Рішення № 43562684, 01.04.2015, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.04.2015 р. Справа№ 914/637/15

Господарський суд Львівської області у складі судді Р.Матвіїва при секретарі судового засідання Д.Зубкович розглянув матеріали справи

за позовом: Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго", м.Київ;

до відповідача: Публічного акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго", м. Львів;

про: стягнення 80 694 грн. 99 коп.

У судовому засіданні взяли участь представники:

позивача: не з`явився;

відповідача: не з`явився.

Обставини розгляду справи. Ухвалою суду від 26.02.2015 року прийнято позовну заяву та порушено провадження у справі за позовом Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" до Публічного акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" про стягнення 80 694 грн. 99 коп. Розгляд справи призначено на 17.03.2015 року.

У судовому засіданні 17.03.2015 року сторони явки представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від позивача надійшла телеграма про погашення основного боргу відповідачем, про розгляд справи без участі його представника. Від відповідача надійшли заперечення на позовну заяву. Розгляд справи відкладено на 01.04.2015 року.

У судове засідання 01.04.2015 року сторони явки представників не забезпечили, від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі його представника.

Відповідно до п. 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У судовому засіданні 01.04.2015 року судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору. Спір між сторонами виник у зв'язку із невиконанням відповідачем умов мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду Львівської області від 19.04.2012 року.

Державне підприємство зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" (надалі по тексту рішення - позивач) звернулось до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" (надалі по тексту рішення - відповідач) про стягнення 80 694 грн. 99 коп., з яких 80 480 грн. заборгованості за мировою угодою та 214 грн. 99 коп. 3% річних.

Відповідач подав письмові заперечення на позовну заяву, зазначив про погашення заборгованості, проти вимог в частині стягнення 3% річних заперечив.

У процесі розгляду справи суд встановив наступне. Рішенням господарського суду Львівської області від 17-31.05.2005 року у справі № 4/683-15/119 позовні вимоги державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності ,,Укрінтеренерго'' до відкритого акціонерного товариства "Західенерго" про стягнення 2893702,58грн. задоволено частково і стягнуто 2414658,93грн. основного боргу, 36815,35 грн. пені, 351635,30 грн. індексу інфляції, 72340,69 грн. 3% річних, 1700 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 19.04.2012 року затверджено укладену між Державним підприємством зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго» та Публічним акціонерним товариством «Західенерго» мирову угоду від 23.12.11 р. в процесі виконання судового рішення по справі №4/683-15/119. Зокрема, згідно з п. п. 6, 7, 8, 9 мирової угоди ПАТ «Західенерго» підтверджує належні до сплати ДПЗД «Укрінтеренерго» станом на 01.10.2011 р. основний борг по договору № 44/3-4 від 16.01.2004 року в сумі 2 414 658,93 грн., інфляційні втрати в сумі 351 635,30 грн., пеню в сумі 36 815,35 грн., 3% річних в сумі 72 340,69 грн., відшкодування державного мита в сумі 1700,00 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн. Боржник зобов'язується заборгованість щодо основного боргу в сумі 2 414 658,93грн. сплатити протягом шістдесяти місяців шляхом перерахування щомісячних платежів починаючи з 01 січня 2012 року на рахунок кредитора в сумі 40 240,00 грн. на протязі першого-п'ятдесят дев'ятого місяця терміну оплати та платежу в сумі 40 498,93 грн. на протязі шістдесятого місяця терміну оплати. Боржник зобов'язується заборгованість щодо пені, 3% річних, інфляційних втрат, держмита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу на загальну суму 462 609,34 грн. сплатити протягом сто вісімдесяти місяців починаючи з 01 січня 2017 року шляхом перерахування щомісячних платежів на рахунок кредитора в сумі 2 570 грн. на протязі першого-сто сімдесят дев'ятого місяця терміну оплати та платежу в сумі 2 579,34 грн. на протязі сто вісімдесятого місяця терміну оплати. Термін виконання зобов'язань боржника щодо сплати місячного платежу закінчується в останній календарний день поточного місяця.

Як зазначив позивач та не заперечив відповідач, до 27.11.2014 року відповідач належно виконував умови мирової угоди, однак, станом на лютий 2015 року відповідачем не здійснено платежів за грудень 2014 року та січень 2015 року на загальну суму 80 480 грн. (40 240 грн. за кожен місяць), у зв'язку з чим виникла заборгованість.

