Ухвала суду № 43332770, 23.03.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: №825/129/15-а Головуючий у 1-й інстанції: Поліщук Л.О.

Суддя-доповідач: Ісаєнко Ю.А.

У Х В А Л А

Іменем України

23 березня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Ісаєнко Ю.А.;

суддів: Оксененка О.М., Федотова І.В.,

за участю секретаря: Бащенко Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 05.01.2015 року №1, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просив суд визнати неправомірним та скасувати наказ від 05 січня 2015 року №1 про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача прийняти рішення про перегляд справи для вирішення питання про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаною постановою, позивач подав апеляційну скаргу з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Представники сторін в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, відповідно до частини четвертої статті 196 КАС України не перешкоджає судовому розгляду справи. У зв'язку з цим, відповідно до частини першої статті 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, постанову суду першої інстанції - без змін, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що громадянин Шрі-Ланки ОСОБА_5 18.10.2014 року був виявлений та затриманий прикордонним нарядом від відділу прикордонної служби «Свеса» за спробу незаконного перетинання державного кордону України поза встановленими пунктами пропуску.

05.11.2014 року Сумським районним судом Сумської області винесено постанову про примусове видворення позивача з території України.

03.12.2014 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві зазначив, що його життю та безпеці загрожує небезпека у Шрі-Ланці через постійні погрози йому та його сім'ї.

25.12.2014 року Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області було винесено наказ №197, яким прийнято до розгляду заяви громадян Шрі-Ланки про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, зокрема заяви позивача.

З метою більш досконалого вивчення обставин, відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, в ході якої було встановлено обставини, за якими позивач просить надати притулок в Україні; за наслідками співбесіди було складено протокол від 26.12.2014 у справі № 2014 CN 0046.

05.01.2015 року головним спеціалістом відповідача було складено висновок по справі №2014 CN 0046 щодо громадянина Шрі-Ланки ОСОБА_5, згідно якого спеціаліст вважає за доцільне відмовити позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, у якої відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Розглянувши матеріали справи №2014 CN 0046 та письмові висновки працівників начальником Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області винесено наказ від 05.01.2015 року №1 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання, зокрема, позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, у якої відсутні умови, що передбачені пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

05.01.2015 року позивача ознайомлено з повідомленням №49 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись зі наказом від 05 січня 2015 року №1 позивач звернувся до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, виходив з наступного.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно частини п'ятої статті 5 Закону 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 7 статті 7 Закону №3671-VI).

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону).

Згідно частини 1 статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно частини 6 статті 8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Отже, відповідач має право прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви з підстави, що заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Разом із цим, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Законом України від 21.10.1999 року 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, підписану 23 вересня 1996 року в м. Києві, та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, підписаний 23 вересня 1998 року в м. Києві.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), що встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд першої інстанції вірно зазначив, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів. З огляду на анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколу співбесіди, наявного в матеріалах справи, суд першої інстанції обґрунтовано зроблено висновок, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача, він ніколи не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за законодавчими чи конвенційними ознаками.

Крім того, позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що відповідачем у відповідності до вимог чинного законодавства було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача (громадянина Шрі-Ланки) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Тому, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни постанови суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд апеляційної інстанції, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

(Ухвалу у повному обсязі складено 30.03.2015 року)

Головуючий суддя: Ю.А. Ісаєнко

Суддя: О.М. Оксененко

Суддя: І.В. Федотов

Головуючий суддя Ісаєнко Ю.А.

Судді: Оксененко О.М.

Федотов І.В.