Рішення № 44427575, 21.05.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.05.2015Справа №908/5986/14

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Мельник Ю.О., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор"

до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк",

Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс"

про визнання договору іпотечного кредитування (договору про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 від 15.10.2006 р. недійсним

за участю представників:

від позивача:Кладіков М.П.- представник за довіреністю б/н від 31.01.2015 р. від відповідача -1:Мельник І.М.- представник за довіреністю № 09-32/104 від 09.02.2015 р. від відповідача -2:Вабіщевич Т.В.- представник за довіреністю б/н від 16.01.2013 р.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Амстор" звернулось до господарського суду Запорізької області з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання договору іпотечного кредитування (договору про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 від 15.10.2006 р. недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що вказаний договір укладений з порушенням чинного законодавства, оскільки пункти 2.5 та 5.1 договору іпотечного кредитування передбачають подвійну відповідальність позичальника за порушення грошового зобов'язання у вигляді подвійного стягнення пені, що суперечить ст. 61 Конституції України.

У позові ТОВ "Амстор" просить суд визнати договір іпотечного кредитування (договір про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 від 15.10.2006 р. недійсним, посилаючись на ст.ст. 203, 215 ЦК України та ст. 61 Конституції України.

Ухвалою господарського суду Запорізької області від 22.12.2014 р. матеріали вказаної позовної заяви направлено за територіальною підсудністю до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.01.2015 р. позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" прийнято суддею Головіною К.І. та порушено провадження у справі за вказаним позовом.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.03.2015 р. залучено до участі у справі співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс".

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.

Представники відповідачів - Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс" проти позовних вимог заперечили, зазначили, що умови договору іпотечного кредитування в частині стягнення відсотків та пені за неналежне виконання зобов'язань не є тотожними за своєю природою та не суперечать нормам чинного законодавства. Просили відмовити у задоволенні позову. Також представник відповідача-2 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс" просив застосувати строки позовної давності.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Судом встановлено, що 05.10.2006 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Амстор" (позичальник) та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк) був укладений договір іпотечного кредитування (договір про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 (далі - кредитний договір), відповідно до п. 1.1 (в редакції додаткової угоди № 15-93/19-8280/06-17 від 09.12.2010 р. до кредитного договору) банк надає позичальнику фінансовий кредит шляхом відкриття мультивалютної відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка на період з 09.12.2010 р. по 10.12.2010 р. не може перевищувати 9 800 000,00 доларів США та 320 356 640,63 російських рублів (ліміт кредитної лінії), на умовах, передбачених договором.

Датою остаточного повернення всіх отриманих у межах кредитної лінії сум кредиту є 29.12.2016 р. (п. 1.2 кредитного договору з врахуванням додаткової угоди № 15-93/19-8280/06-23 від 27.05.2013 р.).

Проценти за користування кредитом нараховуються банком на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за отриманими коштами та сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком процентної ставки у розмірі 13, 1% у доларах США, проценти за користування кредитом в російских рублях із встановленої ставки у розмірі 12,65 % з 01.05.2013 р. (п. 2.2 кредитного договору в редакції додаткової угоди № 15-93/19-8280/06-23 від 27.05.2013 р.).

Пунктом 2.5 кредитного договору сторони погодили, що у випадку порушення позичальником строку погашення одержаного кредиту, встановленого п. 1.2 договору строку остаточного повернення всіх отриманих сум кредиту, позичальник надалі сплачує проценти, виходячи із процентної ставки у розмірі 18 % річних в доларах США, а починаючи з 01.06.2013 позичальник сплачує з відповідної календарної дати, яка визначена у договорі, як дата виконання зобов'язання, до дати виконання такого зобов'язання проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки, що вказана в п. 2.2. договору, збільшеної на 3 % річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з п. 2.3. договору (в редакції додаткової угоди додаткової угоди № 15-93/19-8280/06-23 від 27.05.2013 р.).

Відповідно до п. 5.1 кредитного договору за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або процентів за прострочення користування кредитом позичальник сплачує банку за кожний день прострочення пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє у період прострочення, що діє у період прострочення.

Позивач вважає, що кредитний договір має бути визнаний недійсним, оскільки пункти 2.5 та 5.1 кредитного договору передбачають подвійну відповідальність позичальника за порушення грошового зобов'язання у вигляді подвійного стягнення пені, що суперечить ст. 61 Конституції України.

Розглядаючи спір по суті та перевіряючи доводи сторін, господарський суд виходив з наступного.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Договір іпотечного кредитування (договір про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 від 15.10.2006 р. є кредитним договором, а, отже, між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання глави 35 ГК України та глави 71 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 345 ГК України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Статтею 1056-1 ЦК України визначено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

У разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.

Дослідивши зміст кредитного договору, що оскаржується, суд приходить до висновку, що він містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом: форму, порядок надання кредиту, проценти за користування кредитом, графік погашення кредитних платежів та процентів, права, обов'язки та відповідальність сторін, інші умови, що узгоджуються з вимогами ст. 345 ГК України та ст. 1054 Цивільного кодексу України. У подальшому зазначений договір був скріплений підписами повноважених осіб і печатками підприємств.

Отже, на час укладення спірного правочину сторони досягли взаємної згоди щодо усіх його істотних умов, зокрема і щодо розміру процентної ставки - 13,1 % річних у доларах США та 12,65 % річних у російських рублях, її збільшення за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань зі сплати кредиту - 18 % річних в доларах США, а починаючи з 01.06.2013 р. - в розмірі процентної ставки, вказаної в п. 2.2. договору, збільшеної на 3 % річних.

Крім того, суд зазначає, що зміна процентної ставки ставилася в залежність від виконання умов, які міг та був зобов`язаний виконувати позичальник.

Відповідно до Аналізу практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві Верховного Суду України від 01.07.2014р. під процентами в цьому випадку слід розуміти проценти за користування чужими грошовими коштами, стягнення яких передбачене ст. 536 ЦК.

При розгляді цього питання слід мати на увазі, що проценти, визначені статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК, є платою за користування чужими грошовими коштами, яка, за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання терміну їх повернення.

Що стосується передбаченої у кредитному договорі пені за порушення позичальником строку погашення одержаного кредиту суд зазначає, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до п. 5.1 кредитного договору сторони погодили, що за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або процентів за прострочення користування кредитом позичальник сплачує банку за кожний день прострочення пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє у період прострочення, та нараховується щоденно.

У випадку, якщо банком застосована до позичальника неустойка у вигляді пені, остання нараховується банком з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені, до дати припинення цих обставин виключно, та сплачується позичальником у порядку, передбаченому п. 2.3. договору для нарахування та сплати процентів, на рахунок, номер якого повідомляється банком позичальнику негайно після його відкриття.

Відповідно до п. 1.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 17.12.2013 р. № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 ЦК України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Також Верховний Суд України висловив свою позицію з приводу пені в Аналізі практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві від 01.07.2014р. та заначив, що неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов'язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов'язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов'язання боржником. Разом з тим, пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов'язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов'язання (ст. 549 ЦК) є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів цивільно-правової відповідальності, передбачених законом за порушення зобов'язання.

Відповідно до п. 2.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 17.12.2013 р. № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" застосування пені не виключає одночасного нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (стаття 536 ЦК України), зокрема процентів на прострочену суму оплати товару, проданого в кредит (частина п'ята статті 694 названого Кодексу), оскільки стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов'язань, ані штрафною санкцією.

Таким чином, за своєю правовою природою проценти, встановлені за порушення позичальником строку погашення одержаного кредиту, передбачені п. 2.5 кредитного договору є платою за користування кредитом, яку позивач зобов'язаний сплачувати відповідно до умов кредитного договору та вимог ЦК України, а пеня, визначена сторонами в п. 5.1 кредитного договору, є мірою відповідальності, яка застосовується у випадку порушення умов кредитного договору, як спосіб забезпечення виконання зобов'язань.

Отже, суд приходить до висновку, що пункти 2.5 та 5.1 кредитного договору не встановлюють подвійної відповідальності за одне й те саме порушення, та відповідно жодним чином не порушують положень ст. 61 Конституції України.

З огляду на викладене, суд вважає, що наведені позивачем обставини, не мають своїм наслідком визнання договору недійсним у розумінні положень ст.ст. 203, 215 ЦК України, а, відтак, у задоволенні позову необхідно відмовити.

Щодо доводів представника відповідача про застосування строків позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог відповідно до статті 267 Цивільного кодексу України, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З урахуванням викладеного та зважаючи на той факт, що судом не встановлено порушень прав та інтересів позивача, то й строк позовної давності в даному випадку не застосовуються.

Вирішуючи питання про стягнення судових витрат, які складаються із судового збору, суд покладає їх на позивача згідно з ч. 5 статті 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 49, 32-34, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс" про визнання договору іпотечного кредитування (договору про іпотечний борг) № 15-93/19-8280/06 від 15.10.2006 р. недійсним.

Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні 21 травня 2015 року.

Повний текст рішення підписаний 26 травня 2015 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня підписання повного тексту рішення.

Суддя К.І. Головіна