Ухвала суду № 44747634, 03.06.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2015 року м. Київ К/800/41921/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Рецебуринського Ю.Й.,

Суддів Ємельянової В.І.,

Стародуба О.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області (далі - комітет) про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука від 18 квітня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до комітету, в якому просив: визнати дії комітету в частині нарахування та виплати в 2011 році матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не в розмірі середньомісячної заробітної плати в розмірі посадового окладу незаконними; зобов'язати нарахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2011 рік, з урахуванням виплаченої у 2011 році допомоги.

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 18 квітня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року, позов залишено без розгляду.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду, а посилання позивача на те, що на спірні правовідносини строки, передбачені частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не поширюється, оскільки ОСОБА_2 в позовних вимогах питання про стягнення не порушував, а просив визнати дії незаконними та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до частини першої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною третьою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Положеннями частини другої статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначається, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР в структуру заробітної плати входить також додаткова заробітна плата, яка визначена як винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантії і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що матеріальні допомоги на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових питань входили до системи оплати праці позивача, крім того, суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи, незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати.

Дана позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі №21-430а11, від 28 травня 2013 року у справі №21-97а13, від 24 березня 2014 року у справі №21-14а14.

Крім того, Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2013 року у справі №21-389а13 дійшов висновку, що перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю, а тому до вказаних правовідносин необхідно застосовувати, у тому числі, частину другу статті 233 КЗпП України, як таку, що врегульовує строки звернення до адміністративного суду при вирішенні питання щодо стягнення належних позивачеві сум заробітної плати.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов'язання її виплати не обмежується будь-яким строком.

Згідно з частиною першою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука від 18 квітня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю.Й. Рецебуринський

Судді В.І. Ємельянова

О.П.Стародуб