03.02.2015 року боржнику була надіслана претензія про сплату заборгованості, копія якої з доказами надіслання долучена до позовної заяви, та була отримана боржником 06.02.2015 року.

Як підтверджено матеріалами справи, зокрема, платіжним дорученням № 2000522940 від 24.02.2015 року, Публічним акціонерним товариством «Західенерго» здійснено оплату на суму 80 480 грн. як оплату основного боргу за поставлення вугілля по дог. №44/3-4 від 16.01.2004 року, ріш. гос. суду № 4/683-15/119 від 17-31.05.2005 року, мир. угоди № 4/683-15/119 від 23.12.2011 року. У клопотанні від 18.03.2015 року позивач факт оплати також підтвердив.

Дані факти матеріалами справи підтверджуються, сторонами не заперечувались та документарно не спростовувались.

Дослідивши представлені суду докази, суд вважає позовні вимоги підставними, обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення частково з огляду на наступне.

Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як встановлено судом, спір між сторонами виник внаслідок неналежного виконання відповідачем умов мирової угоди.

Мирова угода за своєю правовою природою у відповідності з нормами Цивільного кодексу України є правочином у розумінні змісту ст. ст. 202, 203 Цивільного кодексу України, є підставою виникнення прав та обов'язків сторін, що її уклали, і згідно зі ст. 629 даного Кодексу підлягає обов'язковому виконанню. Аналогічна позиція наведена Вищим господарським судом України у постановах від 27.01.2014 року у справі № 922/3651/13, від 09.03.2010 р. у справі N 10/122-09-2965.

Статтею 115 ГПК України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Ухвала господарського суду є виконавчим документом згідно з п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" і як виконавчий документ повинна містити у своїй резолютивній частині не лише вказівку про затвердження мирової угоди, а й інші передбачені законодавством, зокрема ст. 86 ГПК України та ст. 18 вищевказаного закону, ознаки і відомості.

Згідно з п. 3.19 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у разі ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди після закінчення строку (настання терміну) виконання нею своїх обов'язків за цією угодою:

- якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам статті 18 Закону України "Про виконавче провадження", то вона є виконавчим документом у розумінні пункту 2 частини другої статті 17 названого Закону і підлягає виконанню державною виконавчою службою; тому за наявності зазначеної умови позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду в господарських судах;

- якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних, зазначених у статті 18 названого Закону, то така ухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ. Відповідний позов може мати як майновий, так і немайновий характер у залежності від змісту умов мирової угоди.

У п. 7.9 постанови Пленумом Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" № 9 від 17.10.2012 р. роз'яснено, що ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" і як виконавчий документ повинна містити у своїй резолютивній частині не лише вказівку про затвердження мирової угоди, а й інші передбачені законодавством (статтею 86 ГПК та статтею 18 названого Закону) ознаки та відомості, зокрема, щодо умов, розміру і строків виконання зобов'язань сторін тощо. Якщо ухвала про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим для виконавчих документів (стаття 18 Закону України "Про виконавче провадження"), і державним виконавцем з цих підстав буде відмовлено у відкритті виконавчого провадження, заінтересована сторона вправі звернутися до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди, в разі задоволення якого господарським судом видається відповідний наказ.

Разом з цим суд зазначає, що із судової практики розгляду аналогічних спорів вбачається, що вимога про стягнення грошових сум, погоджених сторонами в мировій угоді, відповідає визначеним чинним законодавством способам захисту цивільних прав, оскільки вимога про спонукання до виконання мирової угоди (правочину), якою визначено грошові зобов'язання в певних сумах, фактично є вимогою про стягнення цих сум (постанова Вищого господарського суду України від 10.06.2014 року у справі № 914/9048/13).

Як вбачається з ухвали господарського суду Львівської області від 19.04.2012 року, якою затверджено укладену між Державним підприємством зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго» та Публічним акціонерним товариством «Західенерго» мирову угоду від 23.12.11 р. в процесі виконання судового рішення по справі №4/683-15/119, у ній відсутні реквізити виконавчого документа, передбачені ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", а саме повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Відтак, заперечення відповідача про те, що мирова угода не є договором, є недоведеними та безпідставними, а позивач правомірно звернувся до суду з вимогою майнового характеру з метою стягнення коштів згідно з умовами мирової угоди.

