Ухвала суду № 43181571, 05.03.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 березня 2015 року м. Київ К/800/55035/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Олексієнка М.М. (доповідач),

Бутенка В.І.,

Штульман І.В.,

здійснивши попередній розгляд справи за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), управління Державної міграційної служби України у Кіровоградській області (далі - УДМС у Кіровоградській області) про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язати вчинити дії направлені на її захист, за касаційною скаргою представника відповідача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2013 року ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом, відповідно до якого просила:

визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 29 березня 2013 року № 166-13 про визнання її такою, що втратила статус біженця в Україні;

визнати незаконними дії УДМС у Кіровоградській області в частині вилучення посвідчення біженця без надання їй паспортного документу, який би замінював вилучений документ;

зобов'язати ДМС України видати їй нове посвідчення біженця замість вилученого.

Посилалась на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачами належним чином не враховані всі обставини щодо отримання нею паспорта громадянки Російської Федерації, оскільки одержувала його виключно на вимогу ВГІРФО Придніпровського району міста Черкаси.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України від 29 березня 2013 року № 166-13, яким визнано ОСОБА_4 такою, що втратила статус біженця в Україні. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі представник ДМС України, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні судові рішення в частині задоволення позовних вимог скасувати і ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що отримання паспорта громадянина Російської Федерації є підставою вважати, при відсутності доказів протилежного, що особа має намір користуватися захистом країни своєї громадянської належності.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Суспільні відносини у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Зокрема, підстави втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 11 цього Закону. Відповідно до пункту 1 частини першої вказаної норми, статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

Аналогічне положення зазначено у пункті 1 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, згідно якого положення Конвенції не розповсюджуються на осіб, які добровільно повторно скористалися захистом країни своєї громадянської належності.

При тлумаченні цього терміну, Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй по справах біженців вказало на те, що дії біженця повинні бути добровільними. Якщо біженець дії не добровільно, то він не перестає бути біженцем. При цьому, якщо він отримав розпорядження від держави свого перебування, про вчинення в супереч своєму бажанню поступку, який може бути розцінений як користування захистом країни своєї громадянської належності, наприклад звернення в консульство за національним паспортом, він не перестає бути біженцем тільки тому, що підкорився такому розпорядженню ( пункт 120 Керівництва по процедурам і критеріям визначення статусу біженців)

При виясненні питання, чи втратила особа статус біженця саме при таких обставинах, необхідно розрізняти дійсне поновлення користування захистом своєї країни та випадкові несуттєві контакти з владою цієї країни. Якщо біженець звертається за отриманням національного паспорту і отримує його, або паспорт продовжується, то це буде означати, при відсутності доказів протилежного, що він має намір користуватися захистом країни своєї громадянської належності (пункт 121 Керівництва по процедурам і критеріям визначення статусу біженців).

Виходячи зі змісту наведених актів, необхідною умовою до втрати статусу біженця та додаткового захисту - це добровільне повторне використання захисту країни громадянської належності (підданства), в тому числі й у випадку отримання паспорта.

Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, відповідачем, в особі ДМС України, не надано переконливих доказів правомірності прийнятого рішення про визнання ОСОБА_4 такою, що втратила статус біженця в Україні, хоча відповідно до частини другої статті 72 КАС України, такий обов'язок покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Зокрема, ДМС України не довела, що позивачка добровільно скористалася захистом країни громадянської належності. Не спростовані її доводи, дані під час співбесіди 01.02.2013 року про те, що вона змушена була отримати паспорт громадянина Російської Федерації для оформлення посвідки на постійне місце проживання.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права, тому підстав до їх скасування чи зміни немає.

Керуючись статтями 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційні скарги Державної міграційної служби України відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: М.М. Олексієнко

В.І. Бутенко

І.В. Штульман