Рішення № 43168974, 19.03.2015, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/9020/14-ц

(2/199/310/15)

РІШЕННЯ

іменем України

„12" січня 2015 року

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого - судді Спаї В.В.,

секретар - Прудченко В.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську у порядку заочного розгляду справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із даним позовом, в його обґрунтування посилаючись на те, що він відповідно до договору купівлі-продажу від 23 липня 2014 р., посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 (реєстр №356) набув право власності на квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу квартири був укладений між позивачем та ОСОБА_5 - продавцем.

Відповідно до п. 1.2 договору квартира, що відчужувалася за цим договором в цілому, належала продавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності САВ 845628, виданого 20 червня 2013 р. Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції, номер запису про право власності 1383856, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до п.3.1 договору продавець довела до відома покупця, а покупець взяв до уваги той факт, що продавець у шлюбі не перебуває та квартира, що є предметом цього договору, не є спільним майном подружжя, а є її особистою приватною власністю, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на цю квартиру /її частку/, у тому числі відповідно до ст.ст.65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні, у квартирі, що відчужується за цим договором, відсутні малолітні, неповнолітні діти, недієздатні чи обмежено дієздатні особи, які б мали на будь-якій підставі право користування квартирою, або її частиною, та в ній не зареєстровані; цей договір не порушує прав третіх осіб; внаслідок продажу квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі малолітніх, неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних та інших осіб, яких продавець зобов'язана утримувати за законом або договором.

Як зазначається позивачем при зверненні до суду, після оформлення договору купівлі-продажу виявилося, що в квартирі проживають ОСОБА_3, колишня невістка продавця ОСОБА_5, та онук- ОСОБА_2 без реєстрації місця проживання. При спробі вселитися у квартиру, яка належить позивачу на праві власності, відповідачі почали чинити усі можливі перешкоди: до квартири не пускають, вчиняють скандали, викликають робітників міліції чим перешкоджають позивачу, як власнику, в користуванні та володінні власністю, в добровільному порядку звільнити квартиру відповідачі не бажають, чим порушені права позивача, як власника, та у зв'язку з чим й має місце звернення позивача до суду із даним позовом.

Предмет позову становить вимога про усунення позивачу перешкоди у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2.

У судове засідання позивач не з'явився, надав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності, не заперечував проти заочного розгляду справи.

Відповідно до ст. 224 ЦПК у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів.

Відповідачі у судове засідання не з'явилися, та суд за згодою позивача розглядає справу у порядку заочного розгляду.

Врахував заяву позивача та дослідивши докази в межах заявлених вимог згідно ст. 11 ЦПК України, суд дійшов до висновку про наявність підстав для ухвалення про задоволення позову повністю, виходячи з наступного.

Як встановлено судом в даній справі на підставі доказів, наданих у порядку ст.ст. 57-59 ЦПК України, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 23.07.2014 р. приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 (реєстр №356), договір був укладений між позивачем та ОСОБА_5 (продавець).

Відповідно до п. 1.2 договору квартира, що відчужувалася за цим договором в цілому, належала продавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності САВ 845628, виданого 20 червня 2013 р. Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції, номер запису про право власності 1383856, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до п.3.1 договору продавець довела до відома покупця, а покупець взяв до уваги той факт, що продавець у шлюбі не перебуває та квартира, що є предметом цього договору, не є спільним майном подружжя, а є її особистою приватною власністю, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на цю квартиру /її частку/, у тому числі відповідно до ст.ст.65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні, у квартирі, що відчужується за цим договором, відсутні малолітні, неповнолітні діти, недієздатні чи обмежено дієздатні особи, які б мали на будь-якій підставі право користування квартирою, або її частиною, та в ній не зареєстровані; цей договір не порушує прав третіх осіб; внаслідок продажу квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі малолітніх, неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних та інших осіб, яких продавець зобов'язана утримувати за законом або договором.

Утім, після укладення договору було виявлено, в належній позивачу на праві власності квартирі мешкають відповідачі; суду не було надано доказів на підтвердження того, що в даному житловому приміщенні зареєстровано місце проживання відповідачів в установленому законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; на виконання ч. 1 та ч. 2 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, та на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ст. 319 ЦК).

Отже, Конституцією (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону N 475/97-ВР від 17.07.97 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК). Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК та ст. 150 ЖК, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Як було встановлено судом, відповідачі зареєстрували місце проживання в належній позивачеві на праві власності квартирі та, користуючись тимчасовою відсутністю позивача та членів його родини у цьому житловому приміщенні, самовільно зайняли останнє.

Згідно з ч. 3 ст. 116 Житлового кодексу осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Таким чином, доводи позивача є слушними; обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, та порушені права позивача підлягають поновленню шляхом виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

При ухваленні даного рішення суд керується також наступним.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.

Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім'ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак - припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім'ї на користування цим будинком.

Отже, права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідними від прав самого власника.

Передбачаючи право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об'єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) на відміну від договору найму (оренди) житла - ст. ст. 810, 814 ЦК України.

Частина 4 ст. 156 ЖК України передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.

Таким чином, з припиненням права власності особи на жиле приміщення члени його сім'ї також втрачають право користування цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.

Питання про розподіл судових витрат вирішено у відповідності до ст.ст. 88 та 215 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 11, 15, ч. 1 ст. 88, ст.ст. 212, 214-215, 224, 226 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення задовольнити повністю.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 121, 80 грн. на кожного з позивачів окремо.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України: рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя В.В.Спаї