Постанова № 44446307, 26.05.2015, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2015 р. Справа № 917/2565/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В. , суддя Білецька А.М.

при секретарі Полубояриній Н.В.

за участю:

прокурора - Горгуль Н.В. (посвідчення № 016182 від 12.04.2013р.)

1-го відповідача - не з'явився

2-го відповідача - не з'явився

третьої особи - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, с. Супрунівка, Полтавського району (вх. №1924 П/3) на рішення господарського суду Полтавської області від 02.03.15р. у справі № 917/2565/14

за позовом Прокурора Полтавського району Полтавської області, м. Полтава

до 1) Полтавської районної державної адміністрації, м. Полтава

2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, с. Супрунівка, Полтавського району

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Заворсклянська сільська рада, с. Заворскло, Полтавського району, Полтавської області

про визнання недійсним розпорядження Полтавської районної державної адміністрації №550 від 09.06.2011р. "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельною ділянкою (право земельного сервітуту)"; визнання недійсними договору про встановлення земельного сервітуту, укладеного 09.11.2012р. між Полтавською районною державною адміністрацією та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 на площу земельної ділянки 10,00 га, кадастровий НОМЕР_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля); зобов'язання повернути земельну ділянку, -

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 02.03.2015р. по справі № 917/2565/14 (суддя Кульбако М.М.) позов задоволено та визнано недійсним розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації №550 від 09.06.2011р. "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право обмеженого користування земельною ділянкою (право земельного сервітуту) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району Полтавської області (землі запасу) орієнтовною площею 10,00га (землі сільськогосподарського призначення). Також визнано недійсним укладений 09.11.2012 року між Полтавською районною державною адміністрацією та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 10,00 га на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району Полтавської області, вартістю 211 843,80 грн., кадастровий № НОМЕР_1, про що у Державному реєстрі земель 09.11.2012 року вчинено запис № НОМЕР_2. Зобов'язано фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (вул. Шкільна, 20, с. Супрунівка, Полтавського району) повернути земельну площею 10,00 га на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району Полтавської області, вартістю 211 843,80 грн., кадастровий № НОМЕР_1, до земель запасу Заворсклянської сільської ради Полтавського району. Стягнуто з Полтавської районної державної адміністрації (вул. Шевченка,5 м.Полтава, 36011, ідентифікаційний код 04057505) на користь Державного бюджету України (Одержувач коштів: УДКСУ у м.Полтава, код одержувача: 38019510, р/р 31214206783002, банк одержувача ГУДКСУ у Полтавській області, код банку 831019, код класифікації доходів бюджету 22030001, код ЄДРПОУ Господарського суду Полтавської області 03500004) 1827,00 грн. судового збору. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України (Одержувач коштів: УДКСУ у м.Полтава, код одержувача: 38019510, р/р 31214206783002, банк одержувача ГУДКСУ у Полтавській області, код банку 831019, код класифікації доходів бюджету 22030001, код ЄДРПОУ Господарського суду Полтавської області 03500004) 1827,00 грн. судового збору.

Другий відповідач - ФОП ОСОБА_1 з даним рішенням господарського суду не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, порушення судом правил підсудності, просить рішення господарського суду Полтавської області від 02.03.2015р. по справі № 917/2565/14 скасувати і припинити провадження по справі.

Прокуратура Полтавського району Полтавської області надала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення господарського суду Полтавської області від 02.03.2015р. по справі № 917/2565/14 залишити без змін. В обґрунтування своєї правової позиції у справі прокурор зазначає, що рішення у даній справі прийнято без порушення судом правил предметної підсудності, а позовні вимоги ґрунтуються на нормах чинного законодавства, в зв'язку з чим правомірно задоволені судом першої інстанції.

Третя особа - Заворсклянська сільська рада у своєму відзиві на апеляційну скаргу вважає доводи скаржника необґрунтованими та безпідставними, тому просить залишити вимоги апеляційної скарги без задоволення, а рішення господарського суду у даній справі на його думку є законним та мотивованим, в зв'язку з чим скасуванню не підлягає.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 26.03.2015р. розгляд справи призначено на 21.04.2015р. о 12:30 год.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 21.04.2015р. розгляд справи відкладено на 26.05.2015р. о 15:00 год. Полтавській районній державній адміністрації запропоновано надати суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу. Дану ухвалу надіслано учасникам даного судового процесу.

05.05.2015р. на адресу суду повернулась копія ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 21.04.2015р., яка була надіслана заявнику апеляційної скарги - ФОП ОСОБА_1, разом з відміткою поштового органу «за закінченням терміну зберігання».

Для додаткового сповіщення заявника апеляційної скарги про розгляд справи 26.05.2015р. о 15:00 год. його особисто було повідомлено телефонограмою вих. № 09-71/381 від 25.05.2015р.

