Ухвала суду № 43050587, 24.02.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" лютого 2015 р. м. Київ К/800/39826/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді суддів:Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Відділу Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в місті Києві про скасування постанови про стягнення з боржника виконавчого збору за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Відділу Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в місті Києві, в якому просив скасувати постанову ВП №33645420 від 12 лютого 2013 року про стягнення з боржника виконавчого збору в сумі 5 931,75 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2013 року, позивачу відмовлено у задоволенні позову.

У касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову про задоволення позову.

Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою державного виконавця Відділу Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в місті Києві від 30 липня 2012 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-48/12, виданого 19 липня 2012 року Дарницьким районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 заборгованості в сумі 59 317,50 грн.

Постановою державного виконавця Відділу Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в місті Києві від 21 листопада 2012 року про стягнення з боржника виконавчого збору постановлено стягнути з ОСОБА_4 виконавчий збір у розмірі 5931,75 грн. у зв'язку з невиконанням виконавчого листа у встановлений для добровільного виконання строк.

Зазначена постанова про стягнення з боржника виконавчого збору від 21 листопада 2012 року скасована в судовому порядку постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2013 року. Судовим рішенням, між іншим, було зобов'язано відповідача вчинити дії щодо надання ОСОБА_4 терміну для добровільного виконання виконавчого листа № 2-48/12, виданого Дарницьким районним судом м. Києва про стягнення коштів.

05 лютого 2013 року державним виконавцем винесена постанова про відкладення провадження виконавчих дій з примусового виконання виконавчого листа № 2-48/12, виданого 19 липня 2012 року Дарницьким районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 заборгованості в сумі 59 317,50 грн., до 11 лютого 2013 року.

12 лютого 2013 року державним виконавцем винесена постанова про стягнення з ОСОБА_4 виконавчого збору у розмірі 5931,75 грн. Постанова мотивована тим, що боржником у встановлений державним виконавцем для добровільного виконання строк не виконано виконавчий лист.

Відмовляючи позивачу у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки позивачем не було виконано рішення суду в строк для його добровільного виконання, то відповідач, приймаючи оскаржувану постанову про стягнення виконавчого збору, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України.

Однак, колегія суддів Вищого адміністративного суду України висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову вважає передчасними та такими, що зроблені з неповним з'ясуванням всіх обставин справи, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною 2 статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження в якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Отже, сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове його виконання.

Положеннями частини 3 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.

Проте, приймаючи рішення про відмову позивачу у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили чи виконано позивачем на дату винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору рішення суду, на підставі якого видано виконавчий лист № 2-48/12 від 19 липня 2012 року, та не з'ясували факту вчинення відділом державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження заходів примусового виконання рішення.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судами попередніх інстанцій, постанова державного виконавця Відділу Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції в місті Києві від 12 лютого 2013 ВП №33645420 була прийнята державним виконавцем у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа № 2-48/12, виданого 19 липня 2012 року на виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 заборгованості в сумі 59 317,50 грн., постановленого судом в порядку цивільного судочинства.

Частиною 2 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Згідно частини 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, постановлених в порядку цивільного судочинства, визначається Розділом VII Цивільного процесуального кодексу України.

Так, статтею 383 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Частина 2 статті 384 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

Відповідно до частини 4 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

Проте, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що у справі, яка розглядається, правовідносини, що виникли між сторонами, стосуються оскарження постанови посадової особи державної виконавчої служби у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення, ухваленого за нормами Цивільного процесуального кодексу України.

Не врахування судами попередніх інстанцій зазначених вище норм процесуального законодавства та не встановлення в судовому процесі усіх обставин як таких, що мають суттєве значення у справі, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, та відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства Україниє підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, зокрема статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового судового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, повно та об'єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.

Головуючий: Я.Л. Іваненко

Судді: М.І. Мойсюк

В.В. Тракало