Рішення № 44342219, 14.05.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.05.2015Справа №910/8670/15-г

За позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк»

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром»

2. Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Поліс»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів

Публічне акціонерне товариство «Криворізький трубний завод «Констар»

про визнання недійсним договору № 3107 від 31.07.2014

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін:

від позивача Івасів Ю.Ю. - по дов. № 5197,5198 від 15.12.2014

від відповідача-1 Тарнавська О.В. - по дов. № 185 від 21.04.2015

від відповідача-2 Храбет О.І. - по дов. № 11/15 від 05.05.2015

від третьої особи не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № 3107 від 31.07.2014, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Мега-Поліс».

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що укладений між відповідачами договір було вчинено з порушенням ст.ст. 2, 31 Закону України «Про страхування», тобто з недотриманням ст. 203 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним. Позивач вважає, що відповідач-2 має обмежену цивільну дієздатність, зокрема може вести виключно діяльність визначену вказаним Законом та щодо вказаних видів діяльності має право укладати договори. Спірний договір є договором відступлення права вимоги, тоді як Закон України «Про страхування» не допускає вчинення страховими компаніями таких правочинів. При цьому, позивач зауважує на тому, що останній хоч і не є стороною оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою в контексті ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача за договором про надання мультивалютної відновлювальної кредитної лінії № 120/092/06 від 26.12.2006 боржником за яким є Публічне акціонерне товариство «Криворізький трубний завод «Констар».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2015 порушено провадження у справі № 910/8670/15-г та призначено справу до розгляду на 23.04.2015.

Позивачем 22.04.2015 до відділу діловодства суду подано додаткові письмові пояснення.

Позивачем в судовому засіданні 23.04.2015 подано клопотання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Публічне акціонерне товариство «Криворізький трубний завод «Констар».

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/8670/15-г від 23.04.2015 залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Публічне акціонерне товариство «Криворізький трубний завод «Констар» та відкладено розгляд справи на 14.05.2015.

Відповідач-1 у поданому 13.05.2015 до відділу діловодства суду відзиві проти позову заперечує, оскільки позивач не є стороною спірного договору і не є заінтересованою особою, адже права позивача не порушені, то відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України позивач не має законних підстав для звернення до суду з заявленими вище позовними вимогами. Зазначає, що позивач є кредитором у справі про банкрутство третьої особи та має право на захист в межах справи про банкрутство № 904/5722/14. Ухвалою Господарського суд Дніпропетровської області № 904/5722/14 від 10.12.2014 визнано грошові вимоги відповдіача-1 на суму в розмірі 1 101 853,09 грн. за договором № 3107 від 31.07.2014. Отже, при винесені вказаної ухвали судом надано правову оцінку правовідносинам між відповідачем-1 та третьою особою, встановлено факт заміни сторони у зобов'язанні та досліджено договір відступлення права вимоги № 3107 від 31.07.2014. Вважає, що обмеження, які містяться в статтях 2 та 31 Закону України «Про страхування» стосуються не будь-якої господарської діяльності страховика, а виключно діяльності страховика з надання окремих видів фінансових послуг - страхування та кредитування. Договір відступлення права вимоги, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки Цивільний кодекс України не містить жодного виключення щодо суб'єктного складу (ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України).

Відповідач-2 у поданому 13.05.2015 до відділу діловодства суду відзиві проти позову заперечує, оскільки позивач не є стороною спірного договору і не є заінтересованою особою, адже права та інтереси позивача не порушено, то відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України позивач на має законних підстав для звернення до суду з заявленими вище позовними вимогами. Зазначає, що позивач є кредитором у справі про банкрутство третьої особи та має право на захист в межах справи про банкрутство № 904/5722/14. Зазначає, що ухвалою Господарського суд Дніпропетровської області № 904/5722/14 від 10.12.2014 визнано грошові вимоги відповдіача-2 на суму в розмірі 422 043,10 грн. за договором № 3107 від 31.07.2014. Оспорюваний договір є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України та не є фінансовою послугою, не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої наводиться в ст. 2 Закону України «Про страхування». Чинне законодавство України не містить прямих заборон чи обмежень щодо укладення відповідачем-2 договору про відступлення права вимоги. Вважає, що права позивача жодним чином не порушені.

Третя особа в судове засідання 14.05.2015 не з'явилась, письмових пояснень не подала.

В судовому засіданні 14.05.2015, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідачів, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

31.07.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» (кредитор) та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Мега-Поліс» (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 3107 (далі - договір).

Відповідно до п. 2.1. договору кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9 договору, та набути означене право вимоги за рамковим договором про надання послуг.

В розділі 1 договору визначено, що під рамковим договором про надання послуг слід розуміти договір про надання послуг № 98у від 26.06.2009, укладений між первісним кредитором (виконавець за рамковим договором про надання послуг) та боржником (замовник за рамковим договором про надання послуг), згідно якого виконавець зобов'язався надати щомісячно консультаційні та юридичні послуги, а замовник прийняти послуги та щомісячно оплатити їх згідно виставлених рахунків та актів здачі-приймання робіт (надання послуг).

Відповідно до п. 2.2 договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 1 101 853,09 грн.

За змістом п. 5.1 договору новий кредитор (відповідач-2) гарантував, що:

останній є юридичною особою, яка належним чином створена та існує за законодавством України і має необхідну правоздатність для укладення та виконання положень цього договору;

має право укладати цей договір і виконувати свої зобов'язання по ньому та має усі необхідні для цього повноваження від співвласників (учасників, акціонерів) у разі необхідності їх надання, будь-яких інших третіх осіб і відсутні будь-які інші законодавчі, договірні обставини, що обмежують його право укласти і виконати цей договір та те, що він ознайомлений зі всіма пунктами цього договору, повністю з ними згоден та підтверджує те, що вони відповідають його волевиявленню.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень Закону України «Про страхування», оскільки відповідач-2, як страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Стаття 513 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з п. 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування.

Закон України «Про страхування» регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Відповідно до Закону України «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню.

У відповідності до ст. 2 Закону України «Про страхування» предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Закон України «Про страхування» є спеціальним законом, який регламентує страхові послуги як окремий вид фінансових послуг, що надаються страховиками та особливості здійснення ними кредитної діяльності як фінансової послуги, проте цей закон не регламентує здійснення страховиками іншої діяльності, яка не є фінансовими послугами, і не забороняє її здійснення.

Стаття 6 Господарського кодексу України визначає загальні принципи господарювання, якими є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом, а згідно зі ст. 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Оспорюваний правочин є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України і не є фінансовою послугою, не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої визначено ст. 2 Закону України «Про страхування». Також, договір не містить жодних ознак кредитної діяльності, забороненої ст. 31 Закону України «Про страхування».

Чинне законодавство України не містить заборон чи обмежень щодо укладення відповідачем-2 спірного договору.

Позивач, у позовній заяві зазначає, що оспорюваний правочин порушує його права як кредитора у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар».

Однак, суд з твердженнями позивача не погоджується в силу того, що договір було укладено між відповідачем-1 та відповідачем-2 31.07.2014, а справа про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар» була порушена Господарським судом Дніпропетровської області 12.08.1014, а відтак, укладення спірного правочину не порушувало права позивача, як кредитора третьої особи за іншим правочином (договір про надання мультивалютної відновлювальної кредитної лінії № 120/092/06 від 26.12.2006).

Як вбачається з ухвали Господарського суду Дніпропетровської області № 904/5722/14 від 18.12.2014 позивач є кредитором у справі про банкрутство третьої особи, а отже у разі наявності порушення його кредиторських прав він мав право на їх захист в межах справи про банкрутство.

Посилання позивача на те, що права вимоги за договором були передані підприємству, яке підконтрольне голові наглядової ради Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар» є припущеннями позивача, які не підтверджені належними та допустимими доказами у справі.

Посилання позивача на п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, що викладені у додаткових поясненнях, суд вважає безпідставним в силу наступного.

Так, за змістом п.1 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду, приймаючи рішення, визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Однак, передбачене право господарського суду визнати недійсним повністю чи в певній частині відбувається в тому випадку, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі, що його суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Наразі, предметом розгляду вимог позивача є визнання договору відступлення права вимоги № 3107 від 31.07.2014 недійсним, що виключає можливість застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Судом встановлено, що правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 3107 від 31.07.2014 відсутні.

Відповідно до п. 2.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Позивачем належними засобами доказування не доведено порушення його прав та в чому ці порушення полягають з боку відповідачів щодо укладення спірного договору.

З огляду на вищевикладене, вимоги позивача щодо визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 3107 від 31.07.2014 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 21.05.2015.

Суддя В.В. Сівакова