Ухвала суду № 43628128, 17.04.2015, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 квітня 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Шептицька С.С.,

з участю представника банку,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Демидівського районного суду від 23 лютого 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості,

в с т а н о в и л а :

8 грудня 2014 року ПАТ КБ „ПриватБанк" звернулося в суд із позовом до ОСОБА_1 про стягнення 125 648, 41 грн. кредитної заборгованості.

Рішенням Демидівського районного суду від 23 лютого 2015 року позов задоволено частково. З відповідачки на користь позивача стягнуто 72 487, 86 грн. кредитної заборгованості, з яких: 26 403, 66 грн. - заборгованість за процентами та 46 084, 20 грн. пеня.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій апеляційній скарзі відповідачка посилалася на те, 16 травня 2006 року між нею та ПАТ КБ „ПриватБанк" було укладено кредитний договір № ROMASE00000072, відповідно до якого вона отримала у банку кредитні кошти у розмірі 15000 грн. під 24 % річних. Своїх кредитних зобов'язань за цим договором вона не виконувала і будь-яких погашень кредиту не здійснювала. ПАТ КБ „ПриватБанк" починаючи з 2006 року і по даний час майнових претензій до неї не пред'являло. Як доказ позивач надав суду копію заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року, проте таке рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень суду відсутнє.

Крім того, суд першої інстанції безпідставно відхилив її заяву про застосування позовної давності.

Покликаючись на ці обставини, відповідачка рішення місцевого суду вважала незаконним та необґрунтованим і просила апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Позивачем рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржено.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що 16 травня 2006 року між ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ROMASE00000072, відповідно до якого відповідачка отримала у банку кредитні кошти у розмірі 15 000,00 грн. під 24 % річних строком до 15 травня 2009 року (а. с. 8-10).

В порушення вимог ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України відповідачка узяті на себе зобов'язання за кредитним договором порушила і станом на 13 листопада 2014 року допустила заборгованість перед банком на загальну суму 272 914, 02 грн., з яких: 12 266, 70 грн. - заборгованість за кредитом, 6 032, 15 грн. - комісійні банку, 83 696, 64 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом та 170 918, 53 грн. пеня (а. с. 6-7).

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_1 і ПАТ „Акцент-Банк" про стягнення кредитної заборгованості було задоволено. З відповідачки ОСОБА_1 на користь позивача було стягнуто заборгованість за кредитним договором № ROMASE00000072 від 16 травня 2006 року у сумі 147 265, 61 грн., яка виникла станом на 26 вересня 2012 року, з яких: 12 266, 70 грн. - заборгованість за кредитом, 6 032, 15 грн. - комісійні банку, 57 292, 98 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом та 81 673, 78 грн. пеня. Крім того, з ОСОБА_1 та ПАТ „Акцент-Банк" на користь ПАТ КБ „ПриватБанк" окремо солідарно було стягнуто заборгованість у сумі 10 000 грн. (а. с. 55).

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року набрало законної сили 27 листопада 2012 року.

Частиною 3 ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Позивач, зважаючи на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року, у поданій позовній заяві у даній справі просив суд стягнути з відповідачки 125 648, 41 грн. заборгованості за кредитним договором, що є різницею між загальною сумою заборгованості за кредитним договором № ROMASE00000072, допущеної станом на 13 листопада 2014 року, та сумою заборгованості, що належить до стягнення з відповідачки на користь позивача за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року (272 914, 02 грн. -147 265, 61 грн.).

При цьому позивач у розрахунках помилково не врахував 10 000 грн., які рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року були солідарно стягнуті з ОСОБА_1 і ПАТ „Акцент-Банк" на користь ПАТ КБ „ПриватБанк".

В абзаці 2 п. 17 постанови Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року „Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" роз'яснено, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. ст. 526, 599 ЦК.

З урахуванням викладеного висновок місцевого суду про обґрунтованість у цілому позовних вимог ПАТ КБ „ПриватБанк" є правильним.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до ч. ч. 2 і 3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Оскільки рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року було задоволено позов ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором № ROMASE00000072 від 16 травня 2006 року, то відповідно строк позовної давності для ПАТ КБ „ПриватБанк" з жовтня 2012 року (часу пред'явлення ПАТ КБ „ПриватБанк" першого позову до ОСОБА_1) за цим кредитним договором був перерваний (ч. 2 ст. 264 ЦК України).

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч. 3 ст. 264 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що із даним позовом до ОСОБА_1 (із другою позовною заявою) ПАТ КБ „ПриватБанк" звернулося у грудні 2014 року, тобто у межах трирічної позовної давності (а. с. 2-4, 55).

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Зважаючи на те, що відповідачка у своїй заяві просила суд першої інстанції про застосування позовної давності, місцевий суд цілком підставно стягнув з відповідачки на користь банку пеню лише у межах річного строку позовної давності.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, на переконання колегії суддів, прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог банку та стягнення з відповідачки на користь позивача кредитної заборгованості в сумі 72 487, 86 грн. кредитної заборгованості, з яких: 26 403, 66 грн. - заборгованість за процентами та 46 084, 20 грн. пеня.

Відсутність заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2012 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень відповідачку від відповідальності перед банком за невиконання умов кредитного зобов'язання не звільняє.

Інші доводи апелянта на увагу не заслуговують з мотивів та підстав, які викладені вище.

Тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 308, 312-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Демидівського районного суду від 23 лютого 2015 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: