Ухвала суду № 44402029, 26.05.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

---------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 травня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/6462/14

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого - судді Бойка А.В.,

суддів: Танасогло Т.М.,

Яковлєва О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 521-14 від 14.10.2014 року та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

13.11.2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 521-14 від 14.10.2014 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на вказану постанову суду.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відсутності у позивача умов для визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, та вважає, що для нього існує ризик переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи - «особи, що пов'язані або надають підтримку уряду чи міжнародному співтовариству або вважаються такими. Апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не повно та не всесторонньо досліджено обставини справи.

У зв'язку з викладеним ставиться питання про скасування постанови Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2015 року та прийняття нової, якої позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідно до вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю, а також у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть учать у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Представник позивача у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать матеріали справи.

Позивачем було подано клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів суду апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, уродженець м. Мазарі-Шаріф, останнє постійне місце проживання на території країни громадянського походження - м. Мазарі-Шаріф, вул. Четгер, біля мечеті. За національністю - таджик, віросповідання - мусульманин-суніт, неодружений, рідна мова - дарі, освіти не має. Члени сім'ї заявника, які залишились у країні походження: мати - Нагріз (домогосподарка), батько - ОСОБА_2 (пенсіонер), брат - ОСОБА_3 (будівельник), сестра - ОСОБА_4. Країну постійного проживання залишив 12.05.2013 року нелегально, без документів, легковим автомобілем та поїздом через Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, РФ через кордон в Омській області.

Звертаючись з позовом до суду першої інстанції, позивач зазначав, що він є громадянином Афганістану, до моменту виїзду з країни проживав у м. Мазарі-Шаріф, працював у будівельній компанії Pamear International Construction & Road building та через свою професійну діяльність зазнав погроз від представників озброєного формування Талібан. Також позивач вказував на те, що перебуваючи у країні постійного проживання він був викрадений представниками вищезазначеного озброєного формування та утримувався у полоні. Через переслідування за ознаками приналежності до соціальної групи, позивач має серйозні побоювання стосовно своєї безпеки у країні походження, що зумовило виїзд з Афганістану та звернення до Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для отримання додаткового захисту в Україні.

За результатами розгляду особової справи громадянина Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 № 2013ОD0251, 10.08.2014 року управлінням у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області ухвалено висновок про доцільність відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1, через відсутність умов, передбачених абз.4 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

14.10.2014 року Держаною міграційною службою України було прийнято рішення № 521-14, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року як особі, стосовно які встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Державної міграційної служби України, ОСОБА_1 оскаржив його до суду першої інстанції.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, зважаючи на наступне:

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Слід зазначити, що підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Ч. 7 зазначеної статті визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Відповідно до Директиви Європейського Союзу Директива Ради ЄС 2004/83 від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відмовляючи ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідач посилався на відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Як вбачається з матеріалів справи, після звернення ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області, посадовою особою відділу у справах біженців управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області було проведено анкетування заявника та проводилась співбесіда з ОСОБА_1, про що складено протокол від 03.10.2013 року.

В ході проведеної співбесіди заявник повідомив, що з 2009 по 2013 роки позивач працював у іноземній компанії "Памір Інтернешенал", яка контролювалась афганцями та займалась будівельними роботами. Під час виконання робіт в провінції Кундуз район Іхам Саеб з будівництва школи, після того, як був збудований фундамент, начальник дав кілька днів вихідних усій бригаді будівельників, але позивач та ще двоє місцевих залишились на місці будівництва і вночі їх забрали таліби. На будівництві позивач з двома місцевими проживали у будинку для працівників, що стояв окремо. Ввечері, до кімнати зайшли троє людей, одягнених у чорний національний одяг, один з яких мав зброю. Вони зав'язали позивачу та іншим робітникам очі та наказали їхати з ними. Через 40 хвилин, приблизно проїхавши кілометрів 60-70, їх привезли до якогось підвалу, розв'язали очі та жорстоко побили. Після цього, люди які їх викрали сказали, що з ними потрібно співпрацювати, та їх цікавить уся інформація про компанію "Памір Інтернешенал", зокрема, коли приїжджає головний начальник компанії, який був іноземцем. В підвалі позивача з іншими робітниками тримали 4-5 днів, потім відпустили. вивозили із цього місця таким же чином, привезли неподалік від роботи та сказали, що в позивача та інших робітників, які були затримані є 10 діб для прийняття рішення, та увесь цей час вони будуть під наглядом. Після цього, позивач з іще одним робітником вирішили не погоджуватись та на п'ятий день позивач, як зазначено у протоколі, виїхав до м. Мазарі-Шаріф, але з ним працював двоюрідний брат Усматулла, який, як зрозумів позивач погодився співпрацювати з талібами в м. Мазарі-Шаріф. Через сторонніх людей на районі, позивач дізнався, що ним цікавляться. Наприкінці лютого 2013 року позивач вирішив виїхати з країни постійного проживання, та 03.03.2013 року через КПП Шерхан-Бандар виїхав на територію Таджикистану, потім до Киргизстану, Росії та в Україну. Увесь час їхали на різних автомобілях, іноді вантажних. В РФ приїхали до м. Омськ, звідти потягом до м. Москви. З Москви виїхав легковим автомобілем до м. Одеса. На маршруті хвилин 30 йшли пішки. Таким чином, 13.05.2013 року ОСОБА_1 13.05.2013 був у м. Одеса. На даний час повернутись до країни походження не можу, оскільки у зв'язку із вище викладеними обставинами, побоюється за своє життя.

В свою чергу, під час анкетування заявник зазначив, що в період з 1993 по 2013 роки він працював кравцем у м. Мазарі-Шаріф. У відповіді на запитання щодо причин виїзду з батьківщини іноземець повідомив, що він працював в міжнародній компанії "Pamear International Construction & Road building Organization", при цьому не вказавши періоди роботи.

Також встановлено, що під час проведення інтерв'ю, іноземець вже заявляв, що працював у двох компаніях - "Yarash Huma Construction and Engineering Company" та "Pamear International Construction & Road building Organizatiob " протягом 2009-2013 років. Крім того, заявник під час анкетування зазначив, що взагалі не має ніякої освіти, однак зазначив, що працював в "Pamear International Construction&Road Bulding Organization" в якості технічного контролера, а вже під час інтерв'ю зазначив, що працював простим будівельником.

Таким чином, відповідачем були встановлені розбіжності у повідомленій заявником інформації щодо його власного працевлаштування.

В свою чергу, заявником не було надано жодного належного доказу у підтвердження його дійсного працевлаштування у міжнародній компанії.

Враховуючи зазначене відповідач дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що заявник міг дійсно працювати у будь-якій міжнародній компанії Афганістану, оскільки його розповідь не вбачається правдоподібною.

Судом першої інстанції було встановлено, що у ході розгляду заяви відповідачем та під час судового розгляду, позивачем не було надано жодних пояснень або будь-яких підтверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Так, стосовно зазначених позивачем переслідувань представниками руху Талібан було встановлено, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв'ю, іноземець не зазначив жодної дати чи навіть пори року, коли стався випадок із викраденням його талібами. Так, під час анкетування, позивач зазначив, що таліби прийшли до нього та ще двох працівників, коли вони чекали на автобус до м. Мазарі-Шаріф, так як бригаді були надані два дні вихідних. При цьому, під час проведення інтерв'ю, ОСОБА_1 зазначив, що викрадення сталось коли позивач та ще два робітники з бригади сиділи у будинку для працівників.

Також, з матеріалів анкетування та проведеного інтерв'ю й співбесіди, неможливо було встановити скільки часу після звільнення з полону позивач перебував на батьківщині перед виїздом з країни. Під час проведення анкетування та інтерв'ю, іноземець уникав, як вказує відповідач, детальних відповідей на поставлені запитання.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що, як вбачається із матеріалів особової справи позивача, жодних переконливих обставин неможливості звернення до правоохоронних органів Афганістану стосовно його викрадення позивачем також наведено не було.

Зважаючи на все вищезазначене, колегія суддів вважає, що позивач у даному випадку не довів обставин його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у Афганістані, не навів жодних переконливих обставин, які б обґрунтовували його побоювання стати жертвою переслідувань саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

З огляду на вищевикладене, обставини, на які посилається позивач, як на підставу для надання йому статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у нього об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Судом першої інстанції вірно взято до уваги встановлені обставини щодо довгострокового перебування позивача на території Таджикистану та транзитний проїзд через низку країн (Киргизстан, Казахстан, Російська Федерація), де позивач мав змогу звернутись за захистом у разі дійсної та реальної неможливості повернення на Батьківщину, пов'язаної із переслідуваннями.

Згідно приписів ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що в даному випадку відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи встановлені в ході розгляду справи обставини, колегія суддів вважає, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому рішення Державної міграційної служби України № 521-14 від 14.10.2014 року є правомірним та скасуванню не підлягає.

Оскільки судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи, правильно по суті вирішено справу, та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, відповідно до ст.200 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 184, 185, 197, 198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11 березня 2015 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: А.В. Бойко

Судді: Т.М. Танасогло

О.В. Яковлєв