Ухвала суду № 44416722, 22.05.2015, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 712/10675/12

У Х В А Л А

Іменем України

22 травня 2015 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області у складі:

головуючого - судді Леска В.В.

суддів - Кожух О.А., Готри Т.Ю.

при секретарі - Марчишаку Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно та зустрічним позовом ОСОБА_1 Анатоліїани до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання умов кредитного договору невиконаними, визнання недійсним договору іпотеки, визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору та зобов'язання здійснити перерахунок платежів за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 2 грудня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

У червні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому вказував на те, що відповідно до укладеного кредитного договору від 27.01.2006 року позичальник ОСОБА_1 отримала кредит в сумі 15776 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,96% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 27.01.2010 року.

Позивач зазначав, що позичальник ОСОБА_1 в порушення умов зазначеного договору не повернула кредит та не сплатила відсотки за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 07.10.2011 року у неї виникла заборгованість за кредитним договором в розмірі 25329,95 доларів США, яка складається із заборгованості за кредитом в сумі 17580,22 доларів США, заборгованості по процентам за користування кредитом в сумі 4978,16 доларів США, заборгованості по комісії за користування кредитом в сумі 484,16 доларів США та пені за несвоєчасність виконання зобов'язання за кредитним договором в сумі 2287,41 доларів США.

Посилаючись на вказані обставини Банк просив звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки банком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеній квартирі.

У грудні 2012 року ОСОБА_1 пред'явила до ПАТ КБ «Приватбанк» зустрічний позов, вимоги якого в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 31 ЦПК України неодноразово змінювала, і остаточно просила :

- визнати умови кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006 року укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 про надання кредиту в сумі 776 доларів США на сплату страхових платежів - не виконаними і припинити зобов'язання в цій частині з часу закінчення строку дії договору 27.01.2010 року;

- визнати п. 4.1 кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006 року, укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 - недійсним;

- визнати недійсним з часу укладення 27.01.2006 року договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк»;

- визнати недійсною з часу укладення 15.04.2010 року додаткову угоду до кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006 року укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1;

- зобов'язати публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» здійснити перерахунок платежів відповідно до сплачених ОСОБА_1 коштів на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 27.01.2006 року, без врахування вимог додаткової угоди до кредитного договору від 15.04.2010 року.

Вказувала на те, що банк не надавав їй коштів в сумі 776 доларів США на сплату страхових платежів. Пункт 4.1 кредитного договору суперечить Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань». Договір іпотеки укладено без згоди органу опіки та піклування, чим порушені права малолітніх на користування житлом, які на час його укладення там проживали і були зареєстровані, та проживають і на даний час. Додаткова угода від 15.04.2010 року укладена до не існуючого кредитного договору, умови якої банком в частині надання позичальнику ОСОБА_1 кредитних коштів в розмірі 19490,00 доларів США є невиконаними. Просила також зобов'язати банк здійснити перерахунок платежів відповідно до сплачених нею коштів на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 27.01.2006 року, без врахування вимог додаткової угоди до кредитного договору від 15.04.2010 року.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 2 грудня 2014 року у задоволенні первісного позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалено:«Визнати умови кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006р. укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 про надання кредиту в сумі 776 доларів США на сплату страхових платежів - не виконаними і припинити зобов'язання в цій частині з часу закінчення строку дії договору 27.01.2010 року.

Визнати п. 4.1 кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006 року укладеного між Закритим акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" та ОСОБА_1 - недійсним.

Визнати недійсним з часу укладення 27.01.2006р. договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк».

Визнати недійсною з часу укладення 15.04.2010 року додаткову угоду до кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006 року укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1.

Зобов'язано Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» здійснити перерахунок платежів відповідно до сплачених ОСОБА_1 коштів на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 27.01.2006 року, без врахування вимог додаткової угоди до кредитного договору від 15.04.2010 року».

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням Банк подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність судового рішення із-за порушення норм матеріального та процесуального права, неповного встановлення обставин справи, просив скасувати оскаржуване ним рішення та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1.

Межі доводів апеляційної скарги - строк позовної давності за зустрічною вимогою позивачки про визнання договору іпотеки недійсним та п. 4.1 кредитного договору недійсним сплив 28 січня 2009 року, а позивачка звернулася до суду із зустрічним позовом у грудні 2012 року, умова п. 4.1 кредитного договору про сплату позичальником пені у разі порушення ним зобов'язань, передбачена ст. 611, ч. ст. 549 ЦК України, і ніяким чином не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, під час укладання договору іпотеки ОСОБА_1 не повідомляла іпотекодержателя та нотаріуса про права неповнолітніх осіб на користування будинком, висновок суду про припинення дії основного кредитного договору від 27 січня 2006 року, а також про укладання додаткової угоди від 15 квітня 2010 року до не існуючого, припиненого ще 27 січня 2010 року договору, не грунтується на вимогах чинного законодавства.

В запереченні відповідачка ОСОБА_1 просить відхилити апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» як безпідставну, якому суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позову з наведених в запереченні обставин.

Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу.

ОСОБА_3, яка представляє інтереси ОСОБА_1, апеляційну скаргу не визнала, просила таку відхилити як безпідставну та необгрунтовану, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як матеріалами справи та і судом першої інстанції встановлено, що 27 січня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №MKK7GA00000006, згідно п. 1.1 якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти в сумі 15776 доларів США, а саме 15000 доларів США на споживчі цілі та 776 доларів США на сплату страхових платежів.

Кошти в сумі 15000 доларів США банк позичальнику надав шляхом їх перерахування на картковий рахунок з видачею кредитної картки, що стверджується матеріалами справи.

А щодо надання позичальнику коштів в сумі 776 доларів США на сплату страхових платежів, то в матеріалах справи про це докази відсутні.

Так, п. 2.1.3 кредитного договору встановлено, що відповідно до даного договору позичальник звертається до банку про надання йому кредиту на оплату чергових страхових платежів відповідно до договорів страхування, укладених відповідно до п. 2.2.7 даного договору, і доручає банку щорічно перераховувати необхідну суму коштів згідно договорів страхування. Перерахування кредитних коштів банк зобов'язується провадити - у випадку не пред'явлення позичальником документів, що підтверджують сплату чергових страхових платежів за рахунок інших джерел, до дат їхньої сплати, передбачених договорами страхування.

Пунктом 2.2.7 кредитного договору передбачено, що у випадку не подання позичальником банку підтверджуючого документа про сплату чергових страхових платежів по погодженим з банком договорам страхування, банк сплачує страхові платежі за рахунок кредиту відповідно до п. 2.1.3 даного договору.

Однак, в матеріалах справи міститься договір страхування майна №МКК7002348GA від 27.01.2006 року (а.с.50-51 т.1), укладений між страховиком ЗАТ «Страхова компанія «ІНГОССТРАХ» та страхувальником ОСОБА_1 на строк з 27.01.2006 року по 26.01.2007 року (включно), страховий платіж якого, згідно п. 11.1 договору становить 507, 22 гривень, який страхувальник ОСОБА_1 сплатила за власні кошти, що стверджується квитанцією від 27.01.2006 року (а.с.59 т.1). А також договір особистого страхування №МКК7002349LK від 27.01.2006 року (а.с.53-54 т.1), укладений між страховиком ЗАТ «Страхова компанія «ІНГОССТРАХ» та страхувальником ОСОБА_1 на строк з 27.01.2006 року по 26.01.2007 року (включно), страховий платіж якого, згідно п. 12.1 договору становить 378,75 гривень, який страхувальник ОСОБА_1 сплатила за власні кошти, що стверджується квитанцією від 27.01.2006 року (а.с.57 т.1).

Вказані договори від імені страховика (п. 3 договорів) були укладені страховим агентом/вигодонабувачем - ПриватБанк в особі Ковача В.С., який діяв на підставі довіреності №2665 від 04.11.2005 року, що стверджує погодження банком зазначених договорів і виключає виконання ним умов, передбачених п. 2.1.3; п. 2.2.7 кредитного договору, зокрема в сумі 776 доларів США, яка не передбачена умовами зазначених договорів страхування. А тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно дійшов висновку про визнання умов вказаного кредитного договору щодо надання кредиту в сумі 776 доларів США на сплату страхових платежів - не виконаними і припинив зобов'язання в цій частині з часу закінчення строку дії договору 27.01.2010 року.

Так, п. 4.1 кредитного договору встановлено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов'язання, передбаченого п.п.2.2.2, 2.2.3 даного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожний день прострочки.

Визнаючи п. 4.1 кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006р, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що зазначений пункт договору суперечить вимогам Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (далі Закон).

Проте, колегія суддів із висновком суду першої інстанції в цій частині погодитись не може, оскільки зазначений Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. При цьому суб'єктами зазначених правовідносин є - підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Однак ОСОБА_1 не є суб'єктом зазначених правовідносин, а тому даний Закон застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Разом з цим, колегія суддів констатує, що вимоги ОСОБА_1 про визнання п. 4.1 кредитного договору недійсним, згідно поданої нею заяви про зміну позовних вимог за зустрічним позовом від 29.04.2014 року (а.с.118-122 т.1), були заявлені також і з підстав його суперечності вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

Так, положеннями частин першої, другої статті 18 Закону про захист прав споживачів встановлено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. В частинах 3, 4 ст. 18 Закону про захист прав споживачів наведено окремі несправедливі умови договору, перелік яких не є вичерпним. При цьому пунктом 4 частини першої статті 21 Закону про захист прав споживачів встановлено, що для цілей застосування цього закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів - права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

У рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року №7-рп/2013 у справі 1-12/2013, Конституційний Суду України виходить з того, що вимога про нарахування та сплату неустойки (штрафу, пені) за договором споживчого кредиту, - яка є явно завищеною, - не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України та частинах 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності і розумності, як складовим елементам загального конституційного верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове значення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливий непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на приписи ч. 4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема, у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту, висновок якого узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985р. №39/248 тощо.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 - положення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання споживчого кредиту, зокрема, це право споживача не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних підставах.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВСУ від 12.04.1996 р. №5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених унаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, - суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Аналогічне положення містить ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів».

Встановивши, що сплачені позичальником ОСОБА_1 за період з 2010 року по липень 2014 року кошти в сумі 12664 доларів США, які банком на виконання умов п. 4.1 кредитного договору були зараховані на погашення пені, а тіло кредиту донині складає суму 14597,49 доларів США, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що дані умови договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, і розмір пені, стягнутий банком на виконання умов п. 4.1 кредитного договору, не відповідає передбаченим засадам справедливості, добросовісності і розумності, як складовим елементам загального конституційного права, а також з метою захисту прав позичальника, як слабкої сторони у кредитному договорі, правильно визнав пункт 4.1 кредитного договору недійсним, з урахуванням вимог, заявлених ОСОБА_1 у заяві про зміну позовних вимог за зустрічним позовом від 29.04.2014 року, які були предметом розгляду судом першої інстанції, за результатом розгляду яких ним було постановлено рішення, а тому підстав для зміни рішення суду першої інстанції в цій частині колегія суддів не вбачає.

Посилання апелянта на пропуск позичальником строку позовної давності на звернення до суду з даною вимогою, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 про порушення свого права довідалася лише під час виконання споживчого кредиту, тобто під час зарахування банком сплачених нею коштів в розмірі 12 664 доларів США на погашення пені, так як на час укладення кредитного договору вона не мала спеціальних знань про властивості та характеристики банківських послуг, зокрема щодо умов, передбачених п. 4.1 кредитного договору про стягнення пені, а тому з даною вимогою вона звернулася у межах строку позовної давності.

Також суд першої інстанції правильно визнав недійсним з часу укладення 27.01.2006 року договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк», оскільки таким порушуються житлові права малолітніх дітей позивачки за зустрічним позовом, а саме ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, які мають право користування вказаним житлом в силу положень ч. 1 ст. 405 ЦК України, згідно якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Факт реєстрації та проживання малолітніх дітей у вказаній квартирі стверджується відміткою у паспорті ОСОБА_1 на сторінках 9, 11 та довідкою ЖРЕР №2 «Підзамок» №1058 від 15.07.2014 року, про що нотаріусу беззаперечно було відомо, і зазначено ним у п. 10.9 договору іпотеки, а саме, що при укладенні цього договору іпотекодавцем враховані інтереси дітей, які мають право користування даним предметом іпотеки, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 під час укладення договору іпотеки не повідомляла ані іпотекодержателя, ані нотаріуса про права неповнолітніх дітей на користування квартирою, яка є предметом іпотеки.

Однак, приватний нотаріус Капітула Г.Д. в порушення вимог п. 1 ч. 2 ст. 177 СК України, ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (Закон діє з 01.01.2006 р.) - уклала та посвідчила вказаний договір іпотеки від 27.01.2006 року без попередньої згоди органу опіки та піклування, що стверджується оглянутими в апеляційному суді Закарпатської області оригіналами документів, на підставі яких було укладено спірний договір іпотеки, в якому відсутня попередня згода органу опіки та піклування на укладення зазначеного договору іпотеки, - чим порушила вимоги Закону та житлові права неповнолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а тому суд першої інстанції правильно визнав спірний договір іпотеки недійсним з часу його укладення.

Посилання апелянта на пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання недійсним договору іпотеки, є безпідставним, оскільки про порушення житлових прав неповнолітніх дітей ОСОБА_1 стало відомо тільки у червні 2012 року, коли ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом про їх виселення з зазначеної квартири, а вимоги нею в інтересах неповнолітніх дітей були пред'явлені у квітні 2014 року (а.с.118-122 т.1), тобто в межах трирічного строку позовної давності, коли їй стало відомо про порушення їх житлових прав, а не про укладення спірного договору іпотеки з порушенням вимог Закону (що є окремою підставою для його оскарження), про що їй було відомо ще у 2006 році (на час укладення договору іпотеки).

Також суд першої інстанції правильно визнав недійсною з часу укладення 15.04.2010р. додаткову угоду до кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006р., укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, виходячи з того, що кредитний договір між сторонами був укладений строком на 4 роки з 27.01.2006 року по 27.01.2010 року /пункт 1.1. кредитного договору/.

Поняття строку та терміну визначено статтею 251 ЦК України.

Згідно ч. 1, ч. 4 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє тільки сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Зміна до договору здійснюється у тій самій формі, що і сам договір. Однак, після закінчення строку договору 27.01.2010 року, сторони у письмовій формі не продовжували його дію.

А тому, саме з моменту закінчення 27.01.2010 року строку дії кредитного договору, - припинилися і умови кредитного договору, - крім відповідальності за порушення зобов'язання за час його дії.

Отже встановивши, що 15.04.2010 року сторони уклали додаткову угоду до не існуючого, припиненого ще 27.01.2010 року кредитного договору, що вказує фактично на укладення сторонами нового договору, з новими умовами, які банком не виконані, зокрема п. 8.1, згідно якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти на строк з 15 квітня 2010 року по 15 квітня 2020 року включно у розмірі 19490,00 доларів США, а саме 17800,00 доларів США на споживчі цілі та 1690,00 доларів США на сплату страхових платежів, які позичальнику ОСОБА_1 так і не надав, що вказує на його укладення з порушенням вимог, встановлених ч. 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України, а тому такий на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України суд першої інстанції правильно визнав недійсним.

Строк позовної давності за даною позовною вимогою ОСОБА_1 не пропущений, оскільки про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору від 15.04.2010 року вона до суду звернулася у межах трирічного строку.

Визнавши недійсною з часу укладення 15.04.2010 року додаткову угоду до кредитного договору №MKK7GA00000006 від 27.01.2006р., укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, суд першої інстанції правильно зобов'язав банк здійснити перерахунок платежів відповідно до сплачених ОСОБА_1 коштів на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 27.01.2006 року, без врахування вимог додаткової угоди до кредитного договору від 15.04.2010 року.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції у відповідності до ст. 308 ЦПК України підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» відхиленню, оскільки рішення судом першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відхилити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 2 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Судді: