Рішення № 43278789, 24.03.2015, Апеляційний суд Вінницької області

Копія:

Справа № 127/12904/14-ц Провадження № 22-ц/772/974/2015Головуючий в суді першої інстанції Бойко В. М.Категорія 27 Доповідач Стадник І. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

24 березня 2015 року м. Вінниця

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:

Головуючого, судді Стадника І.М.,

Суддів: Міхасішина І.В. Голоти Л.О.

при секретарі Куленко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду від 20 січня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсною генеральної угоди,

встановила:

В червні 2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов та правил надання продукту кредитних карт, укладеної 15 березня 2013 року між банком та відповідачем ОСОБА_2, остання отримала кредит у розмірі 32545,88 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

У зв'язку з тим, що відповідач не сплачувала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсоткам, а також іншими витратами станом на 10.06.2014 року виникла заборгованість в розмірі 80828,20 грн., яку банк просив стягнути із відповідача.

Загальна сума заборгованості складається із: заборгованості за кредитом - 24777,73 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом - 1353,25 грн., та залишку за несплаченим штрафом, передбаченим п.2.2 Генеральної угоди - 54797,22 грн.

ОСОБА_2 в грудні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсною генеральної угоди, посилаючись на те, при укладенні вище зазначеної угоди банк порушив істотні умови на підставі яких вона укладалась і які визначались сторонами як мирний шлях врегулювання її заборгованості перед банком за іншими кредитними договорами. Однак укладення «Генеральної угоди» жодним чином не припинило дію кредитного договору №VIXRRF18350460 від 07.03.2011 року, а звернення ПАТ КБ «ПриватБанк» за примусовим стягненням заборгованості за кредитним договором збільшило її зобов'язання через необхідність сплати судового та виконавчого збору і витрат на виконання судового рішення, чим порушено істотні умови договору.

ОСОБА_2 вважає, що незважаючи на підписання між сторонами Генеральної додаткової угоди та погоджену реструктуризацію, «ПриватБанк» вчинив дії, спрямовані на подальший розгляд справи по суті заявлених раніше позовних вимог з навмисним приховуванням від суду даних фактичних обставин і якби вона могла б передбачити такі обставини, то відмовилась би від укладання Генеральної угоди від 15 березня 2013 року про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов і правил надання продукту кредитних карт взагалі.

Тому ОСОБА_2 просила суд на підставі ст. 229, 230 ЦК України визнати недійсною Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов і правил надання продукту кредитних карт від 15 березня 2013 року. Суму коштів у розмірі 18350 грн.00 коп., сплачених нею на користь ПАТ КБ «Приватбанк» за час дії Генеральної угоди просить зарахувати на покриття поточних банківських відсотків відповідно кредитного договору № VIXRRF18350460 від 07.03.2011 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 січня 2015 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк»: заборгованість у розмірі 80928,20 грн. за кредитним договором б/н від 15.03.2013 року, яка складається з наступного: 24777,73 грн. - заборгованість за кредитом; 1353,25 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 54797,22 грн. - залишок за несплаченим штрафом, передбаченим п.2.2.Генеральної угоди та судові витрати у розмірі 809,28 грн.

В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні позову банку відмовити.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 вимоги апеляційної скарги підтримав на умовах, викладених у ній, і просив задовольнити.

Представник ПАТ КБ «Приватбанк» Рой В.Л. проти апеляційної скарги заперечує, просить залишити в силі рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляції та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Згідно з статтею 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити і як розподілити між сторонами судові витрати.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає не повністю.

Як встановлено судом 15.03.2013 року ОСОБА_2, на підставі укладеної Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов та правил надання продукту кредитних карт, отримала кредит у розмірі 32545,88 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Умовами Генеральної угоди - п. 2 передбачено, що погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: починаючи з 1 по 25 число кожного місяця відповідач надає банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом.

Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві ( а.с. 7-32).

Проте відповідач ОСОБА_2 належним чином не виконувала зобов'язання відповідно до укладеної угоди, а тому станом на 10 червня 2014 року утворилась заборгованість, яка відповідно до наявного в матеріалах справи розрахунку становить 80928,20 грн., та складається з наступного: 24777,73 грн. - заборгованість за кредитом 1353,25 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом;54797,22грн.- залишок за несплаченим штрафом, передбаченим п.2.2Генеральної угоди (а.с.4).

Суд першої інстанції вірно з'ясував обставини справи і встановив правовідносини, що випливають з них і прийшов до висновку, що вони врегульовані статтями 526, 625, 611, 1054 ЦК України.

Відповідно до статей 509, 526, 530 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів (п. 1 ст. 11 ЦК України).

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Згідно із статтями 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 «Позика» глави 71 ЦК України. Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Ухвалюючи рішення по справі про стягнення з відповідача ОСОБА_2 заборгованості за кредитом, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про порушення нею взятих зобов'язань за кредитним договором.

Разом з цим, вирішуючи питання щодо стягнення розміру штрафу, передбаченого умовами Генеральної угоди, суд, неправильно застосував матеріальний закон, що призвело до неправильного вирішення справи.

Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3).

Частинами першою та другою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Частиною 3 статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Отже, Умовами Генеральної угоди - пунктом 2.2 передбачено, що відповідно до статей 212, 611, 651 ЦК України за порушення боржником строків погашення заборгованості, в казаних у даній угоді, більш ніж на 31 день, по зобов'язаннях, строк яких не наступив, сторони погодили, що строком повернення кредиту вважається 31-й день з моменту виникнення порушення. Заборгованість по кредиту починаючи з 32-го дня порушення, вважається простроченою і боржник сплачує банку штраф в сумі 54797, 22 грн. (а.с.7).

Згідно з частиною 2 статті 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Верховний Суд України в постанові від 03.09.2014 року в справі №6-100цс14 висловив правову позицію, відповідно до якої частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Враховуючи, що встановлений позивачем розмір штрафу значно перевищує розмір збитків, а також майновий стан відповідача - є пенсіонеркою й отримує пенсію в розмірі близько 900 грн. на місяць, має на утриманні батьків похилого віку, колегія суддів приходить до висновку про зменшення розміру штрафу до суми розміру збитків (суми кредиту й процентів за користування ним), що заподіяні банку неналежним виконанням боржником умов кредитного договору, а саме -26130,98 грн.,

Таким чином, до стягнення підлягає: заборгованість за кредитом в розмірі 24777,73 грн.; заборгованість по процентам за користування кредитом в сумі 1353,25 грн.; та штраф, передбачений п. 2.2 Генеральної угоди в сумі 26130,98 грн., а всього 52261,96 грн.

Згідно з ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Твердження апелянта про наявність підстав для визнання Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов та правил надання продукту кредитних карт, укладеної 15 березня 2013 року з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України є безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу, виходячи із наступного.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Положеннями статті 203 ЦК України визначений перелік вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 Постанови №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України саме на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною 1 статті 230 ЦК України, на яку посилається ОСОБА_2 в обґрунтування своїх позовних вимог, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу),такий правочин визнається судом недійсним.

У п. 19, 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» роз'яснено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Отже, одна із сторін правочину або інша заінтересована особа повинна довести навмисне цілеспрямоване введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.

Генеральну угоду з реструктуризації заборгованості дійсно укладено відповідачкою під час розгляду судом цивільної справи за позовом банку до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Разом з тим, генеральна угода складається власне з двох частин: реструктуризації заборгованості і приєднання до умов та правил надання продукту кредитних карт, тобто в першій частині зазначено про реструктуризацію (розстрочення платежів) заборгованості ОСОБА_2. за кредитними договорами від 15.01.2007 року та 07.03.20111 року, а в другій - про механізм погашення цієї заборгованості через відкриття нової кредитної лінії на суму заборгованості. Генеральною угодою (п. 2.11) передбачено, що позичальник доручає банку здійснювати погашення заборгованості по кредиту в передбачені строки за рахунок коштів, розміщених на будь-якому відкритому в банку рахунку у відповідності до умов і правил.

Посилання апелянта на те, що після укладення генеральної угоди позивач отримавши рішення суду про стягнення заборгованості та звернувшись за його примусовим виконанням порушив таким чином умови угоди, не можуть бути прийняті до уваги, так як відповідні питання угодою не врегульовані і вважатися її порушенням не можуть.

Крім того, наданими апелянтом виписками з рахунків підтверджено, що всі кошти, що їх вносила відповідач як в порядку виконання судового рішення, так і безпосередньо через каси банку чи платіжні термінали зараховувалися на її позичковий рахунок й враховані банком при розрахунку розміру заборгованості.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції встановивши вищезазначені обставини, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем ОСОБА_2 наявності умислу в діях відповідача за зустрічним позовом та введення його діями в оману при укладенні Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до умов та правил надання продукту кредитних карт, виконання умов якої є обов'язковим для сторін.

Частиною 2 статті 309 ЦПК України встановлено, що норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Оскільки суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, проте не застосував до спірних правовідносин норму матеріального права, яка поширюється на ці правовідносини, а саме частину 3 статті 551 ЦК України, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення розміру заборгованості.

Керуючись ст. 304, 307, 309, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 січня 2015 року змінити в частині визначеного судом першої інстанції розміру штрафу та загальної суми заборгованості зазначивши при цьому, що до стягнення підлягає штраф, передбачений пунктом 2.2 Генеральної угоди в сумі 26130,98 грн., а загальна сума заборгованості становить 52261 (п'ятдесят дві тисячі двісті шістдесят одна) гривня 96 коп.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ Стадник І.М.Судді: З оригіналом вірно: Суддя апеляційного суду /підпис/ Міхасішин І.В. /підпис/ Голота Л.О. Стадник І.М.