Ухвала суду № 43873431, 27.04.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №484/2847/14-ц 27.04.2015 27.04.2015 27.04.2015

Провадження №22-ц/784/868/15

Провадження №22-ц/784/868/15 Суддя суду першої інстанції Cотська С.О.

Категорія 23 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Ухвала

Іменем України

27 квітня 2015 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

із секретарем судового засідання Горенко Ю.В.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Приватного сільськогосподарського підприємства «Корпорація України» рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2015 року, ухвалене по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного сільськогосподарського підприємства «Корпорація України», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Держземагенства у Первомайському районі Миколаївської області, про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною та зобов'язання повернути земельну ділянку в належному стані,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства «Корпорація України» (далі - ПСП «Корпорація України»,) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Держземагенства у Первомайському районі Миколаївської області, про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною та зобов'язання повернути земельну ділянку в належному стані.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 14 жовтня 2004 року між ним та ПСП «Корпорація України» було укладено договір оренди землі, за умовами якого він надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, площею 8.50 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належить йому на праві приватної власності та знаходиться в межах території Лукашівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області. Строк дії договору становив 7 років. Вищевказаний договір оренди землі зареєстрований у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди по Лукашівській сільській раді Первомайського району Миколаївської області 15 квітня 2005 року за реєстраційним №040502200185.

У жовтні 2011 року маючи намір в подальшому самостійно обробляти земельну ділянку, звернувся до відповідача з вимогою про її повернення чи укладення договору про збільшення розміру орендної плати, проте дізнався, що відповідач використовує належну йому земельну ділянку на підставі додаткової угоди до договору оренди землі, що укладена 01 грудня 2008 року від його імені та вказана угода зареєстрована в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі по Лукашівській сільській раді Первомайського району Миколаївської області 05 травня 2009 року за реєстраційним №040902200193.

Посилаючись на те, що таке володіння є неправомірним, оскільки додаткову угоду до договору оренди землі він не укладав та не підписував, позивач просив про задоволення позову.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2015 позов ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі.

Визнано недійсним додаткову угоду укладену 01 грудня 2008 року до договору оренди землі, площею 8,50 га від 14 жовтня 2004 року, зареєстровану в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі по Лукашівській сільській раді Первомайського району Миколаївської області від 05 травня 2009 року за реєстраційним №040902200193 між ОСОБА_3 і ПСП «Корпорація України».

Зобов'язано ПСП «Корпорація України» повернути земельну ділянку площею 8,50 га у придатному для використання агротехнічному стані.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погодившись з висновками суду першої інстанції, ПСП «Корпорація України» подало на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Скаргу обґрунтовувало невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії МК №091462, виданого Первомайською райдержадміністрацією 15 вересня 2004 року, належить земельна ділянка площею 8.50 га, яка розташована в межах території Лукашівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області, з цільовим призначенням ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с.12-13).

ПСП «Корпорація України» володіє та користується вказаною земельною ділянкою на підставі договору оренди землі, укладеного 14 жовтня 2004 року з нею (ПСП «Корпорація України») та позивачем ОСОБА_3, а також додаткової угоди до договору оренди від 01 грудня 2008 року, укладеної з ПСП «Корпорація України» від імені ОСОБА_3 строком на 10 років.

Договір оренди землі та додаткова угода до договору оренди землі зареєстровані у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі по Лукашівській сільській раді Первомайського району Миколаївської області 15 квітня 2005 року за №040502200185 та відповідно 05 травня 2009 року за №040902200193 (а.с.7, 8-9).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що в установленому порядку здійснено державну реєстрацію спірного договору оренди землі, він є укладеним, а отже є оспорюваним та за рішенням суду може бути визнаний недійсним, зокрема, через відсутність згоди на укладення такого договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди земельної ділянки.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За правилами п.1 ч.2 ст.11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Відповідно до вимог ст.124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передача в оренду земельних ділянок , що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється на підставі цивільно-правової угоди.

В силу ч.2 ст.792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року №161-XIV.

Згідно з положеннями ст.14 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року за №161-XIV (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається у письмовій формі та відповідно до ст.18 цього Закону набирає чинності після його державної реєстрації.

За змістом ст.ст.93,125 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності; право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст.13 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Волевиявлення є важливими чинником, без якого неможливо вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, установленою ст.627 ЦК України.

Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідки.

Частиною 1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладений, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Установивши, що спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але судово - почеркознавчою експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, суд має виходити з того, що такий договір є вчиненим. У цьому випадку п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» про не вчинення договору, чи не укладення не застосовується. Зазначене вище є підставою для визнання договору недійсним за ст.ст.203,215 ЦК України як підписання договору особою, яка не має на це повноважень та волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину.

Таким чином, встановивши, що оспорюваний договір оренди землі, підписаний не позивачем, що підтверджується судово - почеркознавчою експертизою, зокрема, висновком експерта Одеського науково - дослідного інституту судових експертиз за №1024 від 27 листопада 2014 року (а.с.45-47) та вказане відповідачем не спростовано, міськрайонний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання договору недійсним з підстав ч.3 ст.203, ст.215 ЦК України.

При цьому, доводи відповідача щодо прийняття позивачем орендної плати, само по собі не є підставою вважати, що між ним та підприємством існують договірні правовідносини щодо обумовленої землі, про що вірно зазначено і судом першої інстанції.

За такого, встановивши, що спірний договір оренди землі в установленому законом порядку пройшов державну реєстрацію, є укладеним, а отже - оспорюваний, але волевиявлення позивача не було направлено на укладення угоди, яку він не підписував, суд обґрунтовано задовольнив позовні вимоги про визнання недійсним такого договору та повернення земельної ділянки власникові.

Також, задовольняючи позовні вимоги, міськрайонний районний суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до даних правовідносин позовної давності. При цьому міськрайонний суд виходив із того, що доказів на підтвердження проінформованості позивача щодо існування спірної угоди раніше, ніж як останній зазначив, а саме жовтень 2011 року, відповідачем суду надано не було. Суд першої інстанції вважав, що початком перебігу позовної давності є 18 жовтня 2011 рік, що об'єктивно підтверджується зверненням позивача з заявою до відповідача (а.с.16), а тому слід вважати, що ОСОБА_3 не пропустив строк звернення до суду із позовом.

Згідно зі ст.ст.256, 257 ЦК України позовна давність ? це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності, що відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України може бути підставою для відмови у позові.

Частиною 1 ст.261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст.ст.10,60 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Це стосується й доведення обставин пропуску строку позовної давності.

Втім, усупереч вимогам ст.ст.60,131 ЦПК України, відповідач не надав суду належні та допустимі докази на спростування висновків суду першої інстанції щодо перебігу строку на звернення до суду.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а зводяться до переоцінки наданих доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку відповідно до вимог ст.212 ЦПК України.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ч.1 ст.308 ЦПК України підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства «Корпорація України» - відхилити.

Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: