баланс відбувається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Передача на баланс майна (в тому числі земельної ділянки), яке входить до складу житлового комплексу, але не належить об'єднанню, не тягне за собою виникнення права власності на нього.

Згідно листа Комунального підприємства по утриманню та експлуатації житлового фонду «Липкижитлосервіс» за № 124/6 будинок по вул. Суворова 14/12 знаходиться на балансі КП «Липкижитлосервіс» (том 2, а.с. 174).

Отже, спірний будинок не передавався на баланс ТВК «Літа», а його балансоутримувачем є Комунальне підприємство по утриманню та експлуатації житлового фонду «Липкижитлосервіс».

Водночас, позивач у позовній заяві та апеляційній скарзі зазначає, що відповідно до частини 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2004 від 02.03.2004, власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку, а тому, на думку скаржника, не зважаючи на те, що будинок не знаходиться на балансі ТВК «Літа», відповідно до законодавства України з моменту приватизації квартир, створення ТВК - власники квартир є співвласниками прибудинкової території.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» об'єднання співвласників багатоквартирного будинку є юридичною особою, створеною власниками для сприяння використання їхнього власного майна та управлення, утримання і використання неподільного та загального майна.

Статтею 18 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків» передбачено, що об'єднання відповідно до цього Закону та статуту зобов'язане, зокрема, забезпечувати належний санітарний, протипожежний і технічний стан неподільного та загального майна, що належить членам об'єднання; припиняти дії третіх осіб, що утруднюють або перешкоджають реалізації прав володіння, користування і розпорядження неподільним та загальним майном членами об'єднання;у випадках, передбачених законодавством, статутом об'єднання, асоціації, представляти інтереси членів об'єднання, асоціації відповідно до наданих повноважень у відносинах з третіми особами.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 вказаного Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Згідно частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України встановлено способи захисту цивільних/господарських прав та інтересів судом.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права, в свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина 2 статті 152 Земельного кодексу України).

Як зазначено у пункті 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 Цивільного кодексу України).

Статтею 210 Земельного кодексу України у відповідній редакції встановлено, що угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду.

Як уже зазначалося вище, враховуючи, що постановою Шевченківського районного суду від 19.12.2011, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.12.2012 та Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.11.2013 визнані недійсними та скасовані рішення Київської міської ради, на підставі яких укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки, позивач вважає, що цей договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає визнанню недійсним.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, обов'язковою умовою визнання договору недійсним є порушення вчиненим правочином прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 216 Цивільного кодексу України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 Цивільного кодексу України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

Виходячи зі змісту частини першої статті 216 Цивільного кодексу України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Разом із тим частиною третьою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Водночас, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності.

Зокрема, статтею 387 Цивільного кодексу України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Отже, якщо виникає спір у зв'язку із оспорюванням права особи на земельну ділянку, оспорюване право може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.12.2012 у справі № 26/133 та є обов'язковою для застосування у розумінні статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

З огляду на вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що у даному конкретному випадку, позивачем, який заявив позов про визнання недійсним Договору, невірно обраний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки задоволення даного позову жодним чином не призведе до відновлення його порушеного права, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову ТВК «Літа» у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу.

Враховуючи встановлені обставини, вимога позивача про визнання недійсним державного акту на право власності на спірну земельну ділянку також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вимоги про визнання недійсним спірного Договору та за умови її задоволення не призведе до поновлення прав позивача на земельну ділянку.

Також, колегія суддів констатує необхідність застосування при вирішенні даного спору судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Зазначене стосується рішення Київської міської ради від 03.04.2001 № 254/1231 «Про погодження місця розташування об'єктів» (пункт 4), а також рішення від 14.07.2005 № 778/3353 «Про передачу відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М.Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва» та рішення Київської міської ради від 08.02.2007 року № 125/786 «Про продаж земельної ділянки відкритому акціонерному товариству «Укртурінвест» для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку по вул. М. Гайцана, 12/14 у Печерському районі м. Києва», які в подальшому були визнані протиправними та скасовані рішенням суду.

Таким чином, оскільки вищезазначені рішення Київської міської ради були реалізовані та повністю виконані у зв'язку з продажем спірної земельної ділянки відповідачу-2, вимога про визнання недійсним спірного Договору та державного акту не може бути підставою для відновлення порушених, на думку ТВК «Літа», прав позивача.

Водночас, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України в частині вимог позивача до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві про зобов'язання внести зміни до державного земельного кадастру та скасування державної реєстрації за № 02-8-00194 від 30.10.2008 державного акта на право власності на землю, оскільки відповідно до частини 1-2 статті 2 та частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України спір щодо скасування державної реєстрації та зобов'язання щодо вчинення певних дій суб'єктів владних повноважень, зокрема, Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, підвідомчий адміністративному, а не господарському суду.

Водночас, як вбачається із матеріалів справи, відповідач-2 у суді першої інстанції зазначав про пропуск позивачем строку позовної давності при зверненні до Господарського суду міста Києва з даним позовом.

Відповідно до пункту 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 № 10 позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України).

Як зазначено в пункті 2.1. вказаної Постанови, частиною 3 статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, а не у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Таким чином, враховуючи те, що позивачу було відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав їх необгрунтованості, про що зазначалося вище, у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин правомірно відмовлено.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає рішення суду у даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Товариства власників квартир «Літа» є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства власників квартир «Літа» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2015 у справі № 910/15932/14 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2015 у справі № 910/15932/14 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/15932/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді Б.В. Отрюх

А.І. Тищенко