Суд також зазначає про безпідставність заперечень відповідача в тій частині, що позивачем не надано можливості врегулювання спору в досудовому порядку. Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 N 15-рп/2002 у справі N 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, місцеві господарські суди приймають у порядку, передбаченому ГПК, до свого провадження як позови з вимогами, що ґрунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору (п. 3.17.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»). Крім цього, як зазначено в п. 4.4 зазначеної постанови, визнання боржником претензії кредитора не є способом припинення зобов'язання і не свідчить про відсутність спору; особа, претензія якої визнана боржником, вправі звернутися до господарського суду з позовом про стягнення визнаної суми коштів.

Відтак дії сторін щодо досудового порядку врегулювання спору у претензійному порядку є правом, а не обов'язком, суб'єкта господарювання чи іншої юридичної особи - учасника господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів звернутися до нього з письмовою претензією.

Разом з цим, матеріалами справи підтверджено факт оплати боржником суми основного боргу у розмірі 80 480 грн. 24.02.2015 року, тоді як провадження у даній справі було порушено 26.02.2015 року. Суд також зазначає, що, як вбачається з поштового штампу на конверті, в якому надійшла позовна заява, остання була надіслана 20.02.2015 року і надійшла до суду 25.02.2015 року, тобто на момент подання заяви позивачу не було відомо про здійснення відповідачем оплати 24.02.2015 року.

Однак, відповідно до абз. 3 п. 4.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо предмет спору був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не припинення провадження у справі.

Враховуючи наведене, позовна вимога про стягнення 80 480 грн. як платежі за грудень 2014 року та січень 2015 року за мировою угодою, затвердженою ухвалою господарського суду Львівської області від 19.04.2012 року, не підлягає задоволенню.

Крім стягнення основної суми боргу, згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України позивач просить стягнути 3% річних від простроченої суми, стосовно чого суд зазначає наступне.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Як зазначено в п. 1.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Суд також звертає увагу, що при розгляді справи № 6-113 цс 14 1 жовтня 2014 року Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим зобов'язанням незалежно від правових підстав його виникнення і в разі його порушення підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Заперечення відповідача в частині стягнення 3% річних є необґрунтованими та безпідставними, оскільки стягнення 3% річних передбачене ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, а не умовами мирової угоди, а прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем існувало до моменту здійснення повної оплати, тобто до 24.02.2015 року. Правомірність стягнення 3% річних за неналежне виконання умов мирової угоди визнається також Вищим господарським судом України у постанові від 27.01.2014 року у справі № 922/3651/13.

Враховуючи нарахування 3% річних на суму боргу 80 480 грн. за період з 01.01.2015-17.02.2015 року, здійснивши перерахунок вказаної суми, суд вважає вимогу про стягнення 3% річних обгрунтованою і такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до п. 4.7 постанови Пленуму вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року N 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» частиною другою статті 49 ГПК передбачено, що в разі коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Зазначена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною. У такому застосуванні суду слід виходити з широкого розуміння даної норми, маючи на увазі, що передбачені нею наслідки можуть наставати і в разі неправомірної бездіяльності винної особи, яка не вжила заходів до поновлення порушених нею прав і законних інтересів іншої особи (зокрема, ухилялася від задоволення її заснованих на законі вимог), що змусило останню звернутися за судовим захистом. Відтак, враховуючи встановлені вище обставини справи, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 82-84, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

Позов задоволити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ДТЕК Західенерго" (79026, Львівська обл., місто Львів, вулиця Козельницька, будинок 15, код ЄДР 23269555) на користь Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" (04080, м. Київ, вул. Фрунзе, будинок 85, код ЄДРПОУ 19480600) 214 грн. 99 коп. 3% річних і 1 827 грн. в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.

Відмовити у задоволенні вимоги про стягнення 80 480 грн. основного боргу.

Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили, в порядку статті 116 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені ст. ст. 91- 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складене та підписане 06.04.2015 року.

Суддя Матвіїв Р.І.