Ухвала суду № 43612389, 21.01.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 Вн. № 8/563

У Х В А Л А

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

21 січня 2015 року м. Київ № 826/19649/14

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі головуючого судді Санін Б.В. за участю секретаря судового засідання Дмитрієвій В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання позивача щодо звернення в порядку ч.5 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду України у зв'язку з розглядом адміністративної справи

за позовомОСОБА_1доГенеральної прокуратури України проскасування наказу, поновлення на роботіза участю представників сторін:

Позивач: ОСОБА_1 (посвідчення водія)

від Відповідача: Гудзь О.М. (довіреність)

ВСТАНОВИВ:

До судді Окружного адміністративного суду м. Києва Саніна Б.В. надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - Позивач/ОСОБА_1.) до Генеральної прокуратури України (надалі - Відповідач/ГП України), в якому просить суд:

1. Скасувати наказ ГП України №2729-ц від 01.12.2014 р. про звільнення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1) з посади старшого прокурора відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави Управління захисту прав і свобод громадян інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

2. Поновити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1) на посаді старшого прокурора відділу захисту фінансово-економічних інтересів держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

3. Стягнути з ГП України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 01.12.2014 р. і до моменту фактичного поновлення на роботі.

Ухвалою окружного адміністративного суду м. Києва від 17.12.2014 р. провадження у справі було відкрито та призначено до судового розгляду.

Водночас, в судовому засіданні 21.01.2015 р. Позивачем було заявлено клопотання в якому останній просить суд зупинити провадження у справі №826/19649/14 до відкриття провадження Конституційним судом України справи за конституційним поданням конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності Конституції України положень п.3 ч.2 ст.3, ч.3 ст.1, та п.2 роз. «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади».

Представник Відповідача, проти клопотання про зупинення провадження у справі не заперечив.

Заслухавши думку сторін, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість клопотання представників Позивача та наявність підстав для його задоволення виходячи з наступного.

ОСОБА_1 з 05.04.2013 р. обіймав посаду заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні - начальника управління нагляду за додержанням законів органами служби безпеки України, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України №383ц від 05.04.2013 р.

Між тим, як зазначається Позивачем, 16.10.2014 р. набув чинності Закон №1682.

26.11.2014 р. Позивачем була подана на ім'я Генерального прокурора України заява, в якій викладені обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно Позивача заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону №1682.

Натомість, на підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України №2729ц від 01.12.2014 р. Позивача звільнено із займаної посади старшого прокурора відділу захисту фінансово-економічних інтересів Держави управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п.7-2 ст.36 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗПК України).

Відповідно до п.7-2 ч.1 ст.36 КЗПК України, як зазначає Позивач в адміністративному позові, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом №1682.

Позивач зазначає, що рішення про застосування щодо Позивача заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону №1682, прийнято у зв'язку із обійманням Позивачем з 05.04.2013 р. по 27.02.2014 р. посади заступника начальника головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені - начальника управління нагляду за додержанням законів органами служби безпеки України, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України Генеральної прокуратури України, відповідно до наказу ГП України №383ц від 05.04.2013 р., що відповідає критеріям, визначеним в п.3 ч.2 ст.3 Закону №1682.

Позивач звертає увагу, що відповідно до ч.3 ст.1 зазначеного Закону №1682, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ч.1, ч.2, ч.4 та ч.8 ст.3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою ст.4 цього Закону.

Водночас, як зазначає Позивач, згідно з п.7 ч.1 ст.3 Закону №1682 заборона, передбачена ч.3 ст.1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р. керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

В контексті наведеного Позивач звертає увагу на положення п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682, яким встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч.3 ст.1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених ч.1 ст.3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої ч.3 ст.1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682, у порядку та строки, визначені цим Законом.

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу мотивуючи наступним.

Відповідно до ст.8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995 р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010 р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 р. Позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що наказом Генерального прокурора України №383ц від 05.04.2013 р., що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону №1682, було обмежено численні права і свободи Позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а Відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Разом з тим, Позивач зазначає, що відповідно до ч.2 ст.38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення Відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч.2 ст.3 та п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682, на думку Позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки Позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що Позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим Позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку Позивача, протиправно допущено обмеження права Позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Водночас, як зазначається у позові, рішенням Відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод Позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст.8, ст.22 та ст.64 Конституції України.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст.21 та ч.1, ч.2 ст.24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення Відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав Позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч.2 ст.24 Конституції України.

В контексті наведеного Позивач звертає увагу на положення ст.64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст.58 Конституції України, як зазначає Позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, Позивач зазначає, що оскільки норми ч.3 ст.1 та п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону№1682 не пом'якшують та не скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до Позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Таким чином, як вказує Позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст.1 Закону №1682, лише на підставі самого факту зайняття ним посади заступника начальника головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні - начальника управління нагляду за додержанням законів органами служби безпеки України, Державної ситної служби України та Державної прикордонної служби України Генеральної прокуратури України, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону №1682 усі особи, які займали посади, визначені у ст.3 Закону №1682, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_3, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку Позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

Водночас, як зазначає Позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до Позивача неможливе.

В обґрунтування позову позивач також посилається на порушення принципу презумпції невинуватості , закріпленого ст.62 Конституції України.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку Позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, як зазначає Позивач, перш ніж застосовувати до Позивача заходи відповідальності, передбачені Законом №1682 (звільнення, заборона обіймати посади), Відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина Позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку Позивача, приписи Закону №1682 щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст.62 Конституції України.

Так, як зазначено в адміністративному позові, Відповідач, звільняючи Позивача з посади заступника начальника головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені - начальника управління нагляду за додержанням законів органами служби безпеки України, Державної митної служби та Державної прикордонної служби України Генеральної прокуратури України, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст.62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення Відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи Позивача, визначені ст.21, ст.24, ст.58, ст.61, ст.62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції, Позивач також посилається на положення ст.11, ст.12, ст.21, ст.23 та ст.30 Загальної декларації прав людини, ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст.6,ст.8, ст.14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 р. до цієї Конвенції, які на думку Позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п.12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) (надалі - Резолюція №1096), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає Позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон №1682 не містить.

Так, у п.13 Резолюція №1096, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу Позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації зазначеним в Резолюція №1096, має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає Позивач, Закон №1682 не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

В той же час, Позивач також звертає увагу на положення п.7 вищезгаданих принципів що міститься в Резолюції №1096 (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п.8 вищезгаданих принципів що міститься в Резолюції №1096 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також зазначається, що аналогічні стандарти люстрацій них заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову Позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини, а зокрема на рішення у справах: «Креанге проти Румунії»; «Медведев проти Франції»; «Новік проти України»; «Єлоєв проти України»; «Матєк проти Польщі»; «Бобек проти Польщі»; «Любох проти Польші»; «Сидабрас і Джяутас проти Литви».

Таким чином, з огляду на вище наведене, суд зазначає, що відповідно до ч.5. ст.9 КАС України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Водночас, п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції України, може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи Позивач звернувся із клопотанням про звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України. Одночасно Позивач заявив клопотання про зупинення провадження у справі на підставі п.4 ч.2 ст.156 КАС України.

Дослідивши зміст позовної заяви, заслухавши пояснення присутніх представників осіб, які беруть участь у справі, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів Позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону №1682, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод Позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

Керуючись ч.5 ст.9, ст.160, ст.165 КАС України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» положенням Конституції України, а саме:

- пункту 3 частини 2 статті 3, частини 3 статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя Б.В. Санін

В судовому засіданні 21.01.2015 р. було оголошено вступну та резолютивну частину ухвали повний текст якої було виготовлено та підписано 26.01.2014 р.