Рішення № 43987542, 27.04.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №472/1205/14-ц 27.04.2015 27.04.2015 27.04.2015

Провадження №22ц/784/965/15 Головуючий у суді 1 інстанції - Орленко Л.О.

Категорія 27 Доповідач в апеляційній інстанції - Лисенко П.П.

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

27 квітня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів - Серебрякової Т.В. та Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

з участю:

відповідача - ОСОБА_3,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 заочне рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2014 року, ухваленого у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

в с т а н о в и л а :

20 серпня 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») пред'явило зазначений позов до ОСОБА_3, який обґрунтовувало наступним.

21 червня 2006 року Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», в простій письмовій формі уклало з ОСОБА_3 кредитний договір без номера у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 5 700 гривень, які той міг використовувати на власний розсуд, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості по кредиту.

В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов'язання більш ніж на 30 днів, розмір плати збільшується до 72% річних, і, крім того, держатель картки сплачує ПАТ КБ «ПриватБанк» штраф, складовими якого є тверда грошова сума у розмірі 500 гривень та плаваюча складова - у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, включаючи нараховані та прострочені відсотки.

Взяті на себе обов'язки ПАТ КБ «ПриватБанк» виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, про те той, не виконував належним чином взяті на себе обов'язки, у зв'язку з чим станом на 30 червня 2014 року у нього виникла заборгованість у розмірі 25 311 гривень 84 копійки, з яких:

4 931 гривня 08 копійок заборгованість за тілом кредиту; 18 699 гривень 24 копійки заборгованість по процентам за користування кредитом; 500 гривень 00 копійок штраф (фіксована складова); 1 181 гривня 52 копійки штраф (процентна складова).

Посилаючись на відмову ОСОБА_3 сплатити борг добровільно, просив стягнути заборговану грошову суму за судовим рішенням.

Заочним рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2014 року позов задоволено повністю.

Відповідач подав заяву про перегляд названого рішення, проте ухвалою зазначеного суду від 02 березня 2015 року вона залишена без задоволення.

У зв'язку з цим ОСОБА_3 оскаржив заочне рішення в загальному порядку, подавши на нього апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове, про відмову в задоволені позову за спливом позовної давності.

В обґрунтування скарги посилався на невідповідність судового рішення дійсним обставинам справи та положенням чинного цивільного законодавства.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, заочне рішення суду І інстанції в частині стягнення процентів, штрафу, загального розміру заборгованості за кредитним зобов'язанням та судових витрат змінити, зменшивши їх розмір, оскільки в названій частині районний суд ухвалив його без точного додержання положень чинного цивільного законодавства.

Задовольняючи позов ПАТ КБ «ПриватБанк» повністю, суд 1 інстанції виходив з того, що сторони перебувають у правовідносинах, підставою виникнення яких є дійсний договір кредиту. Відповідач отримав за ним грошові кошти, які зобов'язався повернути до закінчення дії платіжної карти, а також сплачувати за користування ними проценти, проте свого слова не дотримав у зв'язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 25 311 гривень 84 копійки, яку він відмовляється сплати добровільно. За такого, як на думку суду, заборгована грошова сума підлягає стягненню за судовим рішенням, на підставі норм, що регулюють зобов'язальні правовідносини.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області не у повній мірі погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, а його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає неточними, не зовсім обґрунтованими, а відповідно, і незаконними.

За Конституцією України, ст. 27 ЦПК України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК України.

Зокрема, він повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено не у повній відповідності з виписаним вище, а тому є не законним та не обґрунтованим.

Так, з матеріалів справи вбачається наступне.

21 червня 2006 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк») (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») в простій письмовій формі на умовах зворотності, строковості, платності, забезпеченості, цивільно-правової відповідальності та цільового використання уклав з ОСОБА_3 кредитний договір без номера, який за своєю сутністю є договором приєднання, а його складовими є - заява позичальника, Умови і правила надання банківських послуг (надалі Умови), Правила користування платіжною карткою (Правила) та Тарифи, у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 5 700 гривень, які той міг використовувати і використав на власний розсуд, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості по кредиту.

Відповідно нього, ПАТ КБ «ПриватБанк», який виступив кредитодавцем, зобов'язувався надати відповідачеві готівкою на картку кредит у національній валюті на суму 5 700 гривень.

У свою чергу, позичальник яким є ОСОБА_3, взяв на себе зворотне зобов'язання повернути ПАТ КБ «ПриватБанк» таку ж суму кредиту не пізніше дня закінчення дії платіжної картки, а також сплачувати 36 % річних за користування кредитом.

Порушення умов договору давало право постраждалій стороні на застосування передбачених сторонами видів забезпечення виконання кредитного зобов'язання та приведення в дію механізму цивільно-правової відповідальності.

Зокрема, відповідно до п.п.5.10. Умов та наказу № 1663 від 31 серпня 2005 року сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов'язання більш ніж на 30 днів, розмір плати збільшується до 72% річних, і, крім того, держатель картки сплачує ПАТ КБ «ПриватБанк» штраф, складовими якого є тверда грошова сума у розмірі 250 гривень (саме таке вбачається з наданих позивачем Умов, що діяли на час укладення кредитного договору) та плаваюча складова - у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, включаючи нараховані та прострочені відсотки (а.с. - 126, 128).

Вже у день укладення договору ПАТ КБ «ПриватБанк» взятий на себе обов'язок виконав у повному обсязі (а.с. - 10), в той час, як ОСОБА_3 свого слова у повній мірі не дотримався. Отримавши від Банку грошові кошти, він користувався ними на свій розсуд, періодично повертаючи частину тіла кредиту та сплачуючи проценти за користування позиченими грошами. Проте з серпня 2008 року він перестав повертати кредит та вносити плату за нього, у зв'язку з чим станом на 30 червня 2014 року в нього утворилася заборгованість перед ПАТ КБ «ПриватБанк», за розрахунком останнього, у сумі 25 311 гривень 84 копійки, з яких:

4 931 гривня 08 копійок заборгованість за тілом кредиту; 18 699 гривень 24 копійки заборгованість по процентам за користування кредитом; 500 гривень 00 копійок штраф (фіксована складова); 1 181 гривня 52 копійки штраф (процентна складова).

Застосовані ПАТ КБ «ПриватБанк» заходи для зміни такої поведінки відповідача і повернення фактичних стосунків сторін в русло графіку погашення кредиту та сплати належних за договором грошових сум, позитивного результату не дали.

Не виправило ситуації і нарахування ПАТ КБ «ПриватБанк» штрафу, які за законом та договором належали з відповідача на користь названої фінансової установи, за прострочку виконання кредитного зобов'язання.

Більше того, існуюча заборгованість не тільки не зменшувалася, але і продовжувала зростати.

Фактична ситуація у стосунках сторін втратила керованість і потребувала від постраждалої сторони активних дій, спрямованих на захист своїх інтересів і пов'язаних з правовим втручанням у спір держави.

В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.

В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв'язку.

Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов'язки його учасників.

Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

В силу ст. 525-526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов'язання має бути виконане належними суб'єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під порушенням зобов'язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов'язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов'язання могли утримуватися від їх вчинення.

За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди.

При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виписане у повній мірі стосується і кредитних договорів.

За ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Під загрозою його нікчемності названий договір потребує письмової форми укладення (ст. 1055 ЦК України) і до нього застосовуються положення параграфа 1 ЦК України, що регулюють відносини з позики, якщо інше не встановлено нормами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.

Його істотними умовами є предмет, сума кредиту, строк повернення, розмір відсотків та належна форма укладення

Колегія суддів вважає, що укладений між сторонами договір є дійсним, оскільки протилежного сторона відповідач не довела, хоча за ст. 60 ЦПК України, то є його обов'язком, а тому обов'язковим до виконання ними. Відповідач це правило проігнорував, фактично відмовившись від договору в односторонньому порядку, що є неприпустимим, а тому повинен нести негативні наслідки таких своїх неправомірних дій, а саме, сплатити ПАТ КБ «ПриватБанк» неповернуту частину тіла кредиту, прострочені проценти та штраф.

Оскільки той цього не робить, то заборговані грошові кошти слід стягнути за судовим рішенням.

При цьому, оскільки відповідач у суді першої інстанції був позбавлений можливості подати заяву про застосування позовної давності і просив застосувати її у суді апеляційної інстанції, а також, взявши до уваги домовленість сторін про періодичність проведення виплат та відсутності підпису позичальника на змінах до п. 5.12. Правил, яким було збільшено загальну позовну давність з 3 до 5 років, то відповідно до ст.ст. 257, 264 ЦПК України стягнення слід провести за останні 3 роки.

Таким чином з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» слід стягнути 16 041 гривню 15 копійок, з яких:

4 931 гривню 08 копійок неповернутого тіла кредиту; 10 108 гривень 11 копійок нарахованих але несплачених процентів за користування кредитом; 1 001 гривню 96 копійок штрафу за прострочку виконання кредитного зобов'язання (250 гривень фіксованої складова + 751 гривня 96 копійок процентної складових = 1 001 гривня 96 копійок).

Оскільки суду 1 інстанції провів стягнення у значно більшому розмірі, то його слід привести у відповідність з виписаним рішенням апеляційної інстанції.

Крім того, в порядку ст. 88 ЦПК України слід зменшити розмір стягуваного з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судового збору з 243 гривень 60 копійок до 153 гривень 47 копійок.

Стосовно вимоги ОСОБА_3 про відмову у задоволені позову, то вона не підлягає задоволенню, оскільки не ґрунтується на законі.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2014 року в частині стягнення процентів, штрафу, загального розміру заборгованості за кредитним зобов'язанням та судових витрат змінити, зменшивши їх розмір.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» 4 931 гривню 08 копійок неповернутого тіла кредиту, 10 108 гривень 11 копійок нарахованих але несплачених процентів за користування кредитом і 1 001 гривню 96 копійок штрафу за прострочку виконання кредитного зобов'язання, а всього 16 041 гривню 15 копійок.

Зменшити розмір стягуваного з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судового збору з 243 гривень 60 копійок до 153 гривень 47 копійок.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з дня його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: