Рішення № 43814999, 16.04.2015, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/20036/13-ц

Пр 2/521/549/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 квітня 2015 року місто Одеса

Малиновський районний суд м.Одеси в складі:

головуючого судді Мазун І.А.

при секретарі Борисової Ю.Є..

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про зобов"язання повернути дітей до держави ОСОБА_3, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 у звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради про забовязання повернути дітей до Держави ОСОБА_3.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він з 03.03.2007р. перебував у шлюбі з відповідачкою, від сумісного проживання мають неповнолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. В 2007 році їхня сім»я репатріювалася до ОСОБА_3, коли доньці виповнилося півтора роки, а син народився в державі ОСОБА_3. 15.05.2011р. судом по сімейним справам міста Беер-Шева, ОСОБА_3 (суддя Геула Левин), (справа №53605-02-11) було визначено місце проживання дітей на території ОСОБА_3. Вказаним рішенням були закріплені домовленості сторін по сімейному процесу з питання опікунства дітей (далі: «Згода»). Згодою встановлено, що сторони продовжують проживання під одним дахом у спільному домі в м.Арад та спільне виховання неповнолітніх дітей, що місцем проживання неповнолітніх буде ОСОБА_3, якщо в майбутньому не буде домовлено по іншому. Також домовлено, що всі рішення по вихованню дітей прийматимуться відповідно до спільної угоди, що батьки виховуватимуть у дітей любов та пошану до батька і матері та співпрацюватимуть між собою. З приводу виїзду неповнолітніх з країни відповідно до статті 15 Згоди встановлено, що «Сторони погоджуються, що діти ростимуть та виховуватимуться в ОСОБА_3 та їхнє вивезення з ОСОБА_3 без попередньої письмової згоди подружжя заборонено». Сторони погоджуються, що рішення на виїзд з ОСОБА_3, видане судом для неповнолітніх, залишається дійсним до іншого судового рішення або до досягнення неповнолітніми 18 років. 28 червня 2012 року відповідачка разом з дітьми зі згоди позивача покинула ОСОБА_3, сказавши, що хоче відвідати своїх батьків в Україні та повернутися, однак своєї обіцянки не виконала і до держави ОСОБА_3 не повернулася. В подальшому позивачу стало відомо, що відповідачка покинула батьківський будинок та переїхала до іншого житла та незаконно утримує дітей на території України, влаштувавши їх до українських дитячих садків, незважаючи на те, що мова для них є іноземною. 20 травня 2013 року, за відсутністю сторін, судом по сімейним справам м. Беер-Шева Держави ОСОБА_3 по справі за позовом ОСОБА_6 до відповідача ОСОБА_2 за справою № 36191-05-13 неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_7 (далі «неповнолітні») ухвалено рішення, якмм визнано:

1. Місце проживання неповнолітніх є місто ОСОБА_8, Держави ОСОБА_3.

2. До виїзду неповнолітніх з ОСОБА_3 28 червня 2012р., вони знаходилися під спільною опікою позивача та відповідачки.

3. Неповернення неповнолітніх до ОСОБА_3 без згоди батька суперечує ізраїльському закону та є порушенням опікунських прав позивача.

4. Неповернення неповнолітніх до ОСОБА_3 зроблено протизаконним способом, відповідно до статті 3 Гаазької конвенції.

Посилаючись на вищевикладене, позивач, керуючись ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка в України набула чинності з 1 вересня 2007 року, просив зобов»язати відповідачку повернути малолітніх дітей громадян держави ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 до їх постійного місця проживання за адресою: держава ОСОБА_3, м.Арад 89049, вул..Інбалім,83 та передати їх батьку позивачу у справі.

В судовому засіданні представник позивача адвокат ОСОБА_8 підтримав позовні вимоги та просив задовольнити.

Відповідачки та її представник позов не визнали, просили відмовити в його задоволенні.

Представник третьої особи в судове засідання не з»явився, сповіщений належним чином.

Суд, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, спеціаліста, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне:

Судом встановлено і не заперечується сторонами, що 03 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 зареєстрований шлюб у Другому відділі реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси.

25.11.2005р. у сторін народилась донька ОСОБА_4, про що свідчить свідоцтво про її народження, видане Другим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м.Одеси, актовий запис №119.

В 2007 році позивач, відповідачка та їхня донька ОСОБА_4 виїхали до ОСОБА_3, де у сторін 30 квітня 2009 року народився син ОСОБА_10 ОСОБА_4 та отримав свідоцтво про народження 22 грудня 2009 року, де у графах національність та віросповідання відсутні дані. Пізніше, за згодою батьків, ОСОБА_10 ОСОБА_4 30.04.2009р.н. був зареєстрований громадянином України у Посольстві України в Державі ОСОБА_3, про що освідчить Довідка про реєстрацію особи громадянином України №532/83 від 25.03.2010 року, посвідчена послом України в ОСОБА_3Тимофєєвим.

У звязку з конфліктами у сімї між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у сімейному суді м. Беер-Шева Держави ОСОБА_3 була укладена Угода про встановлення місце проживання та сумісної опіки над неповнолітніми, а також судом встановлена заборона на виїзд дітей з ОСОБА_3.

28 червня 2012 року відповідачка, за згодою позивача та з дозволу суду, наданого рішеннями сімейного суду м. Беер-Шева Держави ОСОБА_3 за справою № 53605-02-11 від 18 грудня 2011 року, з дітьми виїхали в Україну до своїх батьків в м. Одесі та до ОСОБА_3 не повернулась до теперішнього часу.

В 2013 році ОСОБА_1 звернувся до сімейного суду м. Беер-Шева Держави ОСОБА_3 з позовом проти ОСОБА_2, про дачу рішення, заснованого на статті 15 Закону Гаазької конвенції (повернення викрадених дітей) 1991р. (далі «Закон») про визнання неповернення неповнолітніх до ОСОБА_3 протизаконним.

20 травня 2013 року на підставі заяві позивача з додатками Ізраїльським судом за відсутністю сторін ухвалено рішення, яким встановлено, що:

1. Місце проживання неповнолітніх є місто ОСОБА_8, Держави ОСОБА_3.

2. До виїзду неповнолітніх з ОСОБА_3 28 червня 2012р., вони знаходилися під спільною опікою позивача та відповідачки.

3. Неповернення неповнолітніх до ОСОБА_3 без згоди батька суперечує ізраїльському закону та є порушенням опікунських прав позивача.

4. Неповернення неповнолітніх до ОСОБА_3 зроблено протизаконним способом, відповідно до статті 3 Гаазької конвенції.

Україна приєдналася до Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі Конвенція 1980 року) Законом України від 11 січня 2006 року №3303-IV, яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України „Про міжнародні договори України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно статті 15 Закону України „Про міжнародні договори України чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до статті 5 Конвенції 1980 року для її цілей «права піклування» включають права, повязані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини.

Права піклування можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судового або адміністративного органу, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Згідно статті 14 Конвенції 1980 року встановлюючи, чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування, суд може безпосередньо враховувати законодавство і судові й адміністративні рішення, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів, які б застосовувалися б у такому випадку.

Згідно зі статтею 3 Конвенції 1980 року переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Тобто, для визнання переміщення дитини незаконним необхідно наявність одночасно двох обставин: порушення прав на піклування та ефективність здійснення такого піклування тим, чиї права порушені на момент переміщення або утримання. Крім того, статтею 12 Конвенції передбачено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органи тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, Відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Стаття 13 Конвенції передбачає, що незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не забовязаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування; або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або б) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судом достовірно встановлено, що з початку мешкання неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_10 із матірю ОСОБА_2 на території України до звернення ОСОБА_1 до судової установи минуло понад 15 місяців (більше одного року). Загалом на цей момент діти проживають на території України мешкають понад 33 місяців (понад 2,5 роки).

Згідно довідки Одеського дошкільного навчального закладу «Ясла-садок № 69» від 14.05.2014р. неповнолітній ОСОБА_5 відвідує установу з 28 серпня 2012 року по теперішній час.

Згідно довідки Одеської спеціалізованої школи № 121 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивчанням іноземних мов Одеської міської ради Одеської області від 15.05.2014р. неповнолітня ОСОБА_4 дійсно навчається у ОСШ № 121 Приморського району м.Одеси в 2-А класі. Крім того, в матеріалах справи є також довідка Одеської спеціалізованої школи № 121 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивчанням іноземних мов Одеської міської ради Одеської області від 26.12.2013р. про те, що ОСОБА_4 дійсно навчається в Одеській спеціалізованій школі №121 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивчанням іноземних мов Одеської міської ради Одеської області з 01.09.2012р. по теперішній час.

Діти відвідують заняття, приймають участь у шкільних гуртках та додаткові спортивні заняття, забезпечені всім необхідним в установах навчання та у побуті. Мати ОСОБА_2 характеризується позитивно.

Також, відповідачкою надана довідка Управління інформаційної-аналітичного забезпечення ГУ МВС України в Одеській області № 13/1421 від 15.05.2014р. стосовно громадянина ОСОБА_1, 01.12.1964р.н., про те, що його оголошено у розшук, який переховується від суду по кримінальному провадженню № 17024212006000091001.

Представником позивача не надано жодного доказу про піклування ОСОБА_1 про дітей, більш того, Служба у справах дітей Одеської міської ради надала висновок органу опіки та піклування про розгляд питання щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно неповнолітніх ОСОБА_4, 21.11.2005р.н. та ОСОБА_10 ОСОБА_4, 30.04.2009р.н. у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_1, за участю прокуратури Малиновського району м.Одеси в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5, третя особа орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, яка зараз знаходиться в провадженні Малиновського районного суду м.Одеси.

Відсутні дані про намагання ОСОБА_1 на протязі 1 року повернути неповнолітніх дітей до ОСОБА_3 у порядку передбаченому ст. 8 Конвенції, яка констатує, що «Будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, може звернутися до Центрального органу за місцем проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної державі за допомогою у забезпеченні повернення дитини».

Відсутні також будь-які дані про намагання ОСОБА_1 піклуватися та відвідувати своїх дітей на протязі 33 місяців їх мешкання на території України.

Згідно «Висновку спеціаліста» по соціальній роботі Одеського міського центру соціальних служб для сім»ї, дітей та молоді Одеської міської ради №№ Т-185 та Т-185/1 від 15.12.2014р. ОСОБА_11, який був опитаний у судовому засіданні, та аргументував свої висновки та рекомендації, «В цілому психологічний клімат у родині позитивний та сприймається дитиною, як комфортний. Діти являються соціально адаптовані до проживання в України. Переїзд до іншої країни може негативно вплинути на психоемоційний стан дітей».

На підставі звернення відповідачки до Служби у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради служба направив до суду Висновок № 0562/01-20 від 15.02.2013р., де на підставі наданих документів та згідно ст. 19, ч.1 п.2, ст. 164, ст. 165 СК України, протоколу засідання ради опіки та піклування від 13.02.2013 р. за № 3, орган опіки та піклування районної адміністрації вважає доцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітніх дітей ОСОБА_4, 21.11.2005р.н. та ОСОБА_4 ОСОБА_12, 30.04.2009р.н.

На звернення суду через органи управління юстиції до компетентних органів Держави ОСОБА_3 з проханням надати завірену належним чином рішення сімейного суду м. Беер-Шева Державі ОСОБА_3 від 15 травня 2011 року по справі № 53605-02-11 про затвердження «Згоди» та забороні виїзду дітей а також витребування відомостей про те, чи не було скасовано рішення сімейного суду м. Беер-Шева Держави ОСОБА_3 від 20 травня 2013 року - відповіді не надійшло.

Позивачем не надано до суду відомості про те, що він звертався заявою до Міністерства юстиції України як Центрального органу в Україні по виконанню Конвенції 1980 року про повернення дітей до ОСОБА_3 або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної державі за допомогою у забезпеченні повернення дітей, що передбачено ст. 8 Конвенції.

Суд, визначивши межі позовних вимог згідно із статтями 11, 213 ЦПК, перевіряє правильність застосування статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року та не вирішуючи питання про те, з ким із батьків краще проживати дитині та виконання батьками своїх прав і обовязків по відношенню до дитини, приходить до висновку, що відповідачка не вчиняє незаконне утримування дитини в Україні, в розумінні вищенаведених статті 3 і 5 Конвенції 1980 року.

Діючи у такий спосіб, відповідачка не порушує права опіки позивача на піклування про дітей, передбачені рішенням сімейного суду м. Беер-Шева, відповідно до статті 5 Конвенції, що зобов'язує державу Україну за ст.2 цієї Конвенції вжити усіх належних заходів для забезпечення негайного повернення дитини до держави постійного місця проживання дитини.

Відповідачка відмовляється добровільно повернути дітей під юрисдикцію ОСОБА_3, мотивуючи свою відмову тим, що позивач ніколи не піклувався про дітей. Поряд з цим стороною відповідачки надано суду докази щодо оскарження рішень ізраїльських судів та про виїзд позивача з території ОСОБА_3 назавжди.

З огляду на викладене суд вважає, що наявні всі умови, визначені у статті 13 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на територію якої переміщена та утримується дитина, не зобовязана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема, аналізуючи зміст заперечень відповідача проти позову, виходячи виключно з інтересів та прав дітей, суд звертає увагу на наступне:

Діти являються соціально адаптовані до проживання в України. Переїзд до іншої країни може негативно вплинути на психоемоційний стан дітей.

Орган опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради вважає доцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітніх дітей ОСОБА_4, 21.11.2005р.н. та ОСОБА_4 ОСОБА_12, 30.04.2009р.н.

Доказів наявності підстав для прийняття рішення про повернення дитини позивачем відповідно до ст. 60 і 61 ЦПК суду не надано. Посилання позивача на обґрунтування своїх позовних вимог фактично зводяться до припущень, що всі обставини по справі були зясовані в судах ОСОБА_3.

Проте, наявні в матеріалах справи докази дають підстави суду критично віднестися до пояснень позивача у цій частині.

Представником позивача не надано до матеріалів справи відео та фото знімки помешкання ОСОБА_1, документи, що підтверджують наявність у ОСОБА_1 на праві власності земельних ділянок, будинків, договори оренди, договір субпідряду, що підтверджує його дохід, наявність бізнесу, що дає підстави стверджувати, що позивач має достатній дохід для забезпечення потреб своєї сімї, а саме має змогу надавати належний рівень розвитку для дітей, медичне обслуговування та фінансову стабільність, а також, що він дійсно мешкає у країні, куди намагається повернути дітей.

Крім того, представник позивача у судовому засіданні на надане Рішення від 20.05.2014р. Мирового суду м. Беер-Шева ОСОБА_3 про анулювання справи № 62376-05-13 про встановлене, що ОСОБА_1 (ОСОБА_6) у травні 2014р. покинув країну ОСОБА_3 назавжди, заявив, що ОСОБА_1 нібито постійно проживає у Державі ОСОБА_3, має бізнес в інших країнах, та часто знаходиться у відрядженнях за своїм бізнесом, в том числі і в країнах Латинської Америки, що в свою чергу підтверджує, що він не може мати можливості піклуватися про дітей належним чином.

Представник позивача 09 квітня 2015р. в судовому засіданні не зміг підтвердити факт постійного проживання ОСОБА_1 у даний час за вказаною у заяві адресою в ОСОБА_3.

Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов проживання, наданих суду та органу опіки та піклування Малиновської районної державної адміністрації Одеської області за адресою АДРЕСА_1 свідчить про те, що діти в Україні забезпечені всім необхіднім. Враховуючи малолітній вік дітей вони завжди перебувають під доглядом матері, відвідують школу та дитячий садок, про що свідчить довідки та характеристики.

За таких обставин суд має підстави вважати, що відповідач спроможна матеріально забезпечувати виховання та розвиток дітей, відсутні якісь серйозні ризики завдання шкоди дітям на Україні, на яких наполягав представник позивача. Крім того, при розгляді справи суд на підставі наданих доказів враховує, що повернення дітей до ОСОБА_3 створить ризик завдання їм фізичної чи психічної шкоди.

Разом з цим, відмовляючи у задоволені позову про повернення дітей, суд виходить з того, що діти не відбираються від їх матері та не повернення дитини до ОСОБА_3 не обмежує батьківські права позивача.

Суд переконаний, що повернення малолітніх дітей може створити їм нестерпну обстановку в іншій країні, з огляду на потреби забезпечення їх найвищих інтересів, що полягають, серед іншого, в необхідності забезпечити дітям такі умови розвитку, за яких діти можуть у майбутньому самостійно реалізувати свої права на само ідентифікацію мовну, етнічну, за кровним спорідненням тощо, чому навпаки суперечать одностороннім діям позивача, які реально загрожують звуженню кругозору дитини через суттєве обмеження спілкування дітей тільки у межах однієї країни ОСОБА_3, де для дітей існувала заборона виїзду.

З урахуванням наданих у судовому засіданні відповідачем доказів, суд встановив, що ніщо об'єктивно не перешкоджає позивачу вирушити до України, супроводжуючи дітей і продовжуючи з ними спілкування, для розв'язання спору про батьківське піклування в установленому законодавством порядку.

Ті обставини, що на території України відповідач забезпечила дітей належними умовами проживання, належним піклуванням із свого боку, суд вважає такими, що свідчать лише про належне виконання відповідачем обов'язків матері в період перебування дітей в Україні до розгляду спору судом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Враховуючи зазначене суд приходить до висновку про наявність передбачених у ст.13 Конвенції 1980 року підстав для відмови у поверненні дітей.

У преамбулі Конвенції ООН про права дитини визначено, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння.

Згідно з статтею 1 і Закону України «Про охорону дитинства» сім'я визнається природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.

Крім того, згідно із статтями 11 і 14 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своїх дітей.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Згідно статей 5 і 18 Конвенції про права дитини Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.

Батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Таким чином, аналізуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 9,124 Конституції України, ст.ст.3,5,18 Конвенції ООН про права дитини, ст.ст.3,6,7,12,13, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», ст.ст.15,19 Закону України «Про міжнародні договори України», п.п.2,9,12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006р. №952 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2010р. №795), ст.ст.1,11,14 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст. 10, 11, 57-60, 208-209, 212-215, 218 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про зобов'язання повернути дітей до держави ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк зі дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час оголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

ГОЛОВУЮЧИЙ І.А.МАЗУН