Ухвала суду № 43531640, 25.02.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"25" лютого 2015 р. м. Київ К/9991/67064/11

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Бившевої Л.І.,

суддів: Островича С.Е., Шипуліної Т.М.,

секретар судового засідання Кохан О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в особі Львівського регіонального відділення

та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2011 року

у справі № 2а-4170/09/1370

за позовом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в особі Львівського регіонального відділення

до Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

Державна інноваційна фінансово-кредитна установа в особі Львівського регіонального відділення (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Франківському районі міста Львова (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0000092350/0 від 15 червня 2009 року.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2010 року позов був задоволений повністю. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Франківському районі м. Львова № 0000092350/0 від 15 червня 2009 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в особі Львівського регіонального відділення 3,40 грн. судового збору.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2011 року постанову Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2010 року було скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі Державна інноваційна фінансово-кредитна установа в особі Львівського регіонального відділення, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2011 року та залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2010 року.

У відповідності до положень частини 1 статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України у справі здійснено заміну відповідача - ДПІ у Франківському районі м. Львова на його правонаступника - ДПІ у Франківському районі м. Львова ГУ Міндоходів у Львівській області, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серії АВ № 371817 від 07 червня 2013 року.

З урахуванням неприбуття у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, та які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними у справі матеріалами за відсутності сторін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

ДПІ у Франківському районі м. Львова провела виїзну планову перевірку Львівського регіонального відділення Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 21 лютого 2006 року по 31 грудня 2008 року, за результатами якої був складений акт № 1372/22-0/34003638 від 01 червня 2009 року.

За висновками акту перевірки, Львівським регіональним відділенням Державної інноваційної фінансово-кредитної установи були порушені, зокрема, вимоги підпункту 3.2.2 пункту 3.2 статті 3, пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено суму податку на додану вартість за період, який перевірявся, на загальну суму 66069,00 грн.,у тому числі: за березень 2006 року - 9615,00 грн., за червень 2006 року - 9730,00 грн., за серпень 2006 року - 2317,00 грн., за вересень 2006 року - 8608,00 грн., за грудень 2006 року - 8364,00 грн., за березень 2007 року - 7356,00 грн., за червень 2007 року - 6617,00 грн., за вересень 2007 року - 6365,00 грн., за 4 квартал 2008 року - 7096,00 грн.

Зокрема, у акті перевірки було вказано, що у періоді, який перевірявся, Львівським регіональним відділенням Державної інноваційної фінансово-кредитної установи була заниження база оподаткування податком на додану вартість на загальну суму 328216,00 грн., оскільки: до декларацій з податку на додану вартість за вказані вище податкові періоди позивач (лізингодавець) включав операції з нарахування доходів (відсотків) по договору фінансового лізингу № 15-21/30/09/03 від 30 вересня 2006 року, укладеному з ТОВ «Гостинне» (лізингоодержувачем), до операцій, які не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість; позивач неправомірно не включив до бази оподаткування податком на додану вартість суми інфляційних витрат та 3% річних, які були сплачені на його користь на підставі рішень Господарського суду Львівської області від 10 грудня 2007 року у справі №7/359 та від 01 листопада 2005 року у справі № 1/878-7/297.

15 червня 2009 року ДПІ у Франківському районі м. Львова на підставі вказаного акту перевірки прийняла податкове повідомлення-рішення № 0000092350/0, яким згідно з підпунктом «б» підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4, підпунктом 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» визначила Державній інноваційній фінансово-кредитній установі в особі Львівського регіонального відділення суму податкового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) за платежем: податок на додану вартість у розмірі 97215,00 грн., у тому числі: 66228,00 грн. - за основним платежем, 30987,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що: позивач правомірно не включав до бази оподаткування податковим на додану вартість винагороду у розмірі 10%, що не перевищує подвійну ставку НБУ, у розмірах, визначених розрахунком лізингової плати, який є додатком № 3 до договору фінансового лізингу; суми інфляційних витрат та 3% річних, які були отримані платником податку за рішеннями суду, ніяким чином не впливають на зміну суми компенсації вартості товарів (послуг) та, відповідно, не збільшують базу оподаткування податком на додану вартість.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що: позивач неправомірно не включав до об'єкта оподаткування лізинговий платіж у повному обсязі, оскільки сторонами договору не відокремлювались складові лізингового платежу (а саме сума відсотків); всі виплати, які проводяться в рамках договору фінансового лізингу на користь лізингодавця, і пов'язані з фактом передачі об'єкта фінансового лізингу в розпорядження лізингоотримувача, слід вважати оподатковуваними операціями, з огляду на що суми інфляційних витрат та 3% річних повинні включатись до бази оподаткування.

Однак, погодитись з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не може, з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 3.2.2 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не є об'єктом оподаткування операції з нарахування та сплати процентів або комісій у складі орендного (лізингового) платежу у межах договору фінансового лізингу в сумі, що не перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, встановлену на день нарахування таких процентів (комісій) за відповідний проміжок часу, розраховану від вартості об'єкта лізингу, наданого у межах такого договору фінансового лізингу; по об'єкту фінансового лізингу, оціненого в іноземній валюті, сплата процентів, з метою оподаткування визначається у гривнях по курсу валют, визначеного Національним банком України на момент сплати.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Відповідно до пункту 5.8 статті 5 договору фінансового лізингу № 15-21/30/09/03 від 30 вересня 2006 року, укладеного між позивачем (лізингодавцем) та ТОВ «Гостинне» (лізингоодержувачем), лізингоодержувач сплачує лізингодавцю винагороду у розмірі 10% від 60% суми вартості обладнання.

Матеріали справи містять розрахунок лізингової плати, який є додатком № 3 до договору фінансового лізингу, в якому сторонами встановлений графік сплати лізингових платежів із розмежуванням лізингового платежу на суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу (з урахуванням податку на додану вартість), та винагороду у розмірі 10% (арк. справи 66-67).

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач не включав до бази оподаткування податком на додану вартість лише суму винагороди у розмірі 10%, а не весь лізинговий платіж, з урахуванням того, що подвійна облікова ставка НБУ у періоді, який перевірявся, коливалась від 16% до 20%.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується суд касаційної інстанції, що позивач правомірно не включав до бази оподаткування податком на додану вартість суму винагороди у розмірі 10%.

Відповідно до абзацу 1 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг).

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, з яким погоджується суд касаційної інстанції, що суми інфляційних витрат та 3% річних, які були отримані платником податку за рішеннями суду, ніяким чином не впливають на зміну суми компенсації вартості товарів (послуг) та, відповідно, не збільшують базу оподаткування податком на додану вартість.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення, з огляду на що ухвалене у даній справі судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Враховуючи вищевикладене, постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2011 року підлягає скасуванню із залишенням в силі постанови Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2010 року.

Керуючись ст. ст. 55, 160, 167, 210, 220, 221, 223, 226, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи в особі Львівського регіонального відділення задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2011 року скасувати, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2010 року залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: ______ Л.І. Бившева

Судді: ______ С.Е. Острович

______ Т.М. Шипуліна