Другий відповідач - ФОП ОСОБА_1 у судове засідання 26.05.2015р. не з'явився. Причини неявки суду апеляційної інстанції не відомі.

Перший відповідач - Полтавська районна державна адміністрація письмових пояснень або заперечень по апеляційній скарзі не надала.

Відповідно до пункту 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 від 26.12.2011 року, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до п. п. 3.9.2, 3.9.3 Постанови Пленуму ВГС України від 26.12.2011р. № 18 "Про деякі питання практики застосування ГПК України", у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вирішує господарські справи на підставі Конституції України, Господарського процесуального кодексу.

У відповідності до статті 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Враховуючи те, що судом апеляційної інстанції належним чином створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, а також з огляду на те, що явку представників сторін у дане судове засідання не визнано обов'язковою, позицію сторін підтверджено письмовими доказами, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників відповідачів та третьої особи за наявними у ній матеріалами.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора в судовому засіданні 26.05.2015р., перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга другого відповідача задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України та відповідно до них нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних в делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Як свідчать матеріали справи, відповідно до оспорюваного Розпорядження Голови Полтавської районної державної адміністрації від 09.06.2011 року № 550 Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району (землі запасу) орієнтовною площею 10,0 га.

На підставі вказаного розпорядження 09.11.2012 року між Полтавською районною державною адміністрацією (Розпорядник земельної ділянки) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Володар сервітуту) було укладено договір про встановлення земельного сервітуту, за умовами якого Полтавська районна державна адміністрація (Розпорядник земельної ділянки) надає ФОП ОСОБА_1 (Володар сервітуту) право обмеженого користування земельною ділянкою (земельний сервітут) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), що знаходиться за межами населених пунктів на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району (землі запасу) площею 10,00 га (кадастровий № НОМЕР_1).

В договорі сторони передбачили строк дії договору (пункти 4.1.-4.2), розмір плати за встановлення сервітуту, умови та порядок її внесення та перегляду (пункти 5.1.- 5.6), відповідальність сторін, а також інші умови, необхідні для даного виду договорів.

Згідно відмітки на останньому аркуші договору, він зареєстрований у відділі Держкомзему у Полтавському районі 09.11.2012 року за № НОМЕР_2.

Прокурор Полтавського району Полтавської області звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Полтавської районної державної адміністрації і Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним розпорядження Полтавської районної державної адміністрації № 550 від 09.06.2011р. "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельною ділянкою (право земельного сервітуту)", визнання недійсними договору про встановлення земельного сервітуту, укладеного 09.11.2012р. між Полтавською районною державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_1 на площу земельної ділянки 10,00 га, кадастровий НОМЕР_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), що знаходиться за межами населених пунктів на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району (землі запасу) та зобов'язання повернути вищевказану земельну ділянку до земель запасу Заворсклянської сільської ради, посилаючись на порушення відповідачами вимог земельного законодавства України при винесенні оспорюваного розпорядження та укладенні на його підставі договору про встановлення земельного сервітуту.

Прокурор в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що Розпорядження Голови Полтавської районної державної адміністрації від 09.06.2011 року № 550 прийнято з порушенням вимог статті 401 Цивільного кодексу України та статті 98 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим просив визнати його недійсним в судовому порядку.

При цьому, прокурор зазначив, що Полтавською районною державною адміністрацією за оспорюваним розпорядженням фактично не було встановлено сервітут щодо спірної земельної ділянки, а надано ФОП ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку у строкове платне користування (оренду) без дотримання встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України процедури та підстав надання в оренду земельних ділянок комунальної власності, а спірний договір про встановлення сервітуту має ознаки договору оренди землі. Також, прокурор в обґрунтування позову послався на те, що рішення про надання земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості), приймається на підставі проектів землеустрою, однак Полтавська районна адміністрація надала дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою, рішення про затвердження якої не приймалось, що є порушенням статті 50 Закону України "Про землеустрій" та статті 123 Земельного Кодексу України.

Крім того, прокурором зазначено, що в порушення вимог статті 401 Цивільного кодексу України відповідачами не доведено неможливість задоволення потреб ФОП ОСОБА_1 у здійсненні сільськогосподарського товарного виробництва іншим способом, ніж встановлення сервітуту, а прийняття Полтавською райдержадміністрацією розпорядження та укладення між Полтавською районною державною адміністрацією та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 договору про встановлення земельного сервітуту відбулось з порушенням встановленої законом процедури (необхідність дотримання конкурентних засад) та відсутності підстав, передбачених зазначеною нормою.

Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги прокурора у повному обсязі виходив з того, що згідно з пунктом 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Kабінету Mіністрів України від 26 травня 2004 року № 677 (чинного на момент прийняття розпорядження та укладення договору сервітуту), проект відведення земельної ділянки не розробляється у разі, коли земельна ділянка, межі якої визначено в натурі (на місцевості), надається у користування або безоплатно передається у власність без зміни її цільового призначення.

Однак враховуючи те, що в оспорюваному розпорядженні надається дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельною ділянкою (право земельного сервітуту) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Заворсклянської сільської ради Полтавського району (землі запасу) орієнтовною площею 10,00 га, а відповідачами до матеріалів справи не надано жодних доказів на підтвердження раніше сформованої земельної ділянки площею 10,00 га на час прийняття оскаржуваного розпорядження, тому в даному випадку межі земельної ділянки, право користування якою на умовах земельного сервітуту надано ФОП ОСОБА_1, на час прийняття розпорядження не були визначено. З цих обставин, суд визначився, що надання спірної земельної ділянки у користування можливе лише за проектами землеустрою у відповідності до вимог статті 123 Земельного кодексу України, а тому розпорядження голови Полтавської районної адміністрації від 09.06.2011 року № 550 прийнято в порушення чинного законодавства України, а тому його слід визнати недійсним.

Крім того, господарським судом встановлено, що можливість задоволення потреб ФОП ОСОБА_1 в користуванні земельною ділянкою іншим способом, ніж встановлення сервітуту, не доведена відповідачами належними та допустимими доказами. В даному випадку передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України "Про оренду землі". З цих обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства, а тому він підлягає визнанню недійсним, разом з цим зобов'язавши ФОП ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку площею 10,00 га. на території Заворсклянськіої сільської ради Полтавського району Полтавської області, вартістю 211843,80 грн., кадастровий № НОМЕР_1, до земель запасу Заворсклянської сільської ради Полтавського району згідно з приписами статей 203, 215, 216, 217 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом України.

Повторно розглянувши справу в межах наданих суду апеляційної інстанції повноважень, визначених Господарським процесуальним кодексом України, колегія суддів повністю погоджується із такими висновками місцевого господарського суду, оскільки вони відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи в їх сукупності, а також нормам чинного законодавства, зважаючи на таке.

Згідно пункту 2.31 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 Цивільного кодексу України (статті 401 - 406), главою 16 Земельного кодексу України (статті 98 - 102).

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (частина 3 статті 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Крім того, слід зазначити, що перелік цілей, для яких можливо встановити земельний сервітут, визначений статтею 99 Земельного кодексу України.

Так, статтею 99 Земельного кодексу України встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що виходячи з системного аналізу вказаних норм, право земельного сервітуту по суті є правом обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок), що надається особі, яка вимагає його встановлення від власника (володільця) цієї (слугуючої) земельної ділянки для обслуговування своєї (панівної) земельної ділянки.

Зокрема, правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка, стосовно якої було встановлено сервітут, відноситься до категорії земель запасу та є землями сільськогосподарського призначення.

При цьому, відповідно до пункту 1.1 Договору про встановлення земельного сервітуту метою укладення цих договорів є ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно із пунктом 5.1 цього Договору користування земельною ділянкою, стосовно якої було встановлено сервітут, є платним.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Законом України "Про оренду землі".

Отже, враховуючи категорію та цільове призначення спірних земельних ділянок - землі запасу сільськогосподарського призначення, мету укладення спірних договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також оплатний характер цих договорів, колегія суддів вважає, що між сторонами вказаних договорів склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельними ділянками для ведення другим відповідачем підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у статті 1 Закону України "Про оренду землі".

Крім того, як вже зазначалося вище, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

Проте, у спірному Договорі взагалі не зазначено потреб, для яких встановлюється сервітут, а вказано лише мету договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка відповідає правовідносинам щодо оренди землі.

З аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП ОСОБА_1 не був власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.

Отже суть правовідносин між сторонами по спірному Договору, їх зміст та мета отримання земельних ділянок не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.

Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України "Про оренду землі".

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За приписами частин 1- 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що правовий зміст спірного Договору про встановлення земельного сервітуту суперечить вищезазначеним положенням Цивільному кодексу України, Земельному кодексу України та Закону України "Про оренду землі, адже цей договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ними обумовлені, в зв'язку з чим його господарський суд обґрунтовано та законно визнав його недійсним.

Відповідно до частини 3 статті 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

За приписами статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З вищенаведених підстав є незаконним і оспорюване рішення - розпорядження Голови Полтавської районної державної адміністрації від 09.06.2011 року № 550, яке передувало укладенню спірного Договору про встановлення сервітуту.

Фактично наслідком прийняття спірного розпорядження стало надання другому відповідачу спірної земельної ділянки у строкове користування без дотримання встановленої процедури та підстав, визначених чинним законодавством України, а не надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право обмеженого користування земельною ділянкою (право земельного сервітуту), як йдеться у самому спірному розпорядженні.

За таких обставин, суд вважає, що оспорюване прокурором розпорядження було прийнято Полтавською районною державною адміністрацією із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, інших нормативно-правових актів - за відсутності відповідних правових підстав.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими і місцевий господарський суд дійшов правильного висновку щодо наявності та достатності правових підстав для задоволення позову прокурора щодо визнання розпорядження Голови Полтавської районної державної адміністрації від 09.06.2011 року № 550 недійсними.

Відповідно до статті 406 Цивільного кодексу України визнання договору, що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. встановлено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших. Частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

Оспорений договір сервітуту, відноситься до такого виду договорів, за якими повернення сторони в первинне положення практично неможливо, тому у такій ситуації припинення дії договорів, визнаних судом недійсними, відбувається на майбутнє (стаття 236 Цивільного кодексу України)

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 208 Господарського кодексу України.

З матеріалів справи вбачається, що прокурором заявлено позовну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою та, враховуючи, що договір сервітуту підлягає припиненню на майбутнє і двостороння реституція за таким договором не проводиться, передана земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні другого відповідача на підставі спірного договору про встановлення сервітуту, підлягають поверненню до земель запасу Заворсклянської сільської ради Полтавського району.

У зв'язку із наявністю підстав для визнання договору сервітуту недійсним, про що місцевим господарським судом зроблено вірний висновок, та, відповідно правильно застосовано наслідки недійсності правочину - шляхом повернення спірної земельної ділянки до земель запасу Заворсклянської сільської ради Полтавського району.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Згідно зі статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України забезпечення судового процесу доказами покладено виключно на сторони у справі.

Прокурором обґрунтовано належними та допустимими доказами порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного розпорядження та укладанням спірного договору, оскільки саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання першим та другим відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Законом України "Про оренду землі" процедури передачі спірної земельної ділянки другому відповідачу у платне володіння та користування порушує ці інтереси. Відповідно до вимог статті 121 Конституції України, у випадках, визначених законом, на прокуратуру покладено представництво інтересів держави в суді.

Посилання прокурора та третьої особи на не проведення земельних торгів з вказівкою на приписи статті 134 Земельного кодексу України судом апеляційної інстанції не приймаються, оскільки на момент прийняття оспорюваного розпорядження механізм їх проведення не був розроблений (Закон України "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо порядку проведення земельних торгів у формі аукціону" № 5077-17 від 05.07.2012 року, який набрав чинності 19.08.2012 року).

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги ФОП ОСОБА_1 звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що даний спір не підвідомчий господарським судам.

Проте вказані твердження не беруться колегією суддів до уваги враховуючи на наступне.

Відповідно до пункту 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011р. №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України. З цією метою господарським судам слід аналізувати предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог.

Господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке.

Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України, статті 148 Господарського кодексу України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 Цивільного кодексу України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючі відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 Господарського процесуального кодексу України підвідомчі господарським судам.

Посилання заявника апеляційної скарги на те, що судом першої інстанції не вирішено питання про скасування державної реєстрації земельної ділянки є безпідставним, оскільки земельна ділянка вже є сформованою, їй присвоєно відповідний кадастровий номер, а відповідна реєстрація договору про встановлення сервітуту лише підтверджує факт укладання такого договору.

Таким чином, господарський суд Полтавської області під час прийняття рішення у даній справі правильно застосував норми матеріального і процесуального права, належним чином з'ясував всі обставини, що мають значення для справи. Всі обставини, що мають значення для даної справи, які судом першої інстанції визнано встановленими, були доведені прокурором під час судового розгляду справи, а висновки, викладені в рішенні господарського суду Полтавської області від 02.03.2015р. відповідають фактичним обставинам справи.

Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що другий відповідач ні під час вирішення спору у господарському суді Полтавської області, ні під час розгляду його апеляційної скарги у суді апеляційної інстанції не надав належного матеріального доказу обґрунтованості та правомірності його заперечень проти вимог прокурора, що заявлені у позові. Наведені ним в апеляційній скарзі доводи про порушення судом норм матеріального та процесуального права нічим не обґрунтовані та не узгоджуються з наявними у справі матеріалами, його позиція не підтверджена належними та допустимими доказами. Тому вимоги другого відповідача, що зазначені в апеляційній скарзі, не підлягають задоволенню, а наведені на їх підтвердження доводи не можуть бути прийнятими до уваги колегією суддів в якості підстав для скасування прийнятого у даній справі рішення.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32, 33, 34, 43, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105, 110 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, с. Супрунівка, Полтавського району залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 02.03.2015р. у справі № 917/2565/14 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови складено 29.05.15р.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Білецька А.М.