Ухвала суду № 43526527, 02.04.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

У Х В А Л А

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

02 квітня 2015 року м. Київ № 826/19902/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., при секретарі судового засідання Мині І.І.

за участі:

від позивача: ОСОБА_1

від відповідача: Стоцький М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні питання щодо звернення суду в порядку ч. 5 ст. 9 КАС України до Верховного Суду України при розгляді адміністративної справи:

за позовомОСОБА_3до Генеральної прокуратури Українипро скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_3 з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просить:

1. Скасувати наказ Генерального прокурора України від 01.12.2014 р. № 2716у про звільнення ОСОБА_3 з посади старшого помічника заступника Генерального прокурора України - начальника Головного управління.

2. Поновити ОСОБА_3 на посаді старшого помічника заступника Генерального прокурора України - начальника Головного управління з 02.12.2014 р.

3. Стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02.12.2014 р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача протиправно звільнено з посади старшого помічника заступника Генерального прокурора України у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7 2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Між тим, як зазначає позивач, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади».

На підставі наказу Генерального прокурора України Яреми В. від 01.12.2014 р. № 2716у старшого радника юстиції ОСОБА_3 звільнено з посади старшого помічника заступника Генерального прокурора України - начальника головного управління.

Відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звільнили з посади не за порушення вимог чинного законодавства, а за перебування у минулому на посаді.

Відповідно до пунктів 1 - 9 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо конкретного переліку посад. Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: 1) Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України; віце-прем'єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 даного Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності; відповідальності та гарантування права на захист.

Частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» визначено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звільнення позивача з займаної посади, стало те, що ОСОБА_3 в період з 21.11.2013 р. по 22.02.2014 р. обіймала посаду прокурора Солом'янського району м. Києва та не була звільнена в цей період з відповідної посади за власним бажанням.

Водночас, позивач займала вказану посаду ще починаючи з лютого 2005 року (з урахуванням повторного строку).

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про очищення влади», особи, які перебувають на посадах, передбачених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», подають керівнику органу власноручно написану заяву, в якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьої четвертою статті 1 Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону. Заява подається не пізніше ніж на десятий день початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві, згідно з дня початку проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Як вбачається з матеріалів справи, 21.11.2014 р. позивачем було подано заяву на ім'я Генерального прокурора України, в якій викладені обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно позивача заборони, передбаченої ч. 3 та ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Перевірка по кожному органу, в якому працюють особи, зазначені у пунктах частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» має здійснюватись відповідно до встановленого статтею 5 вказаного Закону порядку.

Зокрема, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про очищення влади» Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України: 1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону згідно з їх компетенцією; 2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом; 3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

Проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у ст. 1 Закону «Про очищення влади», а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у ст. 5 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 вказано, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля.

Крім того, згідно частиною другою статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5. підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

На думку позивача, задекларовані в частині другій статті 1 Закону України «Про очищення влади» мета та принципи очищення влади не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення відносно позивачки, оскільки застосувавши заходи відповідальності у вигляді звільнення не було встановлено причетності позивачки до дій, які спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а також, фактично, в основу рішення відповідача про звільнення покладено принцип винуватості позивачки, який за нормальними ознаками підпадає під критерії, визначені Законом, так як відповідні заходи були застосовані щодо позивачки без доведення її вини у вчиненні дій, які за даним Законом мають бути викоренені.

Також, в частині першій статті 1 Закону України «Про очищення влади» встановлено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

З огляду на те, що люстрація у Законі визначена як заборона, то за своєю правовою природою вона є видом юридичної відповідальності, яка встановлена за діяння, що передбачені в частині другій статті 1 Закону України «Про очищення влади» та містять ознаки злочинів, адміністративних чи дисциплінарних проступків.

Таким чином, перш ніж застосувати до позивача заборону, передбачену цим Законом, та звільнити її із займаної посади, необхідно спочатку встановити її вину у вчиненні діянь, передбачених частиною другою статті 1 Закону, а саме сприяння узурпації влади президентом ОСОБА_5, спрямованої на підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, вищезазначені доводи є підтвердженням протиправного застосування до позивача заходів відповідальності, передбачених даним Законом, так як рішення відповідача прийнятого всупереч принципу правової визначеності, оскільки Закон не оперує чіткою та недвозначною термінологією, відповідачем не було застосовано жодного правого інструментарію для доведення вини позивача у діях, викорінення яких ставиться за мету Законом України «Про очищення влади», а також множинне тлумачення пункту 4 частини другої статті 3 Закону повинно бути застосовано на користь позивача.

