Ухвала суду № 43730460, 21.04.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3785/15

Головуючий у першій інстанції Петренко В. С.

Доповідач Ступаков О. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Ступакова О.А.

суддів: Варикаші О.Д., Станкевича В.А.

при секретарі - Стадніченко А.І.

розглянувши цивільну справу за позовом Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ГУ ДМС України в Одеській області про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та виселення, за позовом третьої особи ОСОБА_5, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання права користування квартирою за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08.02.2015 року, -

встановила:

Київська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи - орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в якому просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням (квартирою) за адресою: АДРЕСА_1, а також виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог Київська районна адміністрація Одеської міської ради посилалася на те, що згідно обмінного ордеру на житлове приміщення № 4109, виданого 08.06.1990 року бюро обміну житловими приміщеннями виконавчого комітету Одеської міської ради на підставі рішення бюро обміну від 06.06.1990 року № 23 ОСОБА_2 в порядку обміну було надане житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (попередня назва вул. Ленінської Іскри).

ОСОБА_2, проживав в наданій йому квартирі разом із донькою ОСОБА_3 На теперішній час, відповідно до довідки Ф-2 про склад сім'ї та реєстрацію від 12.09.2013 року особовий рахунок на зазначене житлове приміщення відкрито на ім'я ОСОБА_2, проте у квартирі мешкають наступні особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7.

ОСОБА_2 з 2000 року у вказаній квартирі не проживає, виїхав за межі України, вселятися в зазначену квартиру наміру не має, на житлову площу не претендує, про що зробив відповідну заяву, посвідчену нотаріусом нотаріального округу м. Заводоуковськ Заводоуковського району Тюменскої області Російської Федерації, а тому договір найму квартири АДРЕСА_1, відповідно до якого наймачем є ОСОБА_2 є розірваним з часу його вибуття, а саме з 2000 року.

На теперішній час в зазначеній квартирі мешкають згідно акту від 13.09.2013 року складеного співробітниками КП "ЖКС "Вузівський", відповідачі ОСОБА_4, разом із дітьми ОСОБА_6, ОСОБА_7, які зайняли вказану квартиру без відповідних правових підстав.

14.10.2010 року ОСОБА_6 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування вищевказаною квартирою, та відповідно визнання ОСОБА_6 наймачем квартири , зобов'язання зареєструвати його за вказаною адресою.

25 жовтня 2010 року Київським районним судом м. Одеси позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 25.10.2010 року скасовано, в позовних вимогах ОСОБА_6 відмовлено повністю.

ОСОБА_6, не будучи членом родини ОСОБА_2, оселився в квартирі АДРЕСА_1 за домовленістю з наймачем, уклавши з ним договір піднайму жилого приміщення від 15.11.2008 року. Проте зазначений договір не був погоджений з наймодавцем, - Київською районною адміністрацією Одеської міської ради, та всупереч ч. 4 ст. 91 ЖК України не був зареєстрований у житлово-експлуатаційній організації.

Викладені обставини зумовили звернення Київської районної адміністрації Одеської міської ради до суду із відповідним позовом.

19.06.2014 року третя особа із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 в інтересах своєї малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому просила визнати за ОСОБА_7 право користування квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_5 в обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що з листопада 2008 року вона мешкає зі своїм чоловіком та двома неповнолітніми дітьми у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 на підставі дозволу ОСОБА_2 з погодженням ОСОБА_3, який був наданий її чоловіку - ОСОБА_6, з якими він знаходився у дружніх відносинах тривалий час. З моменту вселення в квартиру що розташована за адресою: АДРЕСА_1, вони сплачують у повному обсязі комунальні платежі та здійснюють поточний ремонт квартири.

Посилаючись на положення ст.ст. 33, 47 Конституції України, ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 65 ЖК УРСР ОСОБА_5 вважає, що її донька набула рівне з іншими членами сім'ї право користування спірним жилим приміщенням.

ОСОБА_5 посилалася також на положення ст.ст. 3, 8, 18 Закону України "Про охорону дитинства", п. 1 ст. 3 ч. І Конвенції про права дитини від 10.11.1989 року, ратифікованої Постановою BP України № 789-ХІІ від 27.02.1991 року, Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (п. 1 ст. 8) щодо неможливості виселення дитини зі спірного житлового приміщення.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08.02.2015 року позов Київської районної адміністрації Одеської міської ради задоволений.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, з квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні позову третьої особи ОСОБА_5, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Не погодившись з зазначеним рішенням ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду в зв'язку з тим, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Київської районної адміністрації Одеської міської ради та задоволення позову третьої особи ОСОБА_5, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги Київської районної адміністрації Одеської міської ради, суд першої інстанції посилався на те, що згідно обмінного ордеру на житлове приміщення № 4109, виданого 08.06.1990 року бюро обміну житловими приміщеннями виконавчого комітету Одеської міської ради на підставі рішення бюро обміну від 06.06.1990 року № 23 ОСОБА_2 в порядку обміну було надане житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (попередня назва вул. Ленінської Іскри).

ОСОБА_2, проживав та був зареєстрований в наданій йому квартирі разом із донькою ОСОБА_3. На теперішній час, відповідно до довідки Ф-2 про склад сім'ї та реєстрацію від 12.09.2013 року особовий рахунок на зазначене житлове приміщення відкрито на ім'я ОСОБА_2, проте у квартирі мешкають наступні особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7.

ОСОБА_2 з 2000 року у вказаній квартирі не проживає, виїхав за межі України, вселятися в зазначену квартиру наміру не має, на житлову площу не претендує, про що зробив відповідну заяву, посвідчену нотаріусом нотаріального округу м. Заводоуковськ Заводоуковського району Тюменскої області Російської Федерації.

Ч. 2 ст. 107 Житлового кодексу України встановлено, що у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття.

Договір найму квартири АДРЕСА_1, відповідно до якого наймачем є ОСОБА_2 є розірваним з часу його вибуття, тобто 2000 року.

За таких обставин позовні вимоги Київської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням (квартирою) за адресою: АДРЕСА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

ОСОБА_4, разом із дітьми ОСОБА_6, ОСОБА_7, які зайняли вказану квартиру без відповідних правових підстав.

14.10.2010 року ОСОБА_6 звернувся до Київського районного суду м. Одеси до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з позовними вимогами щодо визнання відповідачів такими, що втратили право на користування вищевказаною квартирою, та відповідно визнання ОСОБА_6 наймачем квартири, зобов'язання зареєструвати його за вказаною адресою.

25 жовтня 2010 року Київським районним судом м. Одеси позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено, однак рішенням апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року, яке є чинним, рішення Київського районного суду м. Одеси від 25.10.2010 року скасовано, в позовних вимогах ОСОБА_6 відмовлено.

Зазначене рішення апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року має для суду преюдиційне значення та встановлені ним обставини не потребують доказування в силу вимог ч.3 ст. 61 ЦПК України.

Спірне житлове приміщення находиться у користуванні відповідачів та ними не приватизовано.

Київська районна адміністрація Одеської міської ради є наймодавцем житлового фонду належного до комунальної власності та розташованого на території району.

Відповідно до ст. 65 ЖК України, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Відповідно до ст. 91 ЖК наймач, жилого приміщення вправі за згодою членів сім'ї, які проживають разом з ним, і за згодою наймодавця здавати в піднайом жиле приміщення у випадках і в порядку, встановленими цим Кодексом. Договір піднайму укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації.

Особи, що вселилися в жиле приміщення, як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Однак до правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачами ОСОБА_4 та його дітьми ОСОБА_6, ОСОБА_7 наведена норма застосована не може бути, оскільки ОСОБА_4 до членів сім'ї наймача ОСОБА_2 не належить, разом з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за спірною адресою не мешкав, не вів сумісного господарства тощо.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року також встановлено, що ОСОБА_4 мешкає у спірному житловому приміщенні на підставі договору піднайму від 15 листопада 2008 року строком дії до 2012 року, та цей договір був єдиною підставою для його вселення та подальшого використання квартири. Однак, вищенаведений договір не було погоджено із наймодавцем - Київською районною адміністрацією Одеської міської ради, та не було зареєстровано.

Відповідно до ст. 99 ЖК України піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають, незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач і члени його сім'ї, а також тимчасові жильці зобов'язані негайно звільнити займане жиле приміщення. Виселення проводиться без надання іншого жилого приміщення.

Згідно вимог ст.99 ЖК України, родина ОСОБА_4 набула статус тимчасових жильців за своїм правовим статусом, вони є тимчасовими мешканцями.

На підставі ст. 99 ЖК України, піднаймачі та тимчасові мешканці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають, незалежно від тривалості проживання.

Згідно довідки від 16.11.2010 р. № 2478 (а.с. 9) у спірній квартирі зареєстрований за рішенням суду від 25 жовтня 2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 з 12.11.2011р.

Згідно довідки № 86 від 12.04.2013 року у квартирі з 2011 року зареєстрована ОСОБА_7 (а.с. 17).

ОСОБА_4, ОСОБА_6, у спірному житловому приміщенні не були зареєстровані, як члени сім'ї відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а реєстрація їх проведена з 12.11.2011р. на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване апеляційною інстанцію. За таких обставин положення ст. 65 ЖК України на дані правовідносини не розповсюджується.

Факт реєстрації ОСОБА_4, ОСОБА_6 у вищевказаній квартирі на підставі скасованого рішення суду не є підставою для набуття за ним права на спірне житлове приміщення. Доводи представника ОСОБА_4 про те, що він тривалий час з родиною мешкає в квартирі, сплачує комунальні послуги, в зв'язку з чим має право на спірне житло, є необґрунтованими, оскільки сама по собі оплата комунальних послуг протягом тривалого часу не є підставою для виникнення у родини ОСОБА_4 права користування спірною квартирою.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог Київської районної адміністрації Одеської міської ради і в частині виселення відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Також суд першої інстанції зазначив, що ухвалюючи рішення про виселення з квартири дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 без надання іншого житлового приміщення, суд враховує положення Закону України "Про охорону дитинства", Конвенції про права дитини від 10.11.1989 року, ратифікованої Постановою BP України № 789-ХІІ від 27.02.1991 року. Судом першої інстанції встановлено, що батькові дітей - відповідачу ОСОБА_4 на праві приватної власності належить 2/3 трикімнатної квартири загальною площею 74,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. При виселенні суд першої інстанції не вбачав порушення прав дітей, оскільки їх батько забезпечений іншим житлом.

Колегія погоджується з зазначеними висновками суду першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_4 на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи в зазначеній частині не відповідають обставинам справи.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_4, що він разом з іншими відповідачами правомірно на підставі ст. 65 ЖК України вселився в спірну квартиру за згодою ОСОБА_2, ОСОБА_3, а тому набув право користування квартирою є помилковими.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, третя особа Київський РВ ОМУ ГУ УМВС України в Одеській області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку та визнання права користування житловим приміщенням (а.с. 13-15) встановлено, що ОСОБА_6 у спірному житловому приміщенні не був зареєстрований взагалі, як член сім'ї відповідачів, а реєстрація його проведена з 12.11.2011 р. за рішенням суду, яке оскаржується Київської районної адміністрацією Одеської міської ради, а тому посилання суду на вимоги ст. 65 ЖК України є безпідставні, оскільки на дані правовідносини сторін ст. 65 ЖК України не розповсюджується.

Позивач не надав суду доказів, як в суді першої так і в апеляційної інстанції, що він був зареєстрований у зазначеному житловому приміщенні за згодою відповідачів до звернення до суду.

Факт реєстрації позивача у вищевказаній квартирі на підставі оскарженого рішення суду не є підставою для набуття за ним права на спірне житлове приміщення, оскільки рішення суду не може бути завуальованою формою вирішення питання щодо визнання права на житлову площу за тимчасовими мешканцями.

Доводи позивача про те, що з ОСОБА_3 він перебував у сімейних стосунках, а тому за її згодою має право на житло, є безпідставні та не підтверджено відповідними допустимими доказами.

Доводи позивача про його право на спірну квартиру з застосуванням положень Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є необґрунтованими, оскільки вищевказаний Закон не регламентує правовідносини з питань укладання, виконання договорів найму житлових приміщень.

Доводи позивача про те, що вони тривалий час мешкають в квартирі, сплачують комунальні послуги, в зв'язку з чим мають право на спірне житло, є необґрунтованими, оскільки сама оплата комунальних послуг протягом тривалого часу не є підставою для задоволення позову та визнання за позивачами права на спірну квартиру.

Суд першої інстанції в рішенні правомірно зазначив, що зазначене рішення апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року має для суду преюдиційне значення та встановлені ним обставини не потребують доказування в силу вимог ч.3 ст. 61 ЦПК України.

Посилання в апеляційній скарзі рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька та Кривіцький проти України є помилковим, оскільки в зазначеному рішенні зазначено, що при вирішенні питання про наявність підстав порушень статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд дійшов висновку про порушення прав заявників не в силу самого їх проживання, а в зв'язку з тим, що заявники у цій справі уклали договір найму спірної квартири в 1992 та 1993 роках відповідно; Урядом не було зазначено, що до виселення в 2002 році вони проживали в іншому місці; отже, Суд вважав встановленим, що визнання договору найму недійсним і подальше виселення становить втручання у їхні права, що гарантуються статтею 8 Конвенції.

Однак як при розгляді справи в суді першої інстанції так і до апеляційної скарги не надані будь які докази правомірності вселення родини ОСОБА_6 у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та набуття права на користування зазначеною квартирою на підставі ордеру, договору найму, піднайму.

Зазначення в апеляційній скарзі про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи при зазначенні в рішенні, що ухвалюючи рішення про виселення з квартири дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 без надання іншого житлового приміщення, суд враховує положення Закону України "Про охорону дитинства", Конвенції про права дитини від 10.11.1989 року, ратифікованої Постановою BP України № 789-ХІІ від 27.02.1991 року. Судом першої інстанції встановлено, що батькові дітей - відповідачу ОСОБА_4 на праві приватної власності належить 2/3 трикімнатної квартири загальною площею 74,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. При виселенні суд першої інстанції не вбачав порушення прав дітей, оскільки їх батько забезпечений іншим житлом, оскільки при розгляді справи ОСОБА_6 та його представник пояснили, що іншого житла крім квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підтвердження чого надали витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є помилковим.

При розгляді справи в суді першої інстанції ОСОБА_6 були надані витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 78, 80-82) в яких зазначено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості про реєстрацію права власності на нерухоме майно за відповідачами, проте ОСОБА_6 не спростовується, що він є власником 2/3 трикімнатної квартири загальною площею 74,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 про що в матеріалах справи наявні відповідні докази (а.с. 107).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що неможливість ОСОБА_6 та його дітей проживати в квартирі за адресою: АДРЕСА_1, оскільки вони в зазначені квартирі не зареєстровані, проживання в зазначеній квартирі інших осіб, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції є помилковими.

ОСОБА_6 є власником 2/3 трикімнатної квартири загальною площею 74,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, як при розгляді справи в суді першої інстанції так і до апеляційної скарги не надані будь які докази того, що ОСОБА_6 обмежений в праві користування належної йому власністю з боку інших осіб, та чи звертався він до суду за захистом свого права власності в разі його порушення.

Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" якою передбачено, що Держава забезпечує право дитина на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку є помилковим, оскільки предметом розгляду справи не є будь які порушення з боку Держави які забезпечує право дитина на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Зазначення в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції Конвенції з прав дитини ратифікованою Україною 27.02.1991 року, в якій визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питання соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечені інтересів дитини; жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її право на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність; дитина має право на захист від такого втручання або посягання є помилковими.

Предметом розгляду справи не є порушення відносно неповнолітніх дітей пов'язані з свавільним або незаконним втручанням в здійсненні неповнолітніми їх права на особисте і сімейне життя, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Що стосується недоторканність житла, то для захисту прав неповнолітньої дитини є необхідною та безумовною умовою наявність права неповнолітніх та їх батьків на займання певного житлового приміщення, отримання зазначеного приміщення для проживання в установленому законом порядку, оскільки право на житло не є безмежним, а набувається та реалізується в установленому законом порядку. Крім того проживання неповнолітніх разом з батьками в житловому приміщенні яке належить державі без відповідної правової підстави, порушує права інших громадян в тому числі неповнолітніх на отримання житла від держави в установленому законом порядку.

Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції п.1 ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла є помилковим. ОСОБА_6 не надано будь яких доказів на підтвердження того, що він та члени його родини на відповідній правовій підставі займають житлове приміщення (квартиру) за адресою: АДРЕСА_1, а також не надано доказів позбавлення ОСОБА_6 та членів його родини належного їм житла.

Враховуючи наведене колегія вважає, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги Київської районної адміністрації Одеської міської ради.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_5, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання права користування квартирою, суд першої інстанції правомірно посилався лише на те, що Київська районна адміністрація Одеської міської ради в якості відповідача не визначена в зв'язку з чим позов пред'явлено до неналежного відповідача, яким має бути Київська районна адміністрація Одеської міської ради як наймодавець житлового фонду належного до комунальної власності та розташованого на території району, в тому числі і спірної квартири.

ОСОБА_6 в апеляційній скарзі не зазначає, що порушив суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_5, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 зазначаючи єдиною підставою для відмови в задоволенні зазначених вимог не залучення Київської районної адміністрації Одеської міської ради в якості відповідача, при цьому колегія приймає до уваги, що ОСОБА_5 рішення суду першої інстанції в не оскаржує.

На підставі наведеного колегія вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи висновки суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст. ст. 307 ч.1 п.1, 308, 313-315 ЦПК України, судова колегія,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08.02.2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення однак може бути оскаржена до суду касаційної інстанції на протязі двадцяти днів.

Судді О.А. Ступаков

О.Д. Варикаша

В.А. Станкевич