Тим більше, визначення у Законі України «Про очищення влади» такого словосполучення «як райони міста Києва» взагалі прямо протирічить закріпленому у статті 24 Конституції Україні принципу недопущення обмежень за будь-якими ознаками.

Слід звернути увагу, що проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у статті 1 цього Закону, а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов'язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України «Про очищення влади», а відтак, у відповідача не було підстав для звільнення позивача, як це визначено у в частині чотирнадцятій статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Окрім того, мета даного Закону чітко визначена у статті 1, а тому і перевірка підпорядкована цій меті.

Отже, висновки перевірки мають містити факти стосовно особи, яка підлягає перевірці, закладені у частині другій статті 1 Закону України «Про очищення влади», що дає підстави керівнику відповідного органу для звільнення особи.

Окремо позивач звертає увагу на норми трудового законодавства, яке з прийняттям Закону України «Про очищення влади» не повинні порушуватись і основні положення якого не зазнали змін, окрім доповнення частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України пунктом 7-2.

Під час вирішення спорів з публічної служби пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі (інформаційний лист Вищого адміністративного суду від 26.05.2010 № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби», правова позиція Верховного Суду України, у справі за позовом гр. Ж до Президента України про скасування Указу Президента України стосовно звільнення та поновлення на посаді).

Так, позивач вважає, що оскільки її було звільнено на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, слід застосовувати норми трудового законодавства.

У висновку Венеціанської комісії йдеться про те, що строки звільнення з посади є надто жорстокими і не передбачають винятків при особливих обставинах (зокрема, за станом здоров'я).

Також, при звільнені позивача, як вбачається з сайту Генеральної прокуратури України, взагалі не має посилання на будь-який пункт частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», що є свідченням безпідставності такого звільнення.

Обґрунтування невідповідності рішення відповідача вимогам міжнародних договорів.

Відповідно до статті 9 Конституції України діє принцип, згідно якого чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Також, згідно зі статтею 2, частиною другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, усі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають вищу юридичну силу, ніж будь-який нормативно-правовий акт національного законодавства, крім Конституції України.

Такими міжнародними договорами, які регламентують, в тому числі, і спірні правовідносини між позивачем та відповідачем, є Загальна декларація прав людини від 10.12.1948, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966.

Так, у статтях 11, 12, 21 та 23 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її вина не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, якому їй забезпечують усі можливості для захисту.

Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за діяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або посягань. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.

Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими ми соціального забезпечення.

В свою чергу, згідно зі статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, який є обов'язковим для України держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає чи на яку вільно погоджується, і вживатимуть належних заходів до забезпечення цього права.

Заходи, що повинні вжити держави, які беруть участь у цьому Пакті, з метою забезпечення вказаного права, включають програми професійно-технічної освіти і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку та повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Отже, застосування до позивача заборони, встановленої в Законі України «Про очищення влади», призвело до порушення зазначених вище прав останньої, які закріплені в Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права.

Позивач вказує, що оскаржуване рішення відповідача суперечить положенням Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, закріпленим в статтях 6, 8, 14.

Крім того, відповідно до статті 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 здійснення будь-якого, передбаченого законом права, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану народження або за іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті І.

Таким чином, наведені міжнародно-правові норми передбачають безумовне визнання державною та міжнародною спільнотою вищевказаних прав людини, а також визначають, що такі права

не можуть бути обмежені чи зменшені, тому рішення відповідача, прийняте па підставі Закону України «Про очищення влади», яке призвело до порушення прав позивачки, закріплених в основоположних міжнародних документах про права людини, є протиправним і таким, що суперечить даним міжнародним договорам.

Позивач звертає увагу суду на той факт, що міжнародною спільнотою були визначені принципи проведення люстраційних процесів, які було проігноровано при прийнятті оскаржуваного рішення.

Зокрема, Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише, якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказано також, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Водночас, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон України «Про очищення влади» не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави з затверджуються Парламентом.

Разом з тим, Законом України «Про очищення влади» не передбачено єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Згідно з принципом 7, дискваліфікація особи не повинна перевищувати п'яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

В Законі України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає до 10 років. На противагу цього, відповідно до приписів Кримінального кодексу України строк погашення судимості за особливо тяжкий злочин становить вісім років.

Принцип 8 зазначає, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

У той же час статті 1, 3, 4 Закону України «Про очищення влади» закріплюють положення, згідно з якими зайняття в певний період окремих посад є достатньою підставою для застосування щодо даної особи заходів відповідальності, передбачених Законом.

Таким чином, сам по собі факт зайняття певної посади розглядається як презумпція вчинення протиправних діянь, що є грубим порушенням принципу індивідуалізації вини.

Слід звернути увагу на те, що висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо люстрації (наприклад, «Матиєк проти Польщі»), а з огляду на те, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення даного суду є джерелом права в Україні, тому вказані висновки безперечно мають бути враховані при розгляді судом даної справи.

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через прово» (Венеціанська комісія).

Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку.

Цей же висновок говорить про обов'язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості.

Окрім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Відповідні положення у Законі України «Про очищення влади» відсутні, у ньому лише зазначено про право оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень в судовому порядку.

Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинно публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Разом з тим, статтею 7 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, вносяться до відповідного Єдиного державного реєстру протягом тридцяти робочих днів з дня набрання чинності цим Законом, а пункт 3 цієї статті передбачає, що такі відомості є відкритими для безоплатного цілодобового доступу, не належать до конфіденційної інформації та не можуть бути обмежені в доступі.

Механізму виключення та спростування цих відомостей у випадках задоволення судами скарг щодо яких застосовані обмеження закон не передбачає.

Таким чином, на думку позивача, вищезазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуване рішення відповідачем не були враховані основоположні принципи очищення влади, які були розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстрацій них процесів.

Слід зауважити, що у рішенні № 5-рп/2005 від 22.09.2005 Конституційний Суд України зазначив, що звуження змісту і обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Також, наприклад, у рішенні № 19-рп/2010 від 09.09.2010 Конституційний Суд України констатував, що зміни до КАС України та ЦПК України звузили процесуальні права позивача у справах, пов'язаних із соціальними виплатами, обмеживши його можливості в судовому захисті своїх прав у спорах із суб'єктом владних повноважень, що порушує частину третю статті 22, частину першу статті 55 Основного Закону України.

Про недопустимість звуження змісту та обсягу прав інакше ніж за умови введення надзвичайного стану йдеться і в рішенні Конституційного Суду України № 5-рп/2002 від 20.03.2002.

Так, Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається. Зупинення його дії можливе за умови введення відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 та пункту 19 статті 92 Конституції України надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Аналогічні висновки Конституційного Суду України щодо недопустимості обмеження конституційних прав і свобод людини викладені у рішеннях № 20-рп/2004 від 01.12.2004 та 4-рп/2007'від 18.06.2007.

З огляду на вищезазначені положення Конституції України і висновки Конституційного Суду України, не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

У зв'язку з тим, що наказом Генерального прокурора України, яке ґрунтується на Законі України «Про очищення влади» було обмежено численні права і свободи позивачки, закріплені в Основному Законі України, вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись статтею 8 Конституції України та застосувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Також, слід відмітити, що відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Звільнення позивача з займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», безперечно порушує вищезазначені права на працю та доступу до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо неї діє заборона обіймати протягом 10 років посади щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

Зі змісту адміністративного позову вбачається порушення конституційних прав і свобод позивача у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

На думку суду, звільнення без зазначення підстав та доведеності конкретних вчинених правопорушень є порушенням конституційних принципів рівності громадян перед законом та індивідуального характеру юридичної відповідальності.

Враховуючи зазначене, норми зазначеного закону не можуть бути підставою для звільнення ОСОБА_3, із займаної посади.

Судом вбачається, що приймаючи оскаржуване рішення відповідачем було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.

Відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

На думку суду, вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

В контексті наведеного суд вважає за необхідне звернути увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Аналіз вищенаведених норм права дає суду дійти висновку, що усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_5, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Натомість вищенаведене суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

Отже, звільняючи позивача з посади старшого помічника заступника Генерального прокурора України - начальника Головного управління, відповідач порушив приписи ст. 62 Конституції України.

Таким чином, у суду виникають сумніви щодо правомірності рішення відповідача, оскільки, на думку суду, воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Дослідивши зміст позовної заяви, заслухавши пояснення присутніх представників осіб, які беруть участь у справі, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст. ст. 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

У Х В А Л И В:

1. Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» ("Голос України", 15.10.2014, N 198) положенням Конституції України, а саме:

2. Частини 3 статті 1, пункту 7 частини першої статті 2, пункту 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», положенням частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

3. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя І.О. Іщук

Повний текст ухвали виготовлено 09.04.2